Притулок - Андрусів Вікторія (лучшие бесплатные книги txt) 📗

У «янгольському» панував спокій. Навіть Георгій, змирившись нарешті зі статусом тимчасового в’язня, притих. Янка повідомили заздалегідь про мою ризиковану ідею. Він очікував у амбулаторній. Одарка стурбовано переводила погляд з мене на Янка і не могла приховати тривогу:

– йой, Божечку муй ріднесенький, я не знаву, што тото буде!..

Проте без суперечки діставала з-під скляних дверцят на стіні ключ і йшла відчинити мені двері в палату. Янко мовчки піднявся услід за нами і застиг під дверима – його витримці можна було позаздрити.

– йой, лем побзерайте [73], туйки гостей маєме, – свіженька після тривалого денного сну Михайлина зустрічала мене з непідробною щирістю, втім, як і кожного відвідувача, вбачаючи в ньому особистого гостя. Личко і?і? набуло рожевого відтінку і, незважаючи на літній вік, було схоже на підрум’янене яблуко.

– Маєте, Михайлино, гостей, та ще й званих, отже ведіть себе слухняно, аби гості на вас не сердилися, – зверталася я до неі?, хоч всю мою увагу наразі заполонила Хелена.

– Та я шо… Я лем так… Я ся тішу кождому у Божой свято…

Хелена спостерігала за мною, проте напруження у тому погляді я не помітила. Вона заспокоі?лась і виглядала цілком врівноваженою після ранкового надлому, і окрім всього, здавалось, чекала мене.

– Ну то що, підеш? Вже всі зібралися…

Хелена сиділа на ліжку, і я розуміла, що вона вагається. Як і те, що все наразі залежить від мене.

– Ходімо… Побачиш, тобі стане легше…

Вона не рухалась і не відповідала. Я, сприйнявши це як відмову, потиснула плечима:

– Твоя воля… Як забажаєш…

Мені було надзвичайно важко змиритися з власним фіаско, проте наполягати я не наважувалась. Без жодних переконань я рушила до дверей, втискаючи у груди власне серце, що стугоніло від жалю, і вже на порозі таки не втрималась – поглянула на неі?, даруючи мить на роздуми. Ми зустрілися поглядами, як тоді, на притульчанському подвір’і?, коли неймовірними душевними зусиллями було вперше встановлено між нами безсловесний мир. Послуга за послугу. Довіра за довіру.

Хелена мовчки підвелася з ліжка, одягла стареньке плетене пальто і, накинувши каптур на голову, вийшла вслід за мною з палати…

– Сьогодні ми говоритимемо про цінність родини та родинних стосунків, – слухачі намагались сконцентрувати свою увагу на промові, проте це важко вдавалося – увага кожного проти волі була прикута до Хелени. Чоловіки дивилися на неі? з цікавістю: незважаючи на неохайність, врода і?і? була незаперечною і притягувала погляди. Жінки, зіщулившись, позиркували з острахом, переводячи погляд з неі? на Янка, немовби пересвідчуючись у власній безпеці і готовності охоронця щомиті стати на захист.

Хелена присіла в кутку поруч із лікарем і, здавалось, не помічала отих поглядів, нагадуючи тінь, що випадково відбилась від свого власника ізаблукала поміж людьми. А я впевнено, немовби не помічаючи загального сум’яття, вела далі:

– Ми навчилися в «Притулку» взаємовідносинам, які називаємо довірливими та прирівнюємо до стосунків між членами однієі? великоі? родини… Проте ми не можемо заперечувати те, що у кожного з нас, далеко чи близько, бажана чи небажана, існує своя, особиста родина.

Настане час, коли кожному з вас доведеться покинути «Притулок» та повернутися в лоно справжньоі? сім’і?. Ми зобов’язані невпинно про це пам’ятати і намагатись виправити помилки, зроблені у стосунках з близькими… Спробуйте подарувати і?м шанс реабілітувати себе. Підіть і?м назустріч, адже саме вони, а не ви, потребують невідкладноі? допомоги… Будьте вищими, і прихильнішими, мудрішими, адже вам під силу відродити чуйність, щирість та порозуміння у сім’ях… Наразі найгостріше здатен це збагнути той, у кого насправді нікого нема… Запитайте у Василя – що би він віддав за те, щоби повернути собі родину?.. Відповідь відома кожному з нас: «ВСЕ!!!» Тому цінуйте те, що маєте і чого так не вистачає декому з нас… Цінуйте тепер, а не тоді, коли вас спіткає справжнє лихо… Цінуйте, допоки є кого цінувати… І повірте, родина віддячить вам за це взаємністю…

… Говорили довго, ледь не до півночі – тема зачепила за живе. Про Хелену якось забулося: вона принишкла нерухомо в кутку, нічим не видаючи присутності. Заплющивши очі – чи від утоми, чи від надмірного напруження, вона, здавалось, задрімала, проте я була впевнена, що це не так. Насправді вона ловила кожне слово. І я переможно позиркувала на лікаря, впевнюючись дедалі більше у доцільності психологічного експерименту.

– Не вірю. Все одно не вірю, – сказав Дмитро Михайлович, щойно ми вийшли з і?дальні. Хелена покірно, у супроводі Янка, пішла у напрямку до «янгольського». – Це абсурд. Прихована стихія…

Мені наразі було байдуже до його внутрішніх протиріч. Я була впевнена у тому, що Хеленина родина, уособлена у мамі та доньці, ніколи більше не відчує ненависті від рідноі? і?м людини…

Приі?хавши вранці у офіс, Макс застав Корнелію Володимирівну дуже схвильованю. Відсутнім був навіть запах звареноі? кави, яким супроводжувався зазвичай початок робочого дня.

– Ви чули? – секретарка зняла окуляри, і тільки тоді Макс помітив, що у неі? почервонілі очі.

– Що трапилось? – Макс напружився, адже Корнелія Володимирівна як досвідчений секретар ніколи не виносила на загал приватні негаразди.

– Ви найперший, хто мав про це дізнатися… Донька Броніслава Всеволодовича кілька годин тому скоі?ла самогубство, – і тут жінка вже не втрималась – сльози потоком вирвалися назовні. Наче саме зараз, вимовивши вголос страшні слова, усвідомила по-справжньому глибінь трагедіі?… – Така молода ще, зовсім дитина…

– Як?!! – Макс не міг повірити у почуте. – Як таке могло трапитись?!! Там, де вона знаходилась, це неможливо!!!

Корнелія Володимирівна голосно схлипувала, не в змозі аналізувати можливість скоєного. Існував лишень незаперечний факт.

Макс прожогом вилетів з офісу. За кермом автівки його чекав Гоша, нещодавно повернений до колишніх обов’язків.

– Негайно в лікарню!

– В нардеп? – так охрестили привілейовану клініку, де знаходилась Естер, і Гоша хапав усе на льоту.

«Добре, що я його повернув на роботу, – майнуло у Макса в думках, а тим часом його автомобіль зі ввімкненою сиреною вже розтинав вулиці міста, нехтуючи семафорами та лайками переполошених водіі?в. – Професійнішого за Гошу водія годі знайти».

– Стривайте!!! Ви куди?!! Без дозволу заборонено!!! – ошелешена медсестра розгубилася від нечуваного хамства, коли Макс промчав повз неі? на вході.

– У нас – заклад закритого типу, – волала вона навздогін, та Макса вже й слід простив – за мить подолавши три поверхи сходів, він влетів у палату, де донедавна знаходилась Естер.

У палаті панувала тиша… Санітарка старанно вимітала з порожнього стерильного приміщення неіснуюче сміття, попередньо відчинивши навстіж двері для провітрювання – вікна там не було навмисно для повноі? безпеки. Ліжко було акуратно перестелене і гладенько заправлене… Поруч, на шухлядці, лежала копійчана картонна іконка, котру ледь вдалося видобути із затиснутого кулачка Естер… Ніхто не знав, звідки взялася та іконка, і у поспіху і?і? забули, залишивши без уваги. Макс мовчки взяв образок і заховав у кишеню.

– В морг відвезли, – несподівано, наче сама до себе, сказала санітарка і, не розгинаючись, взяла до рук швабру… – Вийдіть… Без халата та змінного взуття не положено…

Лишень зараз він помітив бурі плями на підлозі, які та взялася завзято затирати.

– Як це трапилось? – Макс став у проході, і санітарка зрозуміла, що він не відчепиться.

– Як-як… То ж ще треба було до такого додуматись… Витягнути у душовій гачок для рушника… Я уявляю, скільки зусиль і?й знадобилося, аби перепиляти отим кривим гачком жили…

Дріж пробігла Максовим тілом з голови до п’ят… Якою бажаною мала бути ота смерть, аби піти на таку муку…

Макс не чув, як гнівно кричала медсестра на вході, обурюючись порушенням всіх можливих правил. Він вийшов на вулицю, глянув на небо, ніби сподівався там побачити душеньку Естер… Глибоко вдихнув повітря, наче вперше відчув справжній його смак, і сів до Гоші в машину. Той, як завжди, все зрозумів без слів.