Фелікс Австрія - Андрухович Софія (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
Він небагатослівний. Більше промовляють його очі. Петро не годен відірватись від своєї дружини.
Один із власників павільйону — ресторатор Клаар із тонкими русявими вусиками підносить Петрові символічну жіночу пантофельку. Петро кладе свого келиха досередини, клякає перед Аделею на одне коліно, схиляє голову і п’є за її здоров’я.
Гості цокаються, сміються, цілують Аделю. Я роблю ковток шампанського. Мені не можна: я нічого не їла і швидко п’янію. А від алкоголю, буває, стаю дурна.
У дружини пана Гаубенштока на тарелі всього одна сардинка.
Зате Іванка, як завжди, не шкодує собі нічого — навіть доївши салату зі свого столу, підійшла і забрала з-перед носа княгині Пшитульської тацю з фаршированими яйцями.
Отець Йосиф ще стриманіший, як зазвичай. Він наче спокійний — а наче надмірно скутий. Не п’є шампанського. Майже не їсть. Аделя його припрошує: «Але ж, отче, невже навіть заради мого здоров’я не вип’єте одного келиха? Навіть заради мене?»
Фелікс сидить окремо, у кутку, за маленьким столом. Він їсть хліб із ковбасою і картоплю, одночасно малюючи щось на серветці. Княгиня Пшитульська каже: дітей непристойно брати на дорослі забави. До неї всі ґречно всміхаються, але не відповідають, вдаючи, що її низького, майже чоловічого тембру не чутно через скрипалів, які виконують польку.
Дружина пана Бембновича, стривожена пані Клара в ясно-блакитній сукні, переконує обох своїх по-підлітковому тілистих доньок їсти неаполітанську зупу з пармезану. Каже, дівчата одержимі ідеєю, що мають стати тонкими та знеможеними, що їдять саму селеру з калярепою, а вони з паном Бембновичем так не звикли, вони люблять їсти клюски, вареники і налисники, овочева дієта наводить на них жах і нудьгу.
Аделя обіцяє віддати Віолці та Мані свої старі журнали «Мод паризьких»: вони містять великі викрійки, які виконали найзнаменитіші паризькі кравці, додатки з повістями й нотами.
Іванка ревниво перепитує, чи має Аделя додаток під назвою «Наука крою суконь та білизни». Аделя не пам’ятає. Каже, шампанське вдарило їй у голову.
Я розношу каляфіори з бешамелем, начинювану бульбу, розбратель і язик — княгиня Пшитульська ловить мене за лікоть і питає на вухо, який секрет тієї зеленої салати, що має такий м’який, а все ж виразний посмак. Я обіцяю розповісти їй по забаві, коли вже, може, перестануть грати музики, бо зараз пані не розчує. Княгиня киває, губи її змикаються ще щільніше.
Страшні речі розповідає пан Бембнович. (Я вже не раз зауважувала, що він любить різні страхіття.) Каже, у Маріамполі один чоловік на ім’я Григорій Заєць, місцевий господар, захворів на плямистий тиф. Охоплений гарячкою, він схопив сокиру і тричі вдарив нею по голові свою дружину, розколовши їй череп та вирубавши шматок мозку. Місцевий добрий лікар Ожеховський зашив рану, після чого нещасну відвезли до приватного шпиталю Сестер милосердя. Однак немає жодної надії, що вона може залишитись живою.
Віола та Маня, слухаючи розповідь татка, наминають тим часом англійські товченики а-ля Nelson.
Ресторатор Гаубеншток каже, що епідемія тифу і такі трагедії, про які мова — це провина місцевої влади. Більшість проблем — від недотримання гігієни, особливо серед найбідніших верств населення.
Його компаньйон Клаар, розгладивши вусики, додає: насправді ситуацію можна було б значно поліпшити звичайним карболом для дезінфекції.
Адвокат (Котек чи Котик, ніяк не можу запам’ятати його прізвища) у відповідь розповідає історію, почуту від колеґи, який недавно прибув із Кракова. Молодий, сповнений життя та сил чоловік помер від зараження крові після того, як перукар поголив і поранив його брудною бритвою.
Дами ахають. Княгиня Пшитульська скрегоче зубами.
У нас, у Станиславові, такого вже не може трапитись, мовить пані Гаубенштокова — і хвалить моє рибне пюре. Тільки, продовжує вона, слід користуватись послугами фризієрсько-голярського закладу пана Юзефа Шнаппера, розташованого неподалік гандлю пана Ґуравського. Тут жодне зараження крові просто неможливе, і не тільки тому, що заклад утримується у надзвичайній чистоті, що всі інструменти дезінфікують по кілька разів, але і з тієї причини, що кожен клієнт має тут власну шухлядку з бритвою, гребенем, щіточкою, мідницею, білизною, пудрою та іншими речами, які входять у ціну абонемента.
Пан Гаубеншток на це іронічно зауважує, що вже починає не на жарт ревнувати свою дружину до того винахідливого пана Шнаппера — і товариство випиває ще один тост.
Отак товариство розважається, і все йде так добре, що я дозволяю собі ще один келих вина. Дівчата Бембновичів намагаються затягнути Фелікса до танцю, але той уперто сидить при своєму столику, вимальовуючи один за одним профілі і фаси гостей. Княгиня Пшитульська виходить у нього дуже характерною: зморшки навколо рота і на чолі, щілини очей, загострені ніс та підборіддя.
Перед десертом Петро запрошує Аделю до танцю — і вони кружляють павільйоном, як опале листя. Петро дивиться на дружину з серйозним виразом, Аделя тим часом закидає голову і дзвінко сміється, ніби він розповідає їй подумки якісь анекдоти.
Отець Йосиф спостерігає за ними, ледь посміхаючись. А їмость — я бачу — витерла сльозу зворушення і кладе отцеві на плече голову, нині охайно заплетену.
Потім Аделя сідає поруч з Іванкою, гладить її по щоках, шепоче щось їмості на вухо — обидві червоніють та округлюють очі, ніби їх поєднує якась таємниця.
Я стежу, чи комусь не варто змінити посуд, чи всім вистачає видельців, чи хтось не бажає хліба, чи княгиня Пшитульська не перебільшила з мірою випитого шампанського і не потребує вже фіакра, щоб повернутись додому.
Шоколадну ґалярету і морозиво я подаю Феліксові найпершому. Я сиджу навпроти нього, підперши голову рукою і дивлюсь, як він облизує ложку, вимастивши свою гарну бузьку і ставши схожим на малого мурина. Він запиває ласощі оршадою, п’є великими ковтками, голосно сковтуючи, і щоразу потім видихає: «аааааа».
Мій маленький Феліксе, цікаво, чи я колись довідаюсь, звідки ти взявся насправді. Чи була твоєю мамою східна гнучка красуня Му з довжелезним шовковистим волоссям — чи ти був позашлюбним сином дружини корчмаря з-під Сваляви, яку чоловік за зраду вигнав із дому і вона прибилась до театру шевальє Торна? Чи справді тебе навчено пролазити в найменші шпарини, щоб красти коштовності? І якщо так — то чи можеш ти стати іншим, забувши, як тебе дресирували?
Єдине, що я знаю напевне — Феліксові дуже смакують солодощі. Він ковтає оршаду і робить «ааааа».
Гості п’ють каву, їдять торт Захера, лижуть молочне шодо, я навіть не знаю, кого більше хвалять цього вечора — іменинницю Аделю чи мене, її служницю. «Шодо тане в роті, я зараз зомлію від розкоші!» «А такий пляцок по-медіоланськи не куштували навіть в Медіолані!» «Чекайте зі своїми десертами, я все ніяк не годен відірватись від цих паштетиків із раків — це точно не паштетики з янголів?»
Я намагаюсь не зважати. Панове поїли та й забули. Я просто служниця. Готувати, варити, пекти, мити, чистити, церувати. Зціпити зуби, знати і мовчати.
Петро підхоплює з моїх рук тацю з посудом і допомагає донести до кухні.
«Стефцю, — каже він дуже м’яко, — ти ж знаєш, як я тобі вдячний. Стефцю, без тебе нічого б не було. Без тебе наш дім не був би найкращим домом. Ти — наша сім’я».
«Ет, що ти мелеш, Петре, — відмахуюсь я, ховаючи погляд. — Ти випив забагато вина і говориш самі дурниці. Йди нарешті до гостей. Не маю часу я з тобою бавитись».
Коли стихає мазурка, я, несучи тацю з порізаним пляцком, зупиняюсь посеред павільйону, як вкопана, і голосно та повільно — так сновида намагається вимовити щось крізь вату своєї одержимості — кажу: «Шановне панство, у моєї пані, Аделі Сколик (у дівоцтві — Анґер) любовний роман із цим уніатським священиком, отцем Йосифом. Я бачила все на власні очі, як бачу зараз кожного з вас, а ви — мене. Я маю докази — їхню брудну білизну. Я можу підтвердити, пане меценате, присягнути на Біблії, перед судом, що їхній зв’язок триває давно і набув серйозного розмаху».
