Притулок - Андрусів Вікторія (лучшие бесплатные книги txt) 📗

Дядько Степан зігнувся над тілом, важко справляючись із зависокими милицями, і, уважно роздивившись те, що Анця сокотила [74] у кулаці так ревносно до останнього подиху, безпомилково визначив:

– Коріння папороті лісовоі?… Найстрашніший трунок на всій територіі? Карпат. Незмінний атрибут усіх ворожіль та відьмаків, – він випростався і додав, – вчора був Бабин вечір…

… Трагедія відкрила очі на безліч питань.

Вже ніхто не ламав голову над тим, хто підпалив моє помешкання, ані над тим, хто щоразу таємно слідкував з вікна, стежачи, що відбувається в «Притулку»…

Анця не знала, що окрім неі?, «Притулок» мав ще одного прискіпливого спостерігача, і кожен і?і? крок, як і нічні блукання територією лікарні та узліссям Соковиці, був під невпинним наглядом.

Тим сторожем була Хелена, котрій у часи тривалого безсоння нічого не залишалося як займати звичний пост біля вікна і спостерігати за всім, що відбувається назовні. Хелена знала кожен кухарчин крок і усвідомлювала істинну небезпеку, намагаючись своєчасно застерегти.

Окрім отруйного коріння папороті, що небіжчиця потай висушувала у темному закапелку шпайсу, готуючи відьмацьке пійло, ми знайшли безліч всілякого сухоцвіту. Дещо було дбайливо пов’язане у оберемки, а дещо просто розсипане по кам’яній долівці, попередньо вистланій газетою. Такі ж засушені суцвіття дядько Степан виявив у пучках різнотрав’я, підв’язаних під стріхою мого помешкання. Це було зроблено майстерно, аби ніхто не помітив серед цілющого звіробою, рум’янку, деревію, що з них я заварювала щодня чай, засушений отруйний цвіт плавуну, чемериці чи вовчу ягоду. Вискубуючи з оберемків чортополох, Пішта-бачі не міг заспокоі?тися:

– Я давно знав, же від тоі? погань-дівки добра чекати не мож… Правду казала Люба – требало нараз дохторові вшиткой повісти. Може, й біди би тоді з Хеленов не сталося… А тебе, дітино, видав, Бог сокотить, же ти ся жива та й здорова обстала після вшитких тотих Анциних «гостинців»… І ти, і те, що під серцем носиш…

Мені важко було змиритися з тим, що Хелени отак раптово не стало… Попри і?і? буйний норов та божевілля за нею сумували і Любаша, і Одарка,і навіть Янко. Зла ніхто на неі? не тримав, а лишень щемкий жаль за і?і? нещасну долю не давав нам безболісно пережити втрату…

– Може, воно й на краще, – заспокоювала всіх Любаша, ще і ще раз пригадуючи всі тонкощі непростого Хелениного характеру та його наслідків за роки перебування в «Притулку». – Вона й так спокою серед людей не мала… Спіткає ж когось отаке лихо – аби один-єдиний мерзотник, трапившись на шляху, понівечив усе життя молодій вродливій жінці… Винищувати і?х треба, самців безхребетних…

Дядько Степан не знаходив собі місця, картаючись за тимчасову фізичну безпомічність:

– Коби був ім на ногах, нич би ся не стало… Айбо што годен чоловік на деревляних лабах? – він розпачливо нарікав на незграбні милиці, наче саме вони завинили у всьому.

Я здебільшого відмовчувалась: почуття провини за те, що Хелена пішла, щоб уберегти мене від біди, не давало спокою… Я давно знала, що Хелена цілком ясно все розуміла: і те, що свого часу я врятувала і?й життя, і те, що на мене чатує небезпека, і те, що при вчасному невтручанні ота небезпека рано чи пізно переросте у трагедію… Хелена сповна, неочікувано щедро й нерозважливо віддала борг… Послуга за послугу… Довіра за довіру… Життя за життя…

За Анцьою не сумував ніхто, окрім баби Гальки, котра, притягнувшись зранку на роботу і дізнавшись приголомшливу новину, надривно голосила. Не зважаючи на дивакуватість та відлюдкуватість племінниці, стара все ж таки і?і? любила, шкодуючи за каліцтво та вроджену дикість. Нашвидкоруч нагодувавши притульчан сніданком, що відтепер, без допомоги, було важче, баба Галька поспішала додому, аби сповістити новину. Було зрозуміло, що тіло небіжчиці перевезуть у село, аби поховати на сільському цвинтарі. Хелену вирішили поховати за «Притулком», якщо мама з донькою не заперечуватимуть, неподалік від Маргіти, аби спокій тоі? не турбувало товариство самогубці…

… Дмитро Михайлович майже не виходив із кабінету. Вкотре перелистуючи історію Хелениноі? хвороби та готуючи відповідні папери щодо засвідчення і?і? смерті, він не знаходив спокою, вагаючись, як відрапортувати про все, що трапилось.

Факт самогубства не був надзвичайною подією в специфічних закладах – з цим доводилось мати справу. Проте самогубство супроводжене вбивством мало цілком інше забарвлення…

– Ось вам, Даро, експерименти, – лікареві не вдавалося вгамувати розпач, коли я, наважив– шись його потурбувати, несміливо шкрябалася у двері кабінету. – Зараз ви нарешті розумієте, якими недоречними та беззмістовними є наразі всі ваші психоаналітичні потуги, спрямовані на Хелену… Треба було залишити все так, як є, а не тривожити і?і? хворобливу свідомість зайвими постулатами про доброчинність та людяність… І?і? душевний стан постійно знаходився у внутрішньому протиріччі, і ось, отримавши додатковий поштовх, виплеснувся назовні… Трапилось те, чого я понад усе остерігався – затишшя перед стихією… А ви мені не вірили… Втім, яке це має зараз значення… Наразі єдине, що я знаю напевне – цей випадок прискорить те, чого ми неминуче очікуємо і намагаємося втаі?ти від оточуючих… Безперечно, буде сформована і відряджена комісія, що розслідуватиме подробиці вбивства, і приховувати від усіх факт розформування «Притулку» не матиме сенсу.

– Але ж ми зобов’язані подбати про притульчан, принаймні про тих, долю котрих в змозі вирішити…

– Я вже про це подумав, – Дмитро Михайлович підсунув мені кілька аркушів паперу, дрібно списаних друкованим шрифтом, а також амбулаторні карти. – Ось особові справи Івана, Міті та Василя… В історіях хвороб я зазначив, що вони пройшли повний реабілітаційний курс із позитивними наслідками. Пройшовши міську медкомісію, вони матимуть повне право повноцінно працевлаштуватися… – Після всього, що вони пережили, це буде доволі важко… – Я знаю… Ось запит до академіі? мистецтв зрекомендацією на Івана як кваліфікованого спеціаліста з різьбярськоі? справи. До прохання прикладемо письмову подяку за участь у обласному мистецькому ярмарку, а також офіційне запрошення на міжнародний мистецький фестиваль, – при цьому сувора складка на лікаревому чолі поволі розгладилася. – Що стосується Василя, я так само клопотатиму про його працевлаштування… В село йому повертатися немає сенсу – його пам’ять назавжди закарбувала жахіття трагедіі?, що спіткала його родину. Тому необхідно створити такі умови існування, аби спогади щонайменше турбували вразливу психіку…

– З Мітьою складніше, адже його позбавили права вчителювання…

– А Мітя?

– Треба зв’язатися з Максом… Перед від’і?здом я дещо його попросила, і, гадаю, він не забув про це… Макс не з тих, що забуває…

– От і чудово… Я матиму змогу завтра з ним поспілкуватися…

Ми оживали… Усвідомлюючи, що клопоти, які постали наразі перед нами і потребували термінового вирішення, є найважливішими для притульчан, ми відчували неабияку відповідальність за них. Від нас залежало і?хнє майбутнє. Ми готували і?м стежку для повернення у звичайне повсякденне життя. І яким болісним не було б усвідомлення швидкоі? розлуки, проте уникнути і?і? неможливо – рано чи пізно наша адаптована серед гір родина розбредеться у пошуках остаточного і тривалого прихистку… Можливо, той прихисток не буде таким рідним і затишним, можливо він ніколи не замінить і?м притульчанського, проте, незважаючи на все, в і?хніх серцях завжди жеврітиме теплий спомин про далеку сім’ю, яка мала звичку збиратися докупи і довгими зимовими вечорами лікувати зболені душі…

…Наступного ранку Дмитро Михайлович з паперами у старенькій теці подався до міста.

Тіло Анці родичі забрали у село, а Хелену, вмиту, причесану й переодягнену, розмістили на ліжку з коліщатками в коридорі – там, де нещодавно очікувала останньоі? своєі? подорожі Маргіта. До приі?зду Дмитра Михайловича було незрозуміло, чи небіжчицю заберуть додому, а чи ховатимуть у «Притулку».