Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
— Буде видно. Я йому скажу, що тобі стало недобре і ти на хвилину вийшла на повітря. Йди, Елізабет!
Він стояв біля віконця і дивився їй вслід. Вона обернулася і всміхнулась. Потім зникла в натовпі.
— Де фрейлейн Крузе?
Гребер повернув голову. Службовець уже стояв на місці.
— Вона зараз прийде. Все гаразд?
Службовець кивнув.
— Коли ви маєте намір одружуватись?
— Якомога швидше. У мене вже лишилося мало часу. Моя відпустка майже закінчилась.
— Ви можете одружитися відразу, якщо хочете. Папери готові. Для солдатів усе робиться швидко й просто.
Гребер побачив у руках чоловіка папери. Службовець усміхався. Гребер відчув, що сили покидають його. Несподівано йому стало душно.
— Все влаштовано? — запитав він і скинув кашкета, щоб витерти з обличчя піт.
— Так, — підтвердив службовець. — А де ж фрейлейн Крузе?
Гребер поклав кашкета на віконце. Спробував знайти поглядом Елізабет. Зал був переповнений людьми, і він її не бачив. Потім помітив на віконці свій кашкет. Він забув, що це був сигнал небезпеки.
— Одну хвилинку, — швидко сказав він. — Я її зараз приведу.
Він квапно почав пробиратися між людьми, сподіваючись наздогнати Елізабет на вулиці. Але коли підійшов до виходу, то побачив, що вона спокійно стоїть біля колони й чекає.
— Слава богу, ти тут! — зрадів він. — Все гаразд, Елізабет.
Вони повернулися назад. Службовець передав Елізабет папери.
— Ви дочка медичного радника Крузе? — поцікавився він.
— Так.
Гребер затамував подих.
— Я знав вашого батька, — сказав службовець.
Елізабет здивовано звела на нього погляд.
— Вам що-небудь відомо про нього? — спитала вона за мить.
— Не більше, ніж вам. Ви про нього нічого не чули?
— Ні.
Чоловік надів окуляри. У нього були водянисто-блакитні короткозорі очі.
— Сподіватимемось на краще. — Він подав Елізабет руку. — На все добре. Я взяв вашу справу на свою відповідальність і зробив усе сам. Можете одружуватися хоч сьогодні. Я можу для вас усе підготувати. Якщо хочете, хоч зараз.
— Зараз, сказав Гребер.
— Сьогодні вдень, — промовила Елізабет. — Можна о другій дня?
— Я це влаштую для вас. Вам треба з’явитися до гімнастичного залу міської школи. Тепер там реєструють шлюби.
— Спасибі.
Вони спинились біля виходу.
— Чому не зараз? — спитав Гребер. — І нам уже нічого не стояло б на перешкоді.
Елізабет усміхнулася.
— Мені ж треба хоч трохи часу, щоб приготуватися. Ернсте! Невже ти цього не розумієш?
— Лише наполовину.
— Досить і цього, Зайди по мене за чверть до другої.
Пройшовши кілька кварталів, Гребер знайшов кравецьку майстерню. В ній сидів чоловік, що скидався на кенгуру. Він шив військову форму.
— У вас можна почистити штани? — спитав Гребер.
Чоловік підвів голову.
— У мене кравецька майстерня, а не пункт чистки.
— Я бачу. Я хочу також випрасувати свій одяг.
— Той, що на вас?
— Так.
Кравець трохи побурмотів і встав. Оглянув пляму на штанях.
— Це не кров, — пояснив Гребер. — Це маслинова олія. Трохи бензину, і вона зникне.
— Чому ж ви не зробите це самі, коли ви так добре розбираєтесь? Бензин тут узагалі нічого не поможе.
— Може, й так. Вам це напевно краще відомо. У вас немає нічого такого, у що я міг би поки перевдягнутися?
Кравець зник за перегородкою і повернувся з картатими штаньми та білим піджаком. Гребер узяв одяг.
— Скільки це триватиме? — спитав він. — Уніформа мені потрібна на весілля.
— Годину.
Гребер переодягнувся.
— Тоді через годину я прийду.
Схожий на кенгуру кравець недовірливо поглянув на нього. Він думав, що Гребер посидить у майстерні.
— Моя уніформа — непогана застава, — заявив Гребер. — Я не втечу.
Кравець несподівано усміхнувся на всі зуби.
— Ваша уніформа, юначе, належить державі. Та йдіть собі. І не забудьте підстригтися. Вам це потрібно, коли ви зібралися одружуватись.
— Ваша правда.
Гребер прокинувся з дрімоти і злякався, його вже обслуговувала якась жінка.
— Мій чоловік на фронті,— сказала вона. — Я його заміняю. Сідайте ось сюди. Поголити?
— Підстригти. Ви й це вмієте?
— О господи! Та я це так умію, що скоро вже почну знов забувати. І голову помиємо? У нас іще є чудове мило.
— Гаразд. І голову помиємо.
Жінка була енергійна і рішуча. Вона підстригла Гребера і добре вимила йому голову з милом, а потім витерла волохатим рушником.
— Брильянтину не бажаєте? — запропонувала вона. — У нас є французький.
Гребер прогнав дрімоту, поглянув у дзеркало і злякався. Волосся на скронях було підстрижене так коротко, що вуха, здавалося, повиростали.
— Брильянтин? — владно перепитала жінка ще раз.
— А як він пахне? — Гребер згадав про Альфонсову сіль для купання.
— Пахне, як брильянтин. Як же ще? Французький.
Гребер узяв баночку і понюхав. Брильянтин тхнув давнім прогірклим жиром. Час перемог і справді давно минув. Він оглянув своє волосся; там, де воно було довше, і тепер стирчали якісь віхті.— Гаразд. Давайте брильянти. Але трішечки.
Він заплатив і вирушив знов до кравця.
— Ви прийшли ранувато, — пробурмотів той.
Гребер промовчав. Він сів і почав спостерігати, як кранець прасує одяг. Від теплого повітря його хилило на сон. Війна раптом стала дуже далекою. Ліниво гули мухи, шипіла праска, і в невеличкій кімнатці запанувала атмосфера незвичної і давно забутої безпеки.
— Це все, що я можу зробити.
Кравець подав Греберу штани. Той оглянув їх. Пляма майже зникла.
— Чудово! — похвалив він.
Штани тхнули бензином, але про це Гребер нічого не сказав. Він швиденько переодягнувся.
— Хто вас підстригав? — спитав кравець.
— Якась жінка, її чоловік на фронті.
— У вас такий вигляд, ніби ви підстригалися самі. Постривайте хвилинку.
Схожий на кенгуру кравець зрізав ножицями кілька відстовбурчених пасом.
— Ось так краще.
— Скільки я маю заплатити?
Кравець махнув рукою:
— Тисячу марок або зовсім нічого. Отже, нічого. Подарунок на весілля.
— Дякую. Тут поблизу є квітковий магазин?
— Є, на Шпіхернштрасе.
Магазин був відчинений. Дві жінки торгувалися з продавщицею за вінок.
— Але ж на гілках справжні шишки, — казала продавщиця. — Це коштує дорожче.
Одна з жінок обурливо зиркнула на неї. Її опухлі зморшкуваті щоки тремтіли.
— Це спекуляція, — заявила вона. — Спекуляція! Ходімо, Мінно! Знайдемо де-небудь дешевшого вінка.
— Можете не купляти! — ущипливо відповіла продавщиця. — Я свій товар ще продам.
— За таку ціну?
— Авжеж, за таку! У мене вінки не залежуються, до вечора їх розкуповують, шановна пані!
— Ви наживаєтесь на війні!
Обидві жінки вийшли з крамниці. Продавщиця перевела дух, так наче хотіла їм ще щось гукнути, але потім повернулася до Гребера. Щоки її раптом спалахнули.
— А вам? Вінок чи прикраси на домовину? Ви ж бачите, вибір не великий, але в нас є дуже гарне ялинове гілля.
— Мені нічого не треба для похорону.
— Тобто як? — здивувалася продавщиця.
— Я хочу купити квіти.
— Квіти? У мене є лілеї…
— Лілей не треба. Щось для весілля.
— Лілеї на весілля можна брати сміливо, шановний пане! Вони — символ незайманості і чистоти.
— Це правда. А хіба троянд у вас немає?
— Троянд? У цей час? Звідки? В теплицях нині вирощують овочі. Тепер узагалі важко діставати квіти, Гребер обійшов прилавок. Нарешті за вінком у вигляді свастики він знайшов букетик Нарцисів.
— Дайте мені оці.
Продавщиця витягла букетик і побризкала його водою.
Доведеться, на жаль, загорнути вам квіти в газету. Іншого паперу в мене немає.
— Байдуже.
Гребер заплатив за нарциси й вийшов. Із квітами в руках він відразу відчув себе якось ніяково. Здавалося, всі перехожі задивляються на нього. Спершу він тримав букета квітами вниз, потім узяв його під пахву. Греберів погляд упав на газету, в яку був загорнутий букет. Поруч із живими квітами було видно фото якогось чоловіка з роззявленим ротом. То був голова народного суду. Гребер прочитав текст. Якихось чотирьох засуджено ми страти за те, що вони більше не вірили в перемогу Німеччини. Їм сокирою відрубано голови. Гільйотину було давно скасовано. Вона виявилася надто людяною покарою. Гребер зняв з букета газету і викинув її геть.
