Фелікс Австрія - Андрухович Софія (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
Я занедбав їх обох, поринувши у свою медичну практику. Залишив на поталу одна одній. І вони — такі різні, з різними долями, з різними походженнями, різними життєвими ролями, м’які й податливі, і геть нерозумні, пустили одна в одну коріння, як у м’який родючий ґрунт. Сплелися стовбурами.
Я боюсь навіть уявити собі всі ті жахливі наслідки, які матиме ця моя слабкість, ця моя боягузлива помилка, прикрита альтруїзмом. Вже надто пізно, щоб виправити завдану шкоду, а моя легенева хвороба успішно добігає кінця, мені залишилось зовсім трохи (вірна Стефанія, як пес, сторожує біля мого смертного ложа — але не тому, що вона милосердна, а тому, що не навчена нічого іншого).
Усе ж я вирішив бодай спробувати щось змінити. І з вдячністю, яку неможливо описати, передати, висловити жодними словами, погоджуюсь на Вашу пропозицію, любий Пасторе, прийняти у себе Стефанію. Ця дівчина працьовита, спритна й невтомна, їй немає рівних у приготуванні їжі та веденні домашнього господарства (рекомендую у першу чергу замовити віденський rostboeuf з цибулею та картоплею — або печену полядвицю! І вже заздрю Вам, Пасторе!). Водночас я впевнений, що Ви допоможете її викривленому стовбурові знайти опору в собі.
Щодо Аделі — здається, я не повідомив Вам, що вона заручилась і я можу бути за неї цілковито спокійний. Її наречений — русин, але такого аристократизму, як у нього, я не зустрічав майже ні в кого у своєму житті.
Найближчим часом, Пасторе, я наберусь відваги і повідомлю Стефанію про своє рішення. Часу в мене зовсім трохи. Тому чекайте на гостей.
Нехай Ваш Господь благословляє Вас, мій дорогий мудрий Пасторе. Я щасливий, що знав Вас. (Хоча й зізнаюсь, що тоді, коли прибув до Солотвина, познайомився з Вами та побував на богослужінні, то подумки кепкував над Вашою дитячістю — але тепер від зворушення мені щемить серце, коли згадую, як ми гуляли буковими лісами, як Ви збирали свій знаменитий гербарій, як на луках ловили метеликів та гусінь.)
Моліться за мою душу (хоч я її і не маю).
Назавжди і щиро Ваш —
Еміль-Карл-Теодор Анґер».
Либонь, у мене вселився демон.
Дочитавши листа (який став геть вологим від мого поту), я опиняюсь поруч зі смертним ложем доктора Анґера. Я відчуваю неприємний запах його хворого тіла, гострий аромат ліків та рідини з хромованих плювальниць. Його шкіра має колір старого прогірклого смальцю. Він лежить горілиць, білки очей червоні від потрісканих капілярів. У його грудях із шумом роздуваються міхи для печі.
Я сиджу поруч. Гірко розчарована, бо разом із рожевим шумовинням він віддав назад весь бульйон, яким я його годувала.
Я думаю, чи варто розповідати докторові, що Петро збирається руйнувати будинок.
Доктор ворушить губами, силкується щось сказати. Я заспокоюю його, прикладаю палець до вуст.
«Спокійно, докторе, не витрачайте сили».
Але він впертий. Слова з неприємним хрипінням і бульканням цідяться з його ослабленої горлянки.
І цього разу я чітко чую кожне. Не хочу чути, але чую. Краще б ніколи він їх не вимовляв.
«Ви з Аделею — як два дерева, які сплелись стовбурами. Подумай про неї, подумай про своє життя. Стефцю, тобі буде важко, але дослухайся до мене: ти мусиш Аделю лишити».
[18.ХІ]
Розділ 22
Рестораційний павільйон у парку Цісаревої Єлизавети, зведений щойно цього літа за планом Кароля Захар’ясевича, — легкий та елегантний. Він гармонійно вписується тут, серед клумб, травників і стежок, ошатно підстрижених дерев та кущів, серед альтанок і лав. Такої пізньої осені парк, щоправда, наповнений якоюсь пронизливою печаллю, над мокрими чорними стовбурами, не припиняючись, лунає багатоголосе кракання ворон.
Павільйон прозорий, зі скла і дерева. У ньому справді трохи зимно, він справляє враження незахищеного. Волога ззовні проникає досередини, і хоч дерево ще пахне свіжістю, але щось у цій оголеній простоті римується з забуттям і покинутістю. Тепло тільки неподалік від малої печі — дами туляться до неї, гріють об кахлі долоні. Панове сидять уже навколо круглих дерев’яних столів із різьбленими ніжками. Спинки стільців делікатно декоровані лозоплетінням і різьбленням.
Столи прикрашено осінніми квітами й елегантно сервіровано. Всі вже голодні, але продовжують провадити неспішну бесіду. Захоплюються подарунком, який Петро та Фелікс підготували для Аделі: це Аделин чорно-білий портрет, виконаний вуглинкою. Петро каже, це справа рук Фелікса — він тільки підправив у кількох місцях. На портреті Аделя має піднесений вираз обличчя, ніби під час молитви. Я часто бачила у неї таке лице останнім часом.
Чоловіки обговорюють політику: вибори міських радних (перше коло відбудеться вже завтра вранці) та результати виборів до Ради Панства, що минули кілька днів тому. Особливо розпинається пан меценас: говорить про змову й шахрайство, про якогось нафтового маґната з Солотвина (хоча всім відомо, що в Солотвині з нафтою в останній час негусто), який буцімто підкупив чи то самих кандидатів, чи то виборців, чи то бурмістра, доктора Артура Німгіна. І ще пана адвоката страшно нервує, як переймаються політикою особи, які ніколи в житті не зможуть голосувати згідно з правом нашого краю або отримають таку можливість щойно років за десять. Розпинаються, тупочуть ногами, кричать «ганьба» чи «браво», дають поради…
Його дружина, особа з грубими передпліччями та щоками, розповідає про новий фотопластикум. Петро обіцяє наступного тижня повести туди Фелікса. Аделя вдає ображену: мовляв, її Петро до фотопластикуму не водив жодного разу. Вони вирішують піти всі разом. І навіть обіцяють взяти з собою мене: «Навіть Стефцю візьмемо з собою».
До 24 листопада будуть показувати «Війну англійців із бурами». Вистава розташована в друкарні та літографії Станіслава Хованця, вхід коштує 10 центів. Кажуть, все там зроблено по-паризькому: газове освітлення з рефлекторами, зображення рухаються за допомогою механізму, широкий зал із почекальнею у разі численної публіки, де можна вигідно собі вмоститись на м’якій канапі, серед люстер та квітів, добра вентиляція (тому немає прикрого смороду нафти) і чемна обслуга.
«І все ж наша обслуга — найкраща!» — голосно повідомляє Аделя, вказуючи на мене, і запрошує всіх до столів. Ми з нею продумали, як гостей розмістити. Вони з Петром та Феліксом сидять поруч з отцем Йосифом та їмостю.
Для мене місця немає — мені треба пильнувати, щоб зі столами все було гаразд, щоб кожен гість міг скуштувати кожну страву, щоб усі залишились задоволеними. Допомагаю накладати салати. Підношу княгині Пшитульській канапки. У неї уста стиснуті щільно, у розріз рота впадає проміння чорних глибоких зморщок. Княгиня старезна, худа і висока, але старість її не зігнула: підборіддя закопилене догори, хребет прямий, мов палиця — боюсь, княгиня навіть не зможе зазирнути до себе в таріль. З ніг до голови затягнута в чорне, з печаттю вдови на пергаментному чолі, княгиня, вітаючи Аделю, каже: їй сльози навертаються на очі, коли вона дивиться на дитинцю, бо дитинця схожа на Терезу, як дві краплі води. Колись вони з Терезою були свіжі й повітряні, мов гірські кізки, грайливі та реготливі (що неможливо уявити за жодних обставин) — і здавалось, життя триватиме вічно. Терези давно вже немає, вона, княгиня, от-от розпадеться на порох, але серце її відпочиває, коли вона бачить Аделю, гідну доньку гідних батьків, Аделю та її гідне життя, благородну Аделю, яка не побоялась труднощів і одружилася з руським трунарем, не побоялась лиха і взяла до себе у двір знедолене та підозріле дитя, цього хлопчика з чорного роду, як колись її, Аделин, батько, взяв цілком непристойну дівчинку — а тепер, ви тільки погляньте, яка чудова прислуга з неї виховалась! Ось який вплив має на чернь атмосфера аристократичної родини. Справжня шляхта не вмре, не загине. Віват!
Гості піднімають кришталеві келихи. У них піниться з тонким дзижчанням шампанське вино «Pommery Sec». Петрові вдається виголосити тост за здоров’я Аделі.
