Притулок - Андрусів Вікторія (лучшие бесплатные книги txt) 📗
Янко сновидою тинявся по «янгольському», щоразу забуваючись і надибуючи на Хеленине ложе. Дядько Степан бідкався, що не спроможний зі зламаною ногою допомогти копати могилу. Одарка перебирала білизну на Хелениному ліжку і приводила до ладу нехитрий скарб, що зостався по небіжчиці. Михайлина залишилась у палаті сама, проте вона не усвідомлювала, що насправді трапилось, і відсутність товариства сприймала доволі безболісно.
Всі потай мріяли про те, аби все якнайшвидше скінчилося, адже осад, що залишився після всього, заважав нам повноцінно спілкуватися. Подіі? було безліч разів обговорено, всі вдосталь набідкалися і назітхалися, і гнітюча тиша, що сповила «Притулок», благала про те, аби Хелену якнайшвидше поховали.
Особистий тягар на душі від Хелениноі? самопожертви я не хотіла перекладати на чужі плечі, і, непомітно вигулькнувши з «янгольського», втекла у свій світ, що оберігав мене від страждань. Дійшовши до помешкання, затрималась – погляд був прикутий до узлісся…
Соковиця стояла німа і незворушна, наче жодноі? трагедіі? не трапилось біля і?і? підніжжя. Вона була єдиним свідком жахіття, що сталося тієі? ночі. Та свідок був німим і не видав правди навіть легеньким шелестом дерев, що нерухомо вишикувались у траурному параді, затягнуті чомусь не в чорний, а в сліпучо-білосніжний шовк. Серед усієі? урочистоі? мовчазності і білизни про скоєне нагадувала лишень кривава пурпурна пляма, що квітла налитою соком трояндою на разюче контрастному тлі… Все, що залишила по собі Хелена…
Дмитро Михайлович повернувся з міста пізно ввечері і привіз багато новин. Деякі з них були невтішними, проте, попри весь трагізм, лікар був веселішим, аніж напередодні від’і?зду. Отже, для такого емоційного піднесення мали бути вагомі причини:
– Постанова про розформування «Притулку» була підписана: за місяць делегація на чолі з Шенборном-наймолодшим назначила аудієнцію в колишніх графських володіннях і негайний розпочаток реставраціі?. Кожен з мешканців «янгольського», згідно з поіменним переліком отримав розподіл у інші лікувальні заклади, залежно від специфіки захворювання. Тим, хто знаходився у «Притулку» на реабілітаціі?, був призначений день медкомісіі? у обласній лікарні і відповідно до і?і? результатів – визначення місця і?х подальшого перебування.
Дмитро Михайлович так жваво рапортував про постанову закрити «Притулок», що мені стало ніяково, і навіть образливо – хіба можна з такою полегкістю говорити про речі, які вже тривалий час позбавляли нас спокою і незабаром змінять нам усе життя?! Або ж він щось приховував, що окрім нього ніхто не знав…
Сім’я Хелени погодилась з тим, аби небіжчицю ховали у «Притулку». Я не стала випитувати подробиці зустрічі з мамою та донькою – занадто важко було ворушити болючу тему. Достатньо, що Дмитро Михайлович зумів переконати і?х у доцільності такого рішення.
Авжеж, Хелена не любила бути серед людей, зазнавши за життя від них чимало лиха. Тому тепер, отримавши нарешті омріяний спокій, найзатишнішою місциною для неі? мало стати узлісся Соковиці. Даремно, що незабаром притульчани покинуть його – рідня матиме змогу будь-коли відвідувати могилу, і це було узгоджено заздалегідь у керівній установі.
Поховання було призначено на наступний день, і ми поспішали приготувати для цього все необхідне. Щоправда, ставало моторошно від однієі? думки про зустріч з Хелениною мамою та донькою за трагічних обставин.
Я бачила, що Дмитра Михайловича тривожить щось важливе – те, чого він не хотів вино– сити на загал. Роздавши розпорядження стосовно завтрашньоі? панахиди, він покликав мене до себе. Усамітнившись у лікаревім покоі?, ми отримали змогу врешті поговорити віч-на-віч.
Дмитро Михайлович попустив туго зав’язану краватку і з задоволеним виглядом, незважаючи на цілковиту несумісність настрою з горезвісними подіями, що супроводжували останні дні притульчанського існування, не приховував облегшення.
– Є у нас і втішні новини, Даро, – розпочав здалеку, а я здивовано чекала. – Я бачився з Максом, і наша зустріч пройшла недаремно…
Ага… Ось воно що! Ланцюг подій обростав новими ланками, викликаючи неабияку цікавість із мого боку:
– І?..
– За два тижні Мітя покине «Притулок». Головне – підготувати його психологічно. Я гадаю, найперше, що ми зобов’язані зробити, аби не викликати у ньому супротив, це повідомити йому про розформування. Нема сенсу далі приховувати те, що є вже незаперечним фактом. – Дмитро Михайлович задоволено потирав руки, спостерігаючи за моєю реакцією на приголомшуюче оголошення.
– Невже Макс знайшов йому роботу?!! – вперше за останніх кілька днів у моі?х очах запалали іскорки радості. Бодай щось на цьому світі нам вдається!!!
– Знайшов, і не абияку. Спочатку він матиме кількох учнів-випускників, котрі готуються до ВИШу. Це приватна практика. Однак цим не обмежиться. Вже існує домовленість про те, що Мітя пройде достроково реабілітаційну комісію і, отримавши позитивні результати, матиме змогу надалі вчителювати. Звісно, до села він не повернеться – це було б надто боляче для нього. Макс запевнив, що про місце у одній зі шкіл обласного центру поклопоче особисто. Отже Даро, вашого чоловіка сам Господь Бог послав! Після повернення додому обов’язково розцілуйте його в обидві щічки.
Я аж зашарілася, уявивши собі втілення сказаного у життя… Дмитро Михайлович, помітив– ши це, гучно розсміявся:
– Зізнайтеся, Даро, вжеж додому тягне?.. Набідувалися ви з нами доволі… Та попри все гадаю, що про «Притулок» ви довго зберігатимете теплий спомин, незважаючи на всі перипетіі?, якими супроводжувалось ваше перебування тут, – лікар допитливо вдивлявся мені в очі.
– Я безмежно вдячна долі за те, що подарувала мені змогу пізнати світ у цілком іншому розрізі… Звісно, мене тягне додому, я люблю Макса і розумію, що йому так само скрутно без мене. Проте я повернуся зовсім іншою людиною, і безперечно він це помітить. Це вже буде зовсім інша Дара – не полохлива і невпевнена у собі, незадоволена відсутністю можливості самореалізуватися і розгублена у довічних пошуках істини… Я повернуся сформованою особистістю і обов’язково опишу колись все, що зі мною трапилось у «Притулку»: всі психологічні досліди, спостереження, філософські висновки, якими супроводжувались оті досліди і, можливо, допоможу людству знайти геніально простий спосіб уникнути більшості психічних розладів і хвороб… Це стане справою мого життя, і хто знає, чи не з’явиться незабаром новий підручник чи посібник з психоаналізу, вчення якого кардинально відрізнятиметься від усіх знаних до цього часу…
– Ого! Бачу ви справжній вояка! І ваша цілеспрямованість викликає неабияку повагу.
Дмитро Михайлович підвівся і, підійшовши впритул, по-дружньому мене обійняв. – І ще… Ви не гнівайтесь на мене за ту мить слабкості, що була спричинена приголомшливими подіями… У кожного з нас бувають у житті хвилини, коли хочеться бути безпорадним і беззахисним… Не тримайте на мене зла… А при наступній зустрічі з Максом я обов’язково нагадаю йому про те, як безмежно поталанило йому з дружиною…
– От ви і стали підлабузником, – розсміялася я, грайливо відсуваючи його від себе. – Гадаю, Макс і сам здогадується про це.
Ми попрощалися з Дмитром Михайловичем забувши ненадовго про те, що попереду важкий день, адже завтра ми очікували приі?зду Хелениноі? рідні. Нам не хотілося наразі думати про це. І, як мужня Скарлет зі старого улюбленого фільму, я вкладалася спати з думкою: «Я не хочу думати про це сьогодні. Краще подумаю про це завтра…»
Рано-вранці мати з донькою Хелени вже з’явилися на подвір’і? «Притулку». Без жалю не– можливо було за ними спостерігати. й без того дрібна жіночка, здавалось, стала вдвічі меншою, схожою на тінь, що неймовірними зусиллями примушує невагоме тіло виконувати певні фізичні рухи. Чорна гаптована хустка не здатна була зігріти і?і? у морозяний зимовий ранок, проте вона не помічала цього. Опираючись на лікоть онуки, вона крокувала просто до «янгольського», де нога і?і? до цього не ступала, згідно з притульчанськими правилами. Та і?й було байдуже – вона прагнула бодай одним оком побачити все, що оточувало доньку до останньоі? хвилини існування. Очі і?і? зневодненими впалими криницями випивали світ, сліз не було, всі виплакано. Все, що зосталося у житті – онука, на котру опиралася і?і? безпомічна рука, бо інакше би впала та повзком би повзла, аби глянути востаннє на доньку… Дівчинка щомиті схлипувала, проте, усвідомлюючи попри юний вік власну значимість тепер у бабусиному житті, повсякчас і?і? заспокоювала:
