Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Відразу за входом до археологічного сайту підносилася вгору Піраміда Чарівника або, як її ще називають, Піраміда Карлика — візитна картка древнього Ушмаля. За легендою її звів чародій-карлик за одну ніч, він потім став правителем міста.

Насправді, якщо чітко слідувати за постулатами геометрії, то Піраміда Карлика — зовсім не піраміда, а триступінчатий зрізаний конус, стиснутий спереду та ззаду стрімкими сходами з гарно обтесаного білого каменю. На вершечку її третьої частини вцілів витіюватий храм, прикрашений висіченими з піщаника довгоносими масками Ча’ака, бога дощу, якому поклонялися усі майя від Юкатану до Гондурасу. Далі за храмом розпочинаються розлогі квадратні площі, оточені класичними будівлями майя.

Саме в Ушмалі я зіткнувся з найбільш загадковою, непоясненною, ба навіть містичною штуковиною з усього, що спізнав у Мексиці.

Стежка, яка тягнеться від входу в археологічну зону, впиралася в задню частину Піраміди Чарівника. Я поривався мерщій обійти піраміду з флангу, аби обстежити фасад, проте запопадливий гід остудив мій запал, гидотно-солодкавим голосом попрохавши усіх зібратися біля її тильної сторони. Чесно кажучи, пейзаж «Піраміда Чарівника: вид ззаду» не вражав ефектною перспективою — два бокатих кам’яних схили та біле полотно майже вертикальних уривчастих східців круто п’ялись до вершини, де безслідно зникали під полупленою задньою стіною горішнього храму — Casa del Adivino [125]. І все. А втім, була одна особливість, яка, мовби одурманююча прірва декольте на вечірньому платті статної жінки, невмолимо притягувала погляд.

На висоті тридцяти метрів, там, де закінчувалася нижня, найбільша ступінь піраміди, в полотнищі східців зяяв продовгуватий двометровий отвір, нагадуючи обрисами фігуру людини. Якщо не дуже вдивлятись або телющитися здалеку, здавалося, що то й не шпарина зовсім, а загорнутий у зашкарублу чорну накидку з трикутним капюшоном старець, який піднімається сходами до вершини.

Так ось, провідник спинив нас навпроти тої щілини і попрохав:

— Плесніть у долоні.

Кілька чоловік, які ще не наковтались снодійної спеки, я в тому числі, зігнули руки в ліктях і незлагоджено заплескали. У ту ж мить, замість звука луни від нікудишніх аплодисментів, од стін піраміди виразно долинув крик якоїсь птиці. Як за наказом ми завмерли, а потім добру хвилину стовбичили, по вуха окутані тишею; потому я вийшов уперед і ще раз добряче ляснув долонями. І знову замість виляску зі сходів надлетів протяжний пташиний крик.

— Так кричить кетцаль [126], священний птах усіх племен майя, — гордо повідав екскурсовод.

У голові поскубаними клаптями металися здогадки, але попри усі потуги розум так і не віднайшов вірогідного й раціонального пояснення.

— Як? — тільки й зміг вичавити я.

— Не знаю, — звичною запопадливою манерою обізвався гід. — Можливо, уже в ті часи майя знали, що таке звукові хвилі.

— Але це не пояснює як вони зімітували спів кетцаля! Те, що я знаю властивості звукових хвиль, аж ніяк не означає, що я тямлю, як перетворити відлуння звичайного ляскоту на крик цілком конкретного птаха!

Провідник картинно пересмикнув плечима і розвів руками:

— Майя знали про світ більше, ніж ми думаємо. Хтозна, можливо, вони володіли чимось таким, що й досі лишається невідомим для нас.

«…Володіли чимось таким, що й досі лишається невідомим для нас», — відгомін його слів видряпався східцями на маківку піраміди та розсмоктався в оплавлених гарячих небесах. Я мовчав і міркував, скільки ще навіки втрачених таємниць заковтнули й приховують ці стіни…

Затим приголомшена публіка розбрелась древнім містом. Я самотужки облазив усі закутки: Палац вельмож, Храм Черепах, Жіночий монастир (Candrangulo de las Monjas — так назвали ці будівлі іспанські монахи, які першими побачили Ушмаль, прийнявши їх за чернечі келії), майданчик для гри в м’яч, але щоразу повертався назад до Піраміди Карлика. Раз за разом я сплескував долонями; звук котився до шпарини і щоразу шугав назад розкотистим криком волелюбного кетцаля. Однак варто було зробити три кроки вбік від щілини і плеснути знову, як згори долітало звичайне ляскання.

Незабаром з-за піраміди донеслась негучна балачка, а за мить зринули канадські буржуї. Біля них невідступно дріботів екскурсовод, старанно вищебечуючи якісь факти з історії майя; хлоп, очевидно, розраховував ввечері напхати свої кишені солідними чайовими. Коли вони пройшли повз мене, краєм вуха я розчув уривок їхньої розмови.

— Що сталося з майя? Ну, з тими, хто будував оце все? — індиферентно цікавився білобрисий буржуй в гольфах.

Гід загадково подивився на пристаркуватого канадця, провів пересохлим язиком по зубах і заговорив. От тільки голос його нараз перемінився, зазвучав зовсім інакше, твердо й натягнуто, наче гітарна струна:

— Майя нікуди не зникли. Майя досі тут…

Чичен-Іца — колосальне доколумбове місто на півночі Юкатанського півострова, фокальний центр усіх рівнинних майя протягом більш як чотирьохсот років, а на сьогодні — найбільш розкручений та впізнаваний бренд Юкатану. Можливо, ви про нього й не чули, однак не кажіть, що ви його не бачили. Ключова будова Чичен-Іци — дев’ятиступенева піраміда на ймення Храм Кукулкана [127], часто згадувана як El Castillo [128], - прикрашає собою кожен другий веб-сайт про Мексику, усі без винятку вивіски й проспекти туристичних агенцій, а також сотні книжок про древні і не дуже цивілізації, навіть якщо там немає і слова про древніх майя. Ця піраміда за результатами Інтернет-голосування увійшла до сімки новітніх чудес світу, тож тепер у доброї половини людства асоціюється з Мексикою.

Загалом Чичені має все, аби бути найбільш культовим, найвеличнішим та найпривабливішим місцем для відвідин. Окрім піраміди El Castillo тут ви знайдете найбільший (166Ч68 метрів) майданчик для гри в м’яч, химерний El Caracol [129] — чи не найперша у світі обсерваторія, Храм тисячі воїнів, перед яким, наче справжні вояки, вишикувались кілька сотень двометрових колон, і ще багато чого.

Так ось, оцей культовий, найбільш розкручений та впізнаваний бренд Юкатану виявився моїм найбільшим розчаруванням.

По-перше, від джунглів, якщо вони й були колись, не лишилося й сліду — все вичищене, вирубане, витоптане.

По-друге, повсюдно, наче стада обкурених слонів, які не знають куди вони снують і навіщо, товклися сотні, тисячі, десятки тисяч туристів. Більшість приперлися з Канкуна, несамовито смітили грішми, згвинчуючи ціни до небес, відсвічували нестямними очима й золотими каблучками, скажено мастили один одного кремом від сонячних опіків і затоплювали атмосферу невгамовним базарним лементом.

По-третє, торговці безликим, нікому не потрібним мотлохом, запруджуючи проходи барикадами розносок, манячили просто під палатами та святилищами, скрізь в межах археологічної зони.

По-четверте, в стінах деяких храмів і на багатьох колонах вульгарно рябіли відреставровані та наново вмуровані камені, обліплені мазками сучасного цементу. «Варвари, — думав я. — Ну навіщо?! Це однаково, що домалювати Джоконді навушники від плеєра або статуї Венери Мілоської у Луврі приліпити гіпсову руку, загнути її до вуха, а в долоню вставити висічений з граніту мобільний телефон».

А ще дратували просторі чорні парасолі, котрими деякі мажори прикривали свою ніжно-рожеву поросячу шкіру від нещадних тропічних променів, затуляючи огляд іншим візитерам.

А ще… Хоча досить. Ви зрозуміли.

Спробував я відзняти той майданчик для ігрищ м’ячем. Клацнув кілька разів камерою і давай відразу роздивлятися фото. На крихітному засмальцьованому екранчику фотоапарата вимальовувалося щось із тисячу туристів, в лівому куті крупним планом випирала брунаста пика торговця незугарними глиняними статуетками, і лиш у верхньому протилежному кутку проступала латка древньої стіни з масивним кам’яним кільцем, куди гравцям треба було забивати гумовий м’яч. Фото більше нагадувало пейзаж турецького ринку в розпал базарного дня… Довелося видаляти все.