Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
Елізабет засміялася.
— А може, вона й не зчинятиме гвалту. Позавчора, передаючи мені фунт цукру, який ти залишив, вона раптом сказала, що ти дуже порядна людина. Одному господу відомо, чому вона так несподівано змінила свою думку! Ти цього не знаєш?
— Не маю жодного уявлення. Очевидно, її підкупили. Це друге, чому ми добре навчилися за останні десять років.
XX
Бомбардування розпочалося опівдні. Видався похмурий і теплий весняний день, коли на ще вологій землі проростає трава. Хмари висіли низько, і полум’я вибухів сягало аж до них, так наче земля намагалася спопелити невидимого ворога його ж власного зброєю.
Була обідня перерва, пора жвавого вуличного руху. Черговий протиповітряної оборони вказав Греберові дорогу до найближчого бомбосховища. Спочатку Гребер гадав, що все обійдеться тривогою, але, почувши перші вибухи, почав пробиратися через людський натовп до виходу. В ту мить, коли двері ще раз відчинилися і вбігло кілька чоловік, він вискочив надвір.
— Назад! — закричав черговий протиповітряної оборони, що стояв на вулиці.— Ніхто не має права залишатись на вулиці! Тільки чергові!
— Я теж черговий!
Гребер подався у напрямку фабрики. Вій не знав, чи вдасться йому зустріти Елізабет, але розумів, що під час нальотів фабрика була головною мішенню, і хотів принаймні спробувати забрати дружину.
Він повернув за ріг. Перед його очима один з будинків у кінці вулиці повільно піднявся в повітря. Потім розпався на шматки, які в загальному гуркоті безгучно полетіли на землю. Він лежав у канаві, затуливши руками вуха. Наступна вибухова хвиля підхопила його, наче велетенська рука, і відкинула на кілька метрів убік. Навколо градом посипалося каміння. Серед могутнього гуркоту воно падало також безшумно. Гребер устав. Хитаючись на ногах, він рвучко мотнув головою, смикнув себе за вуха, а потім ударив долонею по лобі, намагаючись прийти до тями. За якусь мить вулиця перетворилася у вируюче полум’я. Він тут не міг пройти і повернувся назад.
На зустріч йому бігли люди з роззявленими ротами, очима сповненими жахом. Вони кричали, але він їх не чув. Вони минали його, немов глухонімі. Прошкандибав чоловік на дерев’янці, він ніс величезного годинника із зозулею, за яким тяглися гирі. Слідом за чоловіком, пригинаючись, бігла вівчарка. На розі будинку стояла п'ятирічна дівчинка. Вона міцно пригортала до себе немовля. Гребер спинився.
— Біжи до бомбосховища! — закричав він. — Де твої батьки? Чому вони покинули тебе тут?
Дівчинка навіть не глянула на нього. Вона опустила голову і притиснулася до стіни. Раптом Гребер побачив чергового протиповітряної оборони, який безгучно щось кричав до нього. Гребер озвався, але свого голосу не. почув. Черговий і далі щось німо кричав і махав руками. Гребер показав на обох дітей. Здавалося, два привиди розмовляють на мигах. Черговий спробував затримати Гребера однією рукою, другою він ухопив дітей. Гребер вирвався. В цьому пеклі вій на мить відчув сенс зовсім невагомим і здатним робити велетенські стрибки, але відразу ж по тому йому здалося, що тіло його палилося свинцем і гігантські молоти розплющують його.
Над ним, немов незграбний доісторичний птах, пропливла шафа з розчиненими дверцятами. Могутня вибухова хвиля підхопила Гребера і закрутила; над землею піднялися сліпучо-жовті язики полум’я, заступили небо і, розпечені до білого, знов упали на землю. Гребер вдихав огонь, його легені, здавалося, вже горіли. Він повалився на землю і, затамувавши дух, стиснув руками голову, аж вона мало не тріснула. Він підвів погляд. Крізь сльози й вогонь перед його очима повільно проступила страшна й моторошна картина: розбита, вкрита плямами цегляна стіна нависла над сходами, а на них лежало розчавлене уламками тільце п’ятирічної дівчинки в задертій коротенькій спідничці; ніжки її були голі та розкинуті, рученята розпростерті, мов на розп’ятті, і руди пробиті шматком арматурного заліза, кінець якого стримів із спини. А поруч, немовби ввесь із суглобів, лежав без голови скоцюрблений черговий протиповітряної оборони; крові було мало, ноги закинуті на плечі, ніби у мертвого акробата. Немовляти взагалі ніде не видно було. Мабуть, його відкинуло десь далі шаленим шквалом, що вже знов повертався, гарячий і ненажерливий, несучи з собою вогонь. Поруч хтось за кричав:
— Мерзотники! Мерзотники! Проклятущі мерзотники!
Гребер звів погляд у небо, озирнувся довкола і збагнув, що де були його власні крики.
Він підхопився й побіг далі. Він не пам’ятав, як дістався до площі перед фабрикою. Вона була нібито ціла; тільки праворуч виднілася свіжа вирва. Сірі низькі будівлі не постраждали від бомб. Гребера затримав черговий протиповітряної оборони фабрики.
— Тут моя дружина! — закричав Гребер. — Пропустіть мене!
— Заборонено! Бомбосховище на тому боці. Там, у кінці площі.
— Прокляття, що тільки не заборонено в цій країні! Забирайся з дороги, а то…
Черговий показав на задній двір. Там стояв невеликий низький блокгауз із залізобетону.
— Кулемети, — пояснив він. — І охорона! Такі самі с…, як і ти! Заходь, коли тобі так кортить, телепню!
Гребер усе зрозумів; подвір’я охороняли кулеметники.
— Охорона! — люто лайнувся він. — Навіщо? Скоро охоронятимете власне лайно! У вас там злочинці чи що? Або, може, хтось зазіхне на ваші трикляті шинелі?
— Ми тут не тільки шиємо шинелі,— презирливо відповів черговий. — І працюють у нас не лише жінки. В цеху боєприпасів працюють кілька сотень в’язнів з концтабору. Тепер ти все зрозумів, фронтове теля?
— Так. А які тут бомбосховища?
— А мені яке діло! Я мушу стояти тут. А от що буде з моєю дружиною в місті?
— Бомбосховища надійні?
— Звичайно. Фабриці потрібні люди. А тепер забирайся! Нікого не повинно бути на вулиці! Нас уже помітили. Тут щодо саботажу дуже суворо!
Важких вибухів більше не чути було. Зенітки не вгавали. Гребер побіг через площу назад. Але не до бомбосховища; він сховався у свіжій воронці в кінці площі. В ній щось страшенно смерділо. Він підповз до краю воронки і ліг там, поглядаючи на фабрику. «Тут війна зовсім не така, — думав він. — На фронті кожен повинен турбуватися про себе, а якщо хто-небудь має в своїй роті брата, то й це вже розкіш. Але ж тут у кожного сім’я, і коли стріляють у нього, то стріляють в усю сім’ю. Це подвійна, потрійна, навіть десятикратна війна». Гребер пригадав труп п’ятирічної дівчинки, а потім інші, незліченні трупи, які йому доводилося бачити; він згадав про своїх батьків, Елізабет, і його здавила судома зненависті до тих, хто все це затіяв. Ця зненависть не спинилася на кордонах його країни і не мала нічого спільного ні з ваганнями, ні зі справедливістю.
Почав накрапати дощ. Краплі падали крізь затхле, важке повітря, немов срібний потік сліз. Вони розбризкувалися, і земля від цього ставала темнішою.
Потім прилетіли нові ескадрильї бомбардувальників.
Здавалося, хтось шматує йому груди. Рев моторів перетворився в шалений скрегіт металу, потім на тлі вогненного віяла половина фабрики піднялася в повітря і розсипалася, немовби під землею якийсь титан грався іграшками, підкидаючи їх угору.
Спершу Гребер задивився на вікно, що ставало поперемінно то білим, то жовтим, то зеленим. Потім побіг назад до фабричних воріт.
— Що тобі знов треба? — гримнув черговий. — Хіба ти не бачиш, що нам дісталося!
— Бачу! А куди влучило? В який цех? Де шиють шинелі?
— Шинелі?! Дурниці! Шинельний цех далі.
— Справді? Моя дружина…
— Іди ти зі своєю дружиною в… Всі вони в бомбосховищі. У нас тут сила поранених і вбитих! Дай мені спокій!
— Тоді звідки ж поранені і вбиті, коли всі в бомбосховищі?
— Так це ж інші, чоловіче! З концтабору їх у сховища не ведуть, тобі це ясно? Чи ти думаєш, що для них хтось будуватиме спеціальні бомбосховища?
— Ні,— відповів Гребер. — Цього я не думаю.
— Тож-бо! Нарешті ти порозумнішав. А тепер дай мені спокій! Ти ж старий вояка і не повинен бути таким нервовим. До того ж поки що пронесло. А може, й зовсім.
