Фелікс Австрія - Андрухович Софія (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
«Стефо, що ти кажеш!» — вигукує Петро.
«Смердюча свиня!» — кричить Аделя.
«Це неправда!» — перелякано заперечує отець Йосиф.
Всі інші теж зойкають, затуляють обличчя руками, витріщають очі.
«Її треба висікти!» — вказує на мене своїм кістлявим пальцем у чорній рукавичці княгиня Пшитульська.
А Іванка починає рохкати і хрипіти, її очі викочуються з орбіт, шкіра сіріє, язик вивалюється з рота — і вона горілиць падає на долівку. І замовкає.
[…]
Розділ 23
Що мені брати з собою, я і так нічого не маю. Одяг, який дістався мені від Аделі. Постіль, яка належить Аделі. Хромований гребінець із цикадою, який мені подарувала Аделя. (Де він, до речі? Постійно лежав тут, у шухляді біля мого ліжка, а тепер зник. Я точно знаю, що він тут лежав.)
У кожному разі я не впевнена, що маю право кудись звідси піти. Тому що, можливо, я й сама належу Аделі.
Тепер, коли я вбила їмость, Аделя має право не тільки висікти мене батогом, як радила княгиня Пшитульська, але й вигнати з дому. Цього разу вона точно вижене мене з дому.
Скільки разів я погрожувала їй піти геть і знайти собі інших господарів, але ніколи насправді сама в це не вірила. Я не уявляла собі інших господарів. Господарі можуть бути тільки одні.
О Боже! Я вбила їмость! Я вбила дружину Йосифа!
Я падаю на своє ліжко і сиджу там, закривши обличчя руками. Це не насправді. Ще зовсім недавно все було гаразд. Ну як гаразд — Йосиф все одно мене не любив, Аделя була його коханкою, а доктор Анґер ніколи не вважав мене своєю донькою, але все інше було цілком нормально: ми святкували Аделині уродини в рестораційному павільйоні у парку Ельжбети, гості облизували пальці і посуд і один поперед одного вихваляли мої кулінарні таланти. Всі були радісні. Лунав скрипковий квартет. Фелікс малював профілі та фаси вуглинкою, пив оршаду і видихав «аааааа».
А тепер — я вбивця. Аделя прожене мене від себе. Мене посадять до в’язниці. Можливо, я сидітиму в карному домі і отець Йосиф приходитиме мене сповідати. Можливо, він сповідатиме мене перед стратою. Але навряд чи. Навряд чи він погодиться. Він ненавидить мене.
Але ж і він не повинен був так грішити! Вони з Аделею самі винні. Хто більший грішник — ці люди, які порушили стільки земних та небесних законів, зрадили Бога, зламали обіцянку шлюбу, обманювали, лукавили, вдавали з себе когось іншого, чи я — людина, яка розповіла про них правду?
Образ Йосифа, який стільки місяців світив для мене ясніше від сонця, раптом вибляк і сплас. Ніби полуда злетіла з моїх очей. Що це я вигадала собі? Чим він був для мене таким рідним? Звичайний собі чоловік, страшний на вигляд, а так — нецікавий.
З досконалою різкістю я побачила свою вигадку. Жодної миті він не любив мене, як земний чоловік любить земну жінку. Не сказав він жодного слова, не скоїв жодного вчинку, який свідчив би про закоханість. Я прокручувала в голові всі наші зустрічі — і більше не бачила того, від чого ще зовсім недавно починала тремтіти всім тілом і діставала гарячку.
Чому це я вирішила, що до мене він виявляв добріше добро, ніж до інших? Дозволила собі бачити тільки те, що хотілось — і зовсім осліпла до виявів та вчинків отця Йосифа, які мені не пасували.
Тепер же перебираю кожну згадку відверто і чесно, хоча більшого болю, здається, я вже не витримаю: та ж «божественна любов» у його очах, коли він благословляє стару жебрачку на вулиці; те саме гостре розуміння в голосі, коли розповідає про в’язнів у Карному домі та їхні тяжкі гріхи. Ось отець пестливо поплескує зігнутий карк старого підмітальника під в’язницею, ніби хоче долонею увібрати в себе бодай малу крихту його безрадісного життя. А відганяючи від мене двох кровожерливих вояків, робить це з таким стражданням, мовби відправляє їх у вічне вигнання.
Така світла душа — аж дивно, що в нього є тіло. Недарма ж і Петро прикипів до отця всім серцем.
Коли він огортав їмость найм’якшою з усіх можливих дбайливостей, я казала собі: це він тільки виконує свій подружній обов’язок.
Коли розпачав через від’їзд владики Андрея, аж почорнівши на обличчі, — я побачила в цьому приховану й недозволену тугу за мною.
Закоханістю я вважала просте і справжнє людське співчуття, відкрите тепло і милосердне бажання розділити мою гіркоту.
Я відчула б до Йосифа вдячність: бо хіба співчуття і тепло — не єдине, що потрібно людині?
Якби не те, що він відібрав у мене мою Аделю. Такій світлій душі тіла не можна мати.
Я озиралась навколо, оглядала цей химерний дім, Петрове дитя, наш прихисток — і образа знову і знову заливала мене по вінця. Вони мають одне одного: Аделя має Петра і має спогади про свого рідного батька, про доктора Анґера, який належав тільки їй. Має розповіді про Терезу. Має статую на її могилі.
Петро має Аделю і Фелікса. Має своє каміння і свій цвинтар. Має кілька десятків будинків у Пасічній, які звів його батько.
Фелікс має тепер їх обох.
І тільки я не маю нікого. Халупа, в якій я народилась, згоріла. Нічого не залишилось. Доктор Анґер жодного слова не розповів мені про моїх батьків. Ніхто не пам’ятав їх. Я сама на весь світ. Самісінька.
Знову думками я повернулась до Аделиних уродин. Це ж можливо, це мусить бути якось дуже просто: повернути все назад, трохи прокрутити час задом наперед. Потрапити туди. Ось замовкають скрипки. Вдоволено перемовляються гості. Я перетинаю павільйон, несучи в руках тацю з солодким пляцком. І нічого не кажу. Мовчу. Мої губи надійно зімкнуті. Я підходжу до столу. Кладу найбільший шматок на тарілку Іванці. Вона широко мені посміхається, дякує. І їсть з апетитом.
Їй так смакувала вся моя їжа. Вона тішилась, як дитина, і завжди просила ще.
Тепер її немає. Вона більше не їстиме.
Не можу зібратись із думками. Не знаю, які речі брати з собою. І куди йти. Я мушу втікати? Я мушу ховатись? Мене, напевно, шукатиме поліція.
Я спускаюсь униз і йду на кухню. У своєму покої я щойно вчинила безлад. На кухні чомусь починаю прибирати. Ставлю воду, щоб вимити начиння. Починаю шурувати стільницю.
Чую, як гепають вхідні двері. Чую, як хтось ізсередини зачиняє їх на засув. Швидкі кроки. На порозі з’являється Аделя.
Вона бліда й розпатлана. Ми мовчки дивимось одна на одну. Такої ненависті в її очах я ще ніколи не бачила.
«Аделю, чому ти така розхристана. Надворі зимно. Перестудишся», — кажу я. Ніби божевільна. Мій голос плаксивий і жалібний. Жалюгідний.
«Що ти накоїла! Ідіотко!» — кричить Аделя.
Вона підходить до мене і з усією сили лупить по обличчі. Раз, другий, третій. Щоки спалахують вогнем.
«Вона мертва? — питаю я чужим голосом, самим хрипінням. — Іванка померла?»
«Померла? Ти хотіла, щоб вона померла, ідіотко? — реве Аделя. — Ні, вона жива, дякувати Богу! На щастя, я — донька доктора, і знала, що слід зробити. Але зараз я вб’ю тебе, що зіпсувала мені свято!»
Від невимовного полегшення я сідаю на підлогу і втуплююсь поперед себе. Навіть уже не помічаю, як пече щока, якій Аделя дала ляпаса.
«Як же ти мене ненавидиш! До чого дійшла ти у цій божевільній ненависті! Учворити таку дикість, таку несосвітенно потворну виставу! — Аделя завжди вміла красномовно висловлюватись. — Вигадати таку підлу, ницу, безглузду брехню! Невже тебе досі мучить злість через мій невинний жарт багато років тому? Коли Йосиф залицявся до мене, а я сказала тобі, наче він у тебе закоханий».
Я підводжу на неї погляд. То он воно як.
Нехай так. Це тільки підтверджує їхній зв’язок.
«Брехню, Аделю? Ти ж знаєш, що то правда. Я бачила вас, бачила обійми у нашому салоні. Як ти горнулась до Йосифа, як він пристрасно обіймав тебе… Мені можеш зізнатись».
Аделя на мить морщить брови — і ніби починає щось розуміти:
«Ах ось що! Яка ж ти дурепа! — вона набирає повітря і голосно видихає. — Я дякувала отцеві за його молитви. Я просила допомогти мені, він молився, я молилась, ми молились разом — і Бог почув нас. Доктор Воднецький сказав, що я вагітна».
