Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

З ігуанами то взагалі окрема історія…

Останній з тих чотирьох днів, що мені довелося пробути на Атлантичному узбережжі, я провів у місцині під назвою Кшел-Ха (Xel-Ha), якраз посередині між Канкуном і Тулумом. З індіанської мови ця назва перекладається як «місце, де змішуються води». Подейкують, що в давнину тут теж існувало поселення майя, від якого до наших часів нічого не лишилось, а нині на його місці стоїть модерновий відпочинковий комплекс, люксусовий resort place [131], збудований навколо гирла прісноводної ріки, і в якому все, як то кажуть, all-inclusive [132]. В Кшел-Ха можна попірнати з маскою і трубкою, подивитися на різнобарвних рибок і навіть поплавати з дельфінами.

Ігуан у тих місцях тьма тьмуща, однак на відміну від диких ящірок Тулума, ігуани в Кшел-Ха геть-чисто не бояться людей. Щобільше: призвичаївшись до подачок у вигляді шматків фруктів, печива чи цукерок, вони як цуценята бігають за вами по пляжу і, жалібно роззяпивши ротики, випрошують поїсти.

А ви уявляєте ігуан?

Пласкі драконячі голови, смолянисті намистинки непроникних очей, роздуті сіро-коричневі лускаті тіла, увінчані зловісним зубастим гребенем, який тягнеться від потилиці аж до кінчика слоїстого хвоста, і чорні-пречорні мускулисті лапи з довгими, часом до десяти сантиметрів загнутими пазурами. Словом, стегозаври в мініатюрі — кошмарні ікласті динозаврики.

Так ось, мексиканські сеньйорити, американські міси, французькі мадемуазелі та німецькі фройляйни були, м’яко кажучи, не в захваті, коли така славна потворка, розтуливши зубасту пащу та задерши шерехатого хвоста, на повній швидкості неслася за ними по пляжу. Дівки тоді істерично верещали, вистрибували на столи, видряпувались на пальми чи просто драпали навмання, однак ігуани не відставали. Вони ж (тобто ігуани) не розуміли, думали, мабуть, що то гра: чим більше побігаєш, тим більше дадуть поїсти, тож вони шмигали по пляжу за кожною спідницею, чи то пак, бікіні.

— О, Боже, він біжить на мене! А-а-а! Що робити?! — лементувала одна.

— Викликай міліцію! — кричала друга, визираючи з-під пальмової крони.

— А може віником його? — радила третя, забарикадувавшись в душовій.

— Накрий його тазиком! Тазиком його! Стій, скотина! А-а-а! Рятуйте!!!

Інші ігуани, зачувши здалеку гармидер і справедливо розсудивши, що там, певно, роздають смачненьке, перлися й собі відхопити ласий шматок. Інший раз можна було спостерігати якусь дівулю, що навколішки стояла на обідньому столі з набожно складеними коло грудей руками і, звівши очі в лазурове небо, зі слізьми на тремтячих від страху віях благала Всевишнього позбавити її від ненаситних демонів пекла. А внизу, круг стола, тісною ватагою з роззявленими ротиками і з не меншим благанням в сумовитих чорних очах товклися «ненаситні демони пекла», вимолюючи кілька нещасних шматків фруктів.

Якось я надумав пройтися до гирла Кшел-Ха, де солоні води збурюються з водами ріки, і виліз на один з тих хистких та слизьких дерев’яних примостів, звідки пірнальники з прозорими дихальними трубками і масками-присосками зісковзували під воду помилуватися рифом та поганятися за тлустими рибинами. Я присів скраєчку і, повернувшись обличчям на схід, опустив ноги в теплу прозору воду. Переді мною простягалась заляпана зеленими лисинами рифів, ледь збрижена гладь Карибського моря. Лазурове дзеркальне плесо переливалось на сонці усіма барвами веселки, відсвічуючи спокоєм та умиротворінням.

Отак я сидів і хлюпав воду на стомлене, але загартоване тритижневим вояжем тіло, думаючи про те, що я таки зробив це: я перетнув усю Мексику із заходу на схід, від Акапулько до Канкуна, від Тихого до Атлантичного океану. Три тижні — і ціла країна за спиною. А ще тюк квітучих споминів та пачка автобусних квитанцій.

Зненацька мою увагу привернув засмаглий кремезний рятувальник, що неквапом походжав понтонним помостом, який відгороджував від океану зону для пірнання. Цей чоловік міг за одну мить порушити загороджувальну сітку, випустивши в океан сотні дбайливо вирощених та виплеканих спеціально для туристів невинних рибин, натомість запустивши акул, отруйних скатів та електричних вугрів. Але я не думав про це, інше прикувало мою увагу. Я спостерігав, як жилавий чолов’яга з високим лобом, плескуватим носом та випнутою вперед щелепою, незворушно склавши руки на грудях, обводив очима гирло ріки, з якого то тут то там вистромлювались і бризкали фонтанами дихальні трубки.

Він не був мексиканцем. Він був майя.

І тоді я остаточно зрозумів: вони й досі тут. Чекають свого часу.

XIV. Двадцять євро, п’ятдесят центів і один американський долар

The best things in life aren’t things [133]…

Четвертого серпня 2008 року Канун з самого ранку пломенів звичною спекою. Сонячний вар розжареним металом вливався на нічим не прикриті вулиці й сочився в будівлі крізь щілини віконних рам та пройми вентиляційних каналів.

Настав час замикати коло і повертатися до Мехіко.

Рівно об 11:25 літак авіакомпанії «Mexicana» зі мною на борту здійнявся в розпаленіле марево над шлейками злітних смуг міжнародного аеропорту Канкуна. Новенький глянсуватий реактивник загнув чималу дугу над океаном, після чого націлив носа в напрямку Мексиканської затоки, продовжуючи неухильно набирати висоту. Я приклався щокою до холодного ілюмінатора, глипав униз і мрійно проводжав очима бірюзові лагуни Карибського моря…

Панове, а ви знаєте, що таке вакуумний унітаз? Ні? Не знаєте? І я не знав. А то, виявляється, така премудра штуковина, в якій використовується принцип ежектора. А ежектор — це спеціальна, вельми хитрюща машинерія, що функціонує як насос, висмоктуючи певне середовище (скажімо, газ чи рідину) за рахунок тяги іншого середовища, яке рухається з великою швидкістю. Для прикладу, якщо ви вставите дві труби різного діаметру одна в одну, тоді в якомусь місці внутрішньої труби проробите отвір, щоб газ чи рідина з неї могли вільно перетікати в порожнину труби зовнішньої, а по зовнішній трубі почнете гнати з великою швидкістю струмінь рідини, пари чи газу, то отримаєте найпростіший ежектор. Усе, що втраплятиме до внутрішньої ринви, за рахунок створеного швидкісним потоком розрідження миттю висмоктуватиметься з неї крізь отой прорубаний отвір.

Вам, мабуть, цікаво навіщо тут затесалася нудотна лекція з гідрогазодинаміки та інженерії? Не гарячкуйте, зараз усе розтовкмачу.

Справа в тому, що той клятий ежектор насправді дуже простий і дешевий апарат, тому інженери скрізь його тулять. У більшості літаків ежекторна система встановлена в туалетах. Воно й не дивно, адже повітря, що обтікає фюзеляж авіалайнера під час польоту, — то просто ідеальна швидкісна струмина. Вона присутня завжди, не вимагає додаткових затрат енергії і надзвичайно потужна. Хоча «потужна» — то дуже хирлява характеристика як для струменя повітря зі швидкістю 950 км/год. З таким потоком можна висмоктати слона через отвір розміром з віконну кватирку. Звісно, у літаках встановлені усілякі редуктори і запобіжники, та все ж…

Отож увага, добродії! Заклинаю вас, ніколи — я підкреслюю, ніколи! — не натискайте кнопку зливу води, сидячи на унітазі в літаку.

Після двадцятичотирьохденного поневіряння Мексикою та поїдання всього, що траплялось під руку, мій шлунок надумав виявити ознаки непокори. Не те щоб він дав повний збій чи почав баламутитися, як Пугачов під Москвою, просто я різко забажав відправитися на побачення з чашею для роздумів і хвацьким залпом скинути увесь той місячний баласт з кишечника. І сталося це саме в літаку — симпатичному біленькому «Airbus A320» під час польоту до Мехіко.

Не буду мучити вас нудними і не вельми естетичними подробицями, скажу хіба, що я успішно добувся до гальюна в хвостовій частині салону, зняв штанці і всівся. Потім зробив усе що треба, і, сидячи на місці та не очікуючи ніякої витівки, спокійнісінько гахнув по кнопці «Toilet flush [134]»…