Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
— Чому ж! Ось італійська Швейцарія.
— Локарно. Це тут була велика конференція на захист миру? Та, на якій ухвалили більше не розв’язувати воєн?
— Здається, тут.
— Не довго ця ухвала протрималась.
— Ні. Локарно ось тут. Поглянь: пальми, старі церкви. Це Лаго-Маджіорі. А ось тут острови, азалії, мімози, сонце… І мир.
— Так. А як це місце називається?
— Порто Ронко.
— Гаразд, — зітхнула Елізабет і знов лягла. — Треба його запам’ятати. Пізніше поїдемо туди. А тепер я більше не хочу подорожувати.
Гребер закрив книгу. Він подивився на мерехтливе срібло на деревах, потім обняв Елізабет за плечі. Він відчув її тіло і побачив траву, барвінок і ще якісь червоненькі квіточки з невеличкими ніжними листочками, які ставали все більші й більші, аж поки заступили все довкола, і його очі заплющились.
Вітер наче вмер. Почало швидко темніти. Десь далеко почувся гуркіт. «Артилерія, — подумав Гребер у напівсні.— Але звідки? Де я? Де фронт? — Він відчув поруч Елізабет і заспокоївся. — Де тут можуть бути артилерійські позиції? Очевидно, це учбові стрільби».
Елізабет поворухнулася.
— Де вони? — промимрила вона. — Вже бомблять чи полетіли далі?
— Це не літаки.
Гуркіт не стихав. Гребер устав і прислухався.
— Це не бомби, не артилерія і не літаки, Елізабет, — сказав він. — Це гроза.
— А чи не зарано ще для грози?
— Для неї законів не існує.
Нарешті вони побачили перші блискавки. Проти тих, які творили люди, вони були куди блідіші і ніби несправжні, а грім навряд чи можна було порівняти з гуркотом літаків, не кажучи вже про розриви бомб.
Пішов дощ. Вони перебігли галявину і сховалися під ялинами. Тіні, здавалося, доганяли їх. Шум дощу у верховітті нагадував овації далекого натовпу, і в тьмяному світлі Гребер побачив, що у волоссі Елізабет блищать срібні стрічки, які попадали з гілок. Волосся скидалось тепер на сітку, в якій заплуталися блискавки.
Вони вийшли з лісу і натрапили на криту трамвайну зупинку, де юрмилося чимало людей. Стояли між ними й кілька есесівців. Вони були молоді і неприховано розглядали Елізабет.
За півгодини дощ перестав.
— Я не знаю, де ми, — сказав Гребер. — В якому напрямку нам тепер іти?
— Праворуч.
Вони перетнули вулицю і звернули в неосвітлену алею. Перед ними довга вервечка людей у напівтемряві укладала труби. Всі були в смугастому одязі. Раптом Елізабет насторожилася і звернула вбік — туди, де працювали робітники. Вона повільно переходила від одного до другого і роздивлялася їх, немовби когось шукаючи. Гребер помітив, що на одязі люди мали номери; мабуть, це були в’язні з концтабору. Вони працювали мовчки і швидко, не підводячи очей. Їхні голови нагадували черепи мерців, а одяг на худих тілах теліпався. Двоє знесилено лежали під забитим дошками кіоском, де колись продавали зельтерську воду.
— Гей, ви! — крикнув есесівець. — Геть звідси! Тут заборонено ходити.
Елізабет вдала, ніби не почула його. Вона тільки наддала ходи, зазираючи в мертвотні обличчя в’язнів.
— Назад! Гей, ви! Жінко! Негайно! Прокляття, ви що, не чуєте?
Лаючись, есесівець підбіг до них.
— У чім річ? — запитав Гребер.
— У чім річ?! Вам що, позакладало? Чи, може, ще щось?
Гребер завважив ще одного есесівця. Це був обершарфюрер. Гребер не наважувався гукнути Елізабет; він знав, що вона не вернеться.
— Ми тут дещо розшукуємо, — пояснив він есесівцю.
— Що? Припинити розмови!
— Ми тут загубили одну річ, брошку. Це був вітрильник з брильянтами. Ми тут проходили вчора, пізно ввечері і загубили. Може, ви бачили?
— Що?
Гребер повторив свою вигадку. Він бачив, що Елізабет обійшла вже майже половину в’язнів.
— Тут нічого не знаходили, — заявив обершарфюрер.
— Та він бреше, — сказав есесівець. — У вас є документи?
Гребер мовчки подивився на нього. Він охоче затопив би йому в пику. Есесівець мав не більше двадцяти років. «Штайнбреннер, — подумав Гребер. — Гайні. Одним миром мазані».
— У мене не просто документи, а дуже добрі документи, — відповів він нарешті.— Крім того, оберштурмбанфюрер Гільдебрандт, якщо це вас цікавить, мій щирий друг.
Есесівець іронічно зареготав:
— А ще що ти скажеш? Може, фюрер теж твій друг?
— Фюрер ні.
Елізабет була вже майже в самому кінці вервечки. Гребер неквапно дістав з кишені свідоцтво про одруження.
— Ходімо до ліхтаря. Зможете прочитати ось тут? Підпис мого свідка! А дату бачите? Сьогодні! Є ще запитання?
Есесівець втупив очі в папери. Обершарфюрер заглядав йому через, плече.
— Це підпис Гільдебрандта, — підтвердив він. — Мені він знайомий. Але ви все одно не маєте права ходити тут. Це заборонено. Ми не можемо нічого вдіяти. Жаль вашої брошки.
Елізабет уже обійшла всіх.
— Мені теж, — відповів Гребер. — Звичайно, коли це заборонено, ми далі не шукатимемо. Наказ є наказ.
Він рушив навздогін Елізабет. Але обершарфюрер пішов поруч.
— Можливо, ми ще знайдемо брошку. Куди її надіслати?
— Гільдебрандтові, це буде найпростіше.
— Гаразд, — сказав обершарфюрер з повагою. — Нічого не знайшли? — поцікавився він в Елізабет.
Та вона вражено звела на нього очі, ніби щойно прокинулася.
— Я розповів обершарфюрерові про ту брошку, яку ми тут загубили, — швидко сказав Гребер. — Якщо її знайдуть, то зразу ж перешлють Гільдебрандту.
— Спасибі,— відповіла Елізабет здивовано.
Обершарфюрер заглянув їй в очі й кивнув.
— Можете на нас покластися. Ми рицарі СС.
Елізабет кинула погляд на в’язнів. Обершарфюрер помітив це.
— Якщо хтось із цих свиней її заховає, ми однаково знайдемо, — заявив він галантно. — Ми їх обшукуватимемо, поки вони не попадають з ніг!
Елізабет здригнулася.
— Я не зовсім певна, що загубила її саме тут. Це могло статися й далі, в лісі. Я навіть схильна думати, що скоріше там.
Обершарфюрер усміхнувся. Елізабет почервоніла.
— Це напевне сталося в лісі,— повторила вона.
Обершарфюрер розплився в посмішці.
— За ліс ми не відповідаємо, — заявив він.
Гребер стояв так близько біля якогось нахиленого в’язня, що міг розгледіти його кістлявий череп. Він засунув руку в кишеню, дістав пачку сигарет і, обернувшись, упустив її коло ніг в’язня.
Щиро дякую, — сказав він обершарфюреру. — Завтра ми пошукаємо в лісі. Це могло статися й там.
— Нема за що. Хайль Гітлер! І сердечно вітаю з одруженням!
— Спасибі.
Вони мовчки йшли поруч, аж поки в’язнів не стало видно. Перламутрові й рожеві хмари, неначе зграя фламінго, пливли в прояснілому небі.
— Мені не треба було йти туди, — промовила Елізабег. — Я розумію.
— Дарма. Така вже людина. Не встигне спекатися ондієї небезпеки, як наражає себе на другу.
Елізабет кивнула.
— Ти врятував нас цією брошкою. І Гільдебрандтом. Ти справді великий брехун.
— Це єдине, — сказав Гребер, — чому ми добре нашилися за останні десять років. А тепер ходімо додому. Я маю цілковите, підтверджене документом право жити в твоїй квартирі. Я втратив місце в казармі, а сьогодні пішов від Альфонса. Тепер я хочу нарешті додому. Я хочу з насолодою лежати в постелі, тоді як ти завтра вранці поспішатимеш на роботу, щоб заробити на хліб для сім’ї.
— Я завтра не йду на фабрику. У мене дводенна відпустка.
— І про це ти кажеш мені аж тепер?
— Я мала намір сказати завтра вранці.
Гребер замотав головою.
— Тільки без сюрпризів! У нас для цього мало часу. Ми повинні використовувати кожну хвилину для щастя. І почнемо це негайно. У нас є що-небудь на сніданок? Чи знов зайти до Альфонса?
— Ні, не треба.
— Гаразд. Влаштуємо бучний сніданок. Якщо хочеш, навіть з Гогенфрідберзьким маршем. А коли до нас вдереться сповнена моралізаторського запалу фрау Лізер, ми тицьнемо цій розчарованій донощиці під ніс наші свідоцтва про одруження. Ти уявляєш, як вона вирячить очі, коли побачить прізвище нашого свідка— есесівця!
