Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Наступні кілька хвилин я відчайдушно боровся за своє життя…

Панове, мені ніколи в житті не робили клізми, але я нутром зрозумів, що клізма — то лише безбарвна тінь порівняно з тим, що я тоді відчув у себе під п’ятою точкою…

О, боги, у мене навіть зараз усе внизу зіщулюється при згадці про тодішні відчуття. Мене засмоктало так, що з-над унітазу, певне, стриміли самі ноги та вуха. Я вкрився холодним потом, до неможливого напружив прес і вперся руками в стінки туалету, намагаючись врятувати себе, а піді мною, гучніше за авіаційні двигуни, стугоніла ненаситна ежекторна вирва. Якоїсь миті я був певен, що коли розслаблюсь хоч на півсекунди, то все, що нижче легенів, висмокче до чортів. Нарешті я напнувся, піднатужився, підперся ногами об стіни туалету, підіпхнув себе ззаду руками і з гучним «ч-ш-ш-шпок!» відірвав свою попу від обідка філософської чаші. При цьому за інерцією подався вперед, ледь не виваливши головою хисткі двері.

Блідий і переляканий до смерті повернувся на своє місце, пристебнувся, і більше не смикався з місця до самого приземлення.

Мексиканська столиця зустріла мене мирною теплінню та одвічним смогом. Після м’якої посадки, петляючи заплутаними гілками метро, я доїхав від аеропорту до хостелу, а потім до пізнього вечора безцільно тинявся околицями столичного Зокало.

…Я люблю аеропорти (міланський Лінате не беремо до уваги). Щось у них є виняткового і знадливого, чого не спізнати в жодних інших будівлях. Люди, які потрапляють всередину, відразу відчувають себе трішечки вищими, наче більш значущими від тих, хто залишається ззовні стін аеропорту, адже за кількадесят хвилин вони з колосальною стрімкістю піднесуться високо в повітря, набагато вище хмар, а за кілька годин — питимуть каву за тисячі кілометрів звідсіля. Ніхто з тих, хто знаходиться за межами кришталевих акваріумів-терміналів, не сміє навіть помріяти про таке.

Я полюбляю приходити завчасно до свого вильоту, сидіти в залі очікування, роздивлятися білосніжні сигари-літаки, розглядати людей, які вовтузяться біля величезних саквояжів, чекають на прибуття своїх кревних чи просто поспішають пересісти на інший рейс.

За чверть по п’ятій я вигулькнув з приміщення станції метро «Terminal Aerea» і відразу потрапив до схожого на величезний напівпрозорий шатер міжнародного терміналу аеропорту ім. Беніто Хуареса.

Саме тут, пригадую, вперше відчув, що моя мексиканська казка наближається до кінця.

Увиваючись за вказівниками з великими жовтими стрілками та багатомовними підписами, я притупав до павільйону, де проходила реєстрація пасажирів на рейси авіакомпанії «Air France». Зала видалась неосяжною, у периметрі певне, не менш як 100Ч100 метрів. У правому крайньому від входу кутку проступали стійки реєстрації «Air France», зліва, навпроти них, височіли столики компаній «KLM», «Copa Airlines» та «NovaAir». Кілька масивних колон підпирали високу стелю по центру павільйону. Ну і зрозуміло, у цілком мексиканському стилі, жодного стільця навкруги, через що посеред зали складалось враження, ніби стоїш в центрі футбольного майданчика. Люди, що товпилися в чергах, зморено спирались на стіни, на невисокі стовпчики, до яких кріпились шлейки загорож, навіть один на одного, не припиняючи бідкатись через відсутність такого незамінного атрибуту цивілізації як стілець. Черг, як завше, було дві: ближче до мене стояли ті, хто летять першим класом (про себе я називаю їх «першокласниками»), а за ними — усі інші пасажири.

Ретельно обдивившись круг себе, я переконався, що ні стільців, ні лав немає і, мабуть, ніколи й не було, тому без зайвих роздумувань всівся на холодну лискучу підлогу, недбало поскидавши мій нечисленний багаж поряд однією з колон.

Акурат за мною до павільйону запхалась чимала компанія світлоголових молодиків та дівуль, які зовнішнім виглядом скидалися на дикуватих бродячих панків, і, схоже, теж летіли до Європи разом з «Air France». Обмацавши очима колони, реєстраційні столики та стрічки багажних конвеєрів, вони хутко пересвідчилися, що цивілізовано тут присісти не вдасться. Однак уже наступної миті галаслива ватага запримітила мене у незворушній позі Будди посеред напівпорожньої зали, відтак веселе товариство прудко наслідувало мій приклад, всівшись на підлогу і накидавши поряд себе цілу кучугуру рюкзаків та сумок. Люди довкола, на вигляд сановиті та респектабельні, стомлено переминались з ноги на ногу, нудились у черзі і з латентними завидками, а дехто навіть з осудом зиркали на нас, але ніхто не ворухнувся і не приєднався до нашої сієсти.

Порозсідавшись кружком, «панки» привітно кивнули мені. Я махнув головою їм у відповідь, й ми перекинулись кількома трафаретними фразами англійською. Судячи з вимови вони були чи то голландцями, чи то бельгійцями, а може швейцарцями.

Затим мою увагу відволікла куца черга «першокласників», від вершечка якої долітали звуки безладного вовтузіння та нестримні гнівні покрики. Біля самісінької стійки, під пильним поглядом чорнявої фігурної мексиканки, працівниці аеропорту, над огрядною купиною поклажі схилилась вкрай роздратована, всипана золотом і неприродною засмагою жіночка, яка ще кілька років тому була, певне, неабиякою вродливицею, а біля неї — огузкуватий голомозий чоловік. Я порахував їхні сумки і чемодани — усього одинадцять штук. Одинадцять! Причому найменша з тих торб була чи не вдвічі більшою від мого наплічника, з яким я протинявся Мексикою майже місяць.

Я думав про ту прірву, яка тепер розділяла мене від когорти тих, котрі стояли за шлейкою обори, усього за три метри від мене, про ту зіркову плеяду розніжених, удавано імпозантних, але без міри пихатих та… гнилих, у середовище яких колись, ще в Києві, мріяв потрапити. Ці люди, щойно привезені в шикарних седанах зі стерильних п’ятизіркових готелів, ніколи не дряпались, замучені москітами, крізь непролазні джунглі, ніколи не напивались до напівпритомності у чудовій компанії на запальній гулянці в самому серці Мексики, ніколи не заводили собі справжніх друзів під час відпочинку… Все, що вони спізнавали, — лише холодні вітрини коштовитих готелів, наповнених несправжнім повітрям з кондиціонерів і улесливими офіціантами з несправжніми посмішками на лицях. Наступного року їх чекали такі ж люксові пансіони та вичищені пляжі в Єгипті, Таїланді чи Арабських Еміратах — увесь світ на один кшталт. Так ось, ці люди були зовсім близько — я міг підвестись і торкнутись будь-кого з них, але разом з тим нас розділяла колосальна відстань. І річ навіть не в грошах…

Я сидів долі й посміхався, бо щойно в магазинчику одного з терміналів прикупив чудову модель літачка, точну копію «Boeing-737» з атрибутикою мексиканської авіакомпанії «AeroMexico». Я був щасливий, бо уявляв, як він стоятиме у мене в кімнаті на столі, і кожен бачитиме його і знатиме, що я привіз його з Мексики. Цього було достатньо: я радів і посміхався. Підсміювалися «панки» (чи то голландці, чи то швейцарці), зморено порозкидавшись на своїх наплічниках поряд зі мною. Усмішка не сходила з їхніх облич. Часом, згадавши якусь вкрай веселу пригоду — з тих, через яку натерпілись у Мексиці, вони гучно реготали і ляскали долонями. Цілком ймовірно, що у кожного з них на той момент у кишені не було й сотні євро. А може, не було навіть сотні євро на всіх, і наступної ночі вони ночуватимуть гуртом у тісній кімнаті найдешевшого європейського хостелу. Але вони посміхались, бо навіть з сотнею євро в кишені смакували життя на повну.

У той же час салонна парочка з одинадцятьма сумками, гарикаючи і бризкаючи слиною, наче тупорилі ротвейлери шалено гризлась між собою. П’ять з одинадцяти лантухів вони вирішили брати з собою як hand luggage [135] (з ними було ще двоє дітей), однак інші шість не вкладалися в ліміт ваги. Тож блаженне зоряне подружжя хвацько повзало навкарачки, гарячково перекладаючи багаж з більших сумок у менші. Чоловік злостиво покрикував на дружину, жінка істерично огризалась до нього, а в повітрі між ними мигтіла нескінченна кількість пар взуття, глянцеві журнали і вишуканий святковий одяг, який миттєво жмакався й абияк пхався у найближчий рюкзак.