Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
Гребер задер голову. Долинала тільки зенітна стрілянина.
— Послухай, друже, — сказав він. — Я хочу лише одного. Я хочу знати, чи цілий шинельний цех. Дозволь мені зайти або спитай сам. Хіба ти неодружений?
— Звичайно, одружений. Я ж тобі вже казав. Гадаєш я не потерпаю за свою дружину?
— Тоді довідайся! Зроби це, і з твоєю дружиною напевне все буде гаразд.
Черговий замотав головою.
— Чоловіче, у тебе не всі дома. Чи, може, ти сам господь бог?
Він зайшов у свою будку, потім повернувся.
— Я телефонував. У шинельному все в порядку. Влучило просто в братву з концтабору. Ну, а тепер забирайся геть! Давно одружений?
— П’ять днів.
Черговий раптом ошкірився:
— Чому ж ти зразу не сказав? Це зовсім інша річ.
Гребер пішов назад. «Мені хотілося мати в житті якусь опору, — подумав він. — Але я не знав, що з нею стаєш вдвічі вразливішим».
Все закінчилося. В охопленому вогнем місті пахло пожарищами і смертю. Червоні, зелені, жовті і білі язики зміїлися серед руїн, безшумно здіймалися над дахами в небо, майже ніжно лизали вцілілі фронтони будинків, несміливо і обережно обнімаючи їх, а потім бурхливо вихоплювалися з чорних провалів вікон. Тут і там виднілися снопи вогню, стіни вогню, вихорі вогню, обвуглені трупи, охоплені полум’ям люди, що з криком вибігали з будинків і безтямно бігали довкола, аж поки, знесилені, не падали на землю і повзали, задихаючись, а потім тільки здригалися і хрипіли, сповнюючи повітря запахом горілого м’яса.
— Смолоскипи, — сказав хтось поруч з Гребером. — Їх не можна врятувати. Вони згорять живими. Ця клята начинка запалювальних бомб, розбризкуючись, спалює все — шкіру, м’ясо, кістки.
— А чому її не можна погасити?
— Для цього кожному треба мати окремий вогнегасник, та й то я не певен, що він допоможе. Ця диявольська штука не залишає нічого. Як вони кричать!
— Краще їх попристрілювати, якщо не можна врятувати.
— Вистрели, і тебе повісять як убивцю! Та ще й спробуй влучити, коли вони метушаться, мов божевільні! В тому й уся біда, що вони бігають! На вітрі вогонь розгоряється ще дужче, розумієш? Вони бігають, а вітер роздмухує вогонь, який зразу ж охоплює їх з ніг до голови.
Гребер оглянувся на співрозмовника. Той був у касці, з-під якої виднілися глибоко запалі очі й беззубий рот.
— Ти гадаєш, вони повинні стояти на місці?
— Теоретично це було б краще. Стояти на місці або спробувати погасити вогонь ковдрами чи ще щось. Але в кого ж є напохваті ковдри? Хіба про це думаєш? І хто ж стоятиме на місці, коли діймає вогонь?
— Ніхто. А ти, власне, хто такий? З протиповітряної оборони?
— Дурниці. Я з похоронної бригади. Поранених, ми, звичайно, теж підбираємо, коли трапляються. А ось, і наш транспорт. Нарешті!
Гребер побачив між руїнами підводу, запряжену сивим конем.
— Стривай, Густаве! — гукнув чоловік, з яким Гребер щойно розмовляв. — Ти тут не проїдеш. Ми повиносимо їх. Ноші є?
— Двоє.
Гребер пішов слідом. За цегляною стіною побачив мертвих. «Як на бойні,— подумав він. — Ні, не як на бойні — на бойні існує хоч якийсь порядок; тварин розрубують за правилами, обезкровлюють, вибирають усе зсередини». А тут трупи валялися розтерзані, розчавлені, роздерті, обвуглені, спалені. На них іще висіли клапті одягу: рукав вовняного светра, спідниця в горошок, коричнева штанина з вельвету, бюстгальтер, а в ньому чорні, закривавлені груди. Збоку лежала купа мертвих дітей. Їхнє бомбосховище виявилося ненадійним. Відірвані руки, ступні, розчавлені голови з рештками волосся, повикручувані ноги, а поряд — шкільні портфелі, кошик з мертвим котом, страшенно блідий хлопчик, білий, мов альбінос, без жодних ознак смерті, так наче душа в нього ще жива і він чекає, що в нього хтось удихне життя. Поруч почорнілий від вогню труп, обвуглений, хоч і не дуже, але рівномірно, за винятком однієї ступні, червоної і вкритої пухирями. Тепер важко було впізнати — чоловік це чи жінка; все згоріло. Золота каблучка яскраво світилась на чорному обвугленому пальці.
— Очі,— сказав хтось. — Очі теж згорають!
Трупи були повантажені.
— Ліндо, — промовила якась жінка, ступаючи за ношами. — Ліндо! Ліндо!
Показалося сонце. Мокра від дощу вулиця блищала. Дерева, які вціліли, зеленіли свіжо і яскраво. Після дощу світло було особливо ясне.
— Цього не можна пробачити, — сказав хтось позад Гребера.
Він обернувся. Якась жінка в гарному червоному капелюшку дивилася на дітей.
— Ніколи! — додала вона. — Ніколи! Ні тут, ні на тому світі!
Підійшов патруль.
— Розійтись! Не затримуйтесь! Швидше! Вперед!
Гребер рушив далі. «Чого не можна пробачити? — міркував він. — Ця війна залишить після себе багато чого такого, що треба буде і не можна буде пробачити. Одного життя для цього не вистачить». Він бачив більше мертвих дітей, ніж тут. Бачив їх скрізь — у Франції, Голландії, Польщі, Африці, Росії. І всі вони— не тільки німецькі — мали матерів, які плакали за ними. Та навіщо він про це думає? Хіба не він ще півгодини тому, звертаючись до неба, в якому гули літаки, кричав: «Мерзотники! Мерзотники!»?
В будинок Елізабет бомба не влучила, але на один із сусідніх будинків упала запалювальна бомба, полум’я перекинулося на два інших і тепер горіли дахи вже на всіх трьох.
Двірник стояв на вулиці.
— Чому ніхто не гасить? — запитав Гребер.
Двірник показав широким жестом на місто.
— Чому ніхто не гасить? — перепитав він. — Немає води?
— Та води ще трохи є. Але немає тиску. Вода лише капає. А дістатися до вогню не можна. Дах із хвилини на хвилину впаде.
На вулиці стояли крісла, валізи, картини, лежали клунки з одягом, у пташиній клітці сиділа кішка. З вікон нижніх поверхів спітнілі, схвильовані люди викидами на вулицю загорнуті в перини і ковдри речі. Інші бігали сходами вгору і вниз.
— Ви гадаєте, що згорить увесь дім? — поцікавився Гребер у двірника.
— Очевидно, якщо скоро не під’їдуть пожежники. Дякувати богу, хоч вітру немає. На верхньому поверсі ми повідкривали всі крани і поприбирали речі, що легко займаються. Більше нічого не вдієш. Де ж, власне, ті сигари, які ви мені обіцяли? Я б закурив.
— Завтра, — сказав Гребер. — Завтра неодмінно принесу.
Він поглянув на вікна Елізабет. Поки що квартирі нічого не загрожувало. Від вогню її відділяли два поверхи. У сусідньому вікні він помітив фрау Лізер, що розгублено бігала по кімнаті. Вона клопоталася білим клунком, у якому, мабуть, була постіль.
— Я теж зберу деякі речі,— вирішив Гребер. — Це не завадить.
— Не завадить, — підтвердив двірник.
Якийсь чоловік у пенсне, спускаючись сходами, боляче вдарив важкою валізою Гребера по коліну.
— Вибачте, будь ласка, — мовив він ввічливо і водночас ні до кого й помчав далі.
Двері квартири стояли розчинені. В коридорі лежало повно клунків. Фрау Лізер, прикусивши губу і зі сльозами в очах, пробігла повз Гребера. Він увійшов до кімнати Елізабет і зачинив за собою двері.
Сівши у крісло біля вікна, він обдивився навколо. Кімната раптом видалася йому на диво затишною. Хвилину Гребер сидів непорушно, ні про що не думаючи. Потім заходився шукати валізи. Знайшовши дві під ліжком, замислився, що в них покласти.
Він почав з одягу Елізабет. Брав із шафи ті речі, які вважав за потрібні. Потім відчинив комод і дістав білизну та панчохи. Невеличкий пакунок з листами поклав між туфлями. Час від часу з вулиці долинали окрики й шум. Він виглянув у вікно. Це були не пожежники, а мешканці, що виносили речі. На протилежному боці вулиці перед розбитим будинком сиділа в червоному плюшевому кріслі якась жінка в норковому манто і притискала до грудей невеличку валізу, «Мабуть, там її коштовності», — подумав. Гребер і почав шукати в шухлядах коштовності Елізабет. Знайшов кілька дрібних речей, тонесенький золотий браслет і старовинну брошку з аметистом. Узяв і золотисту сукню. Його поймала якась особлива ніжність, коли він торкався речей Елізабет. Ніжність і легкий сором, немовби він робив щось недозволене.
