Фелікс Австрія - Андрухович Софія (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
Це не могло бути правдою.
Чудо.
«А панчохи? Чому в нього були твої панчохи?»
Вона дивується не менше від мене.
«Панчохи я запакувала в пуделко, перев’язала стрічкою і просила отця Йосифа передати їх їмості. Ти ж пам’ятаєш, як вони їй подобались. А він не дозволяє їй нічого дарувати. Ось і тепер: він розкрив пуделко і приніс панчохи мені, щоб повернути».
Я не можу все це осягнути отак відразу. Забагато всього осягати доводиться останнім часом. Не для мого курячого мозку. Я — просто служниця, а не мислитель.
Западає темрява. Я запалюю гасову лампу.
«Але як я втомилась від тебе, Стефо, — продовжує Аделя. — Я страшенно втомилась. Все надто заплутано. Я не знаю, хто ти: сестра, служниця, мама, моя наглядачка?»
«Я твоя служниця, Аделю», — покірно кажу я, тримаючи лампу за вушко і стоячи навпроти своєї господині.
Вона обертається до мене спиною і повільно рушає до салону. Я йду слідом за нею, крок у крок.
«Якщо ти служниця, Стефо, — веде вона, — то чому я щоразу думаю, перш ніж сказати щось, щоб тебе не образити? Чому я боюсь того, що ти можеш подумати? Чомусь боюсь тебе принизити?»
Вона розтягується на канапі, а я так і залишаюсь стояти над нею з лампою в руці.
«Якщо ти сестра, то чому ми не робимо все разом? Чому ти завжди висміюєш мене, варто мені бодай натякнути на якусь хатню роботу? Чому, якщо ти сестра, ти завжди підкреслюєш, що я — пані, а ти — моя покірна служниця?»
Вона втомлено зітхає. Її обличчям котяться сльози.
«Петро казав, ми з тобою в цьому не винні. Казав, більшою мірою винен батько. Він покинув нас із тобою одна на одну, і ми знати не знали, що з собою робити».
«Ось і вийшло — моя служниця на мене злиться, бо я закохалась і хочу вийти заміж. І тому цілий місяць годує мене салатою з ріпи, яку я ненавиджу. І я слухняно їм цю ріпу, і навіть боюсь слово проти цього сказати, бо ми з моєю сестрицею виросли разом і бачили сни одна одної».
Вона підводить на мене погляд і каже:
«Я завжди так ревнувала, що батько любить тебе так само, як і мене».
«Але ж він хотів мене спекатись, Аделю! Він ні краплі мене не любив!» — кажу я — і тоді на мене накочує те, чого я так завжди боюся: голова стає тяжкою і гарячою, в очах темніє, а вуха наповнюються густим гудінням. Я хочу будь-що позбутись цього нестерпного перенапруження — інакше мене розірве на клапті, і я роблю різкий рух, стріпую руками, а тоді розумію, що лампа, розбита на друзки, лежить на підлозі, біля столу, а вогонь заволодіває обрусом, лиже підлогу, розростається, наче гігантський метелик, і тріпоче своїми страшними крилами. Він захоплює і ковтає оббиті тканиною меблі, ширму, перекриваючи нам доступ до дверей. Аделя дико кричить, вхопившись за мене руками. Я намагаюсь її заспокоїти, відштовхнути від себе, щоб якось загасити пожежу. Я зриваю з вікна штору і починаю бити нею полум’я, але штора негайно займається — і вогонь уже обпікає мені руки.
Здається, я чую навколо будинку крики, хтось гупає у двері.
«Аделечко, зараз нас порятують. Зараз витягнуть звідси», — кидаюсь до неї я, захлинаючись кашлем, ледве розрізняючи її серед диму.
Але вона не відповідає. Я не розумію: чи вона така шокована, перелякана, чи непритомна — і просто притискаю її до себе, намагаючись кашляти не надто сильно, щоб так нею не теліпати. В Аделі ж буде дитина.
Дитину хреститиме отець Йосиф. Їмость прийде на хрестини в нових панчохах. Петро і Фелікс будуть одягнуті в гарні костюми, які пошиє для них пан Баумель.
Співатимуть полум’яні шестикрилі серафими, вивергаючи любов до Господа зі своїх розпечених гортаней. І чотириликі херувими, з чиїх лев’ячих пащ та орлиних дзьобів литиметься досконала небесна мудрість. І ангели престоли, богоносні, а тому спокійні та вдоволені, теж співатимуть. Стримані й помірковані ангели господьства виводитимуть основну тему мелодії. Ангели сили ковзатимуть на найвищих нотах, упиваючись благодаттю. Ангели влади врівноважуватимуть їх своїм монотонним гудінням, ніби креслячи освячене коло. Архонти розгортатимуть зоряне небо, котитимуть хвилі та хмари, гратимуть вітрами і загортатимуть усе сніговим пухом. Архангели, учителі небесні, розкладатимуть поміж зорями кожен свою планету, ніби ноту на нотному стані, розписуючи людські маршрути. І звичайні ангели з трубами, з золотими чашами, наповненими Божим гнівом, ангели, зовсім схожі на смертних людей, будуть долучатись до хору шарудінням важких крил із великими цупкими пір’їнами.
Ми, херувимів тайно являючи і животворящій Тройці трисвятую піснь співаючи, всяку нині житейську відложім печаль.
А я, як і провіщав шевальє Ернест Торн, даруючи мені паперового кораблика, пливтиму серед океанських хвиль разом із Велвеле. Ми вирушимо з Гамбурга на океанському лайнері «Таорміна», який побудувала корабельна компанія «A. Stephen & Sons», розрахованому на 600 пасажирів третього класу. Все буде дуже пристойно: я займатиму місце у відсіку для дам.
Мій викривлений стовбур попервах болітиме від незвички. Але з часом він навіть дещо вирівняється. Рани загояться.
Крізь ревіння вогню навколо до мене долинає лопотіння маленьких хлоп’ячих ніг.
О, я знаю, хто це. Фелікс, малий цирковий кіт, він видряпався на дах і протиснувся у шпарину, яка веде на горище. Хоч як я його відгодовувала, хоч як напихала його шоколадними ґаляретами — a cutis hyperelastica, синдром Елерса-Данлоса таки дає про себе знати.
Він зліз додолу драбиною, пожежа давно вже вирвалася з салону, значну частину дому зруйновано, але Феліксові вдається добігти до вхідних дверей. Він міцний хлопець — я чую, як скрегоче залізний засув.
Зараз нас буде врятовано. Пожежна охорона — і залізнична, і з Княгинина-Колонії — вже в дорозі. Я ніжно тулю до себе Аделю.
Велвеле має невеликий капітал, який допоможе відштовхнутись і стати на ноги. Він уміє продавати і догоджати. Він відчуває, що саме подобається людям. А я готую так, як не снилось навіть Францові Захеру в його ресторації у Відні на розі Вайхбурґґасе та Рауенштайнґасе. Ми з Велвеле станемо чудовими партнерами, ідеальними спільниками. І ресторан назвемо моїм іменем.
Я пектиму пляцки з малиною, афинами, суницями, готуватиму м’ясо і рибу, буду начинювати яйця, бульбу, гриби, помідори. Люди їстимуть мою їжу. Їм смакуватиме, вони будуть приводити до мене своїх рідних і друзів. Людей, яких я годуватиму, ставатиме дедалі більше. Вони подорожуватимуть, будуть перепливати океан, перетинати Європу. Люди, наповнені моєю любов’ю, зустрічатимуться з Аделею, цілуватимуть їй руку, посміхатимуться до дитини.
Навіть з протилежного боку Землі, схожої на ґлобус із кабінету доктора Анґера, моя любов доходитиме до неї.
Моя любов — надійна, незмінна, вічна. Вічна і непорушна, як Австро-Угорська імперія.
Будинок аж ніби тріщить від болю. Всі його химерні елементи, які з такою любов’ю продумав Петро, плавляться і осипаються. Дім наповнений димом. І від цього охоплені вогнем речі набувають текучості, витанцьовують і розчиняються у повітрі. Назавжди зникають.
Я вже майже нічого не бачу і майже не можу дихати. Але моя голова працює на диво чітко. Ніколи ще не було в мені такої ясності. Я бачу себе і своє життя, як на долоні. Немає нічого простішого від цих п’яти пальців. Тільки тепер, коли навколо все наповнено ядучим димом, я нарешті зрозуміла, в якій омані жила.
Саме так фокусник Ернест Торн робить свої вистави. Напускає туману, заломлює світло від свічки у тьмяних люстрах. Він не обманює — він просто створює ілюзію.
І люди бачать те, що самі хочуть побачити.
Я була сомнамбулою, яка бреде по даху. Ось я дійшла до краю. Нічого не змінилось. Просто з повітря хтось здер верхній найтонший шар. І тепер я бачу: я балансувала над прірвою. Прірва не має дна.
Я сама собі стала ілюзіоністом, який вводить в оману, і публікою, що з охотою піддається гіпнозові.
Тепер можна молитись — і для цього не потрібні чудодійні ікони. Молитва — це дим від спалених ілюзій, який розчиняється в небі.
