Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн без сокращений .TXT) 📗
Оуен схилив голову і подивився на схід. Він вказав на дальні піднесені вгору піки гір, які розглядав Річард.
— Там. Бачите ущелину серед високих гір? Я живу там, за ними, імперія лежить за цими горами.
Келен згадала, що вона одного разу питала, чи зможуть вони коли-небудь перетнути ці гори. Тоді Річард сумнівався.
Він обернувся до Оуена.
— Як називається ця імперія?
— Бандакар, — побожним шепотом промовив Оуен. Він пригладив світле волосся, щоб надати собі вигляд, гідний жителя своєї батьківщини. — Я громадянин Бандакара, Імперії Бандакар.
Річард обернувся і якось по особливому подивився на Оуена.
— Бандакар. А ти знаєш, що значить це ім'я, Бандакар?
— Так, — кивнув хлопець. — Бандакар — давнє слово із забутих часів. Воно означає «обраний» — Обрана Імперія.
Здавалося, Річард трохи зблід. Зустрівшись з ним поглядом, Келен зрозуміла, що він прекрасно знає значення слова, а Оуен помиляється.
Річард пішов в себе. В задумі він потер брову.
— Ти — або хто-небудь з твого народу — знає мову, звідки прийшло це слово, «бандакар»?
— Ми не знаємо цієї мови, — махнув рукою Оуен. — Вона давно забута. Тільки значення слова збереглося, тому що воно дуже важливо для нашого народу. Ми зберігаємо смисл, який воно несе в собі: Обрана Імперія. Ми — обраний народ.
Поведінка Річарда змінилося. Здавалося, його злість пройшла.
— Імперія Бандакар, чому про неї ніде не знають? — Підійшовши ближче до Оуена, м'яко запитав він. — Чому ніхто не знає твого народу?
Оуен відвів погляд і подивився крізь сльози на схід, туди, де знаходилася його батьківщина.
— Кажуть, що древні, ті, хто дав нам це ім'я, хотіли захистити нас, тому що ми особливі. Вони відвели нас туди, куди ніхто не міг пройти, бо навколо гори. Ці гори спорудив сам Творець, щоб захистити нас, і вони непрохідні для ворога.
— За винятком одного місця, — Річард показав на схід. — Цією розпадини в гірському ланцюзі, перевалу, так?
— Так, — підтвердив Оуен, спрямувавши погляд у бік своєї батьківщини. — Цим шляхом ми прийшли в нашу країну, але також і чужаки могли потрапити до нас. Тільки в цьому місці ми були уразливі. Ми — освічені, які піднялися над власним насильством, але у світі вистачає диких рас. Тому стародавні хотіли, щоб наша культура вижила і розвивалася без всієї жорстокості цього світу, і вони запечатали перевал.
— І твій народ увесь цей час був ізольований від світу — тисячі років?
— Так. У нас досконала країна, місце, культура якого піднеслася над насильством.
— А як цей перевал, ущелина в горах, був розпечатаний?
Оуен подивився на Річарда, переляканий його питанням.
На хвилину він задумався.
— Ну… перевал був запечатаний. Ніхто там не міг пройти.
— Тому що будь-хто загинув би, перетинаючи кордон, — констатував лорд Рал.
Келен раптом обдала холодна хвиля усвідомлення. Вона зрозуміла, що то за штука була печаткою на кордоні до імперії.
— Ну так, — заїкаючись, вимовив Оуен. — Але це не дозволяло чужинцям завоювати нашу імперію. Ми виключили все насильство. Так поводяться непосвячені. За насильством слідує насильство, і так далі, нескінченний ланцюг насильства. Ми — вища раса, ми вище насильства наших предків. Ми виросли над ними, але поки світ не позбудеться від насильства, народ моєї країни, без кордону, що закриває перехід, може стати жертвою диких варварів.
— А зараз кордон зник.
— Так, — перш ніж відповісти, Оуен втупився в землю і сковтнув.
— Коли це сталося?
— Ми не знаємо точно. Це небезпечне місце. Ніхто не живе поблизу, тому ми не впевнені, але, здається, два роки тому.
Келен відчула запаморочливе почуття: її страхи підтвердилися.
Коли Оуен підняв голову, він уособлював собою саме страждання.
— Тепер імперія відкрита для диких варварів.
— Після падіння кордону Імперський Орден часто перетинає перевал? — Продовжував розпитувати Річард.
— Так.
— Земля за цими сніговими горами, Імперія Бандакар… Мешкають там чорнокрилі птахи? — Запитав воїн.
— Так, ці жахливі створіння, невинні в своїй злобі, полюють на людей, — Оуен здивувався тому, що лорд Рал знає про них. — Вночі, коли вони вилітають на полювання, ми не виходимо з дому. Але іноді ці страшні створення все ж таки хапають людей, особливо дітей…
— Чому ви їх не вб'єте? — З обуренням вигукнула Кара. — Не прикінчите? Не постріляєте з луків? Добрі духи, чому ви просто не запустите їм у голови камінь, якщо вони нападають на вас?!
Оуен виглядав враженим.
— Я ж казав, ми вище насильства. Було б дуже погано вчинити насильство над цими безневинними створіннями. Наш обов'язок — оберігати їх, тому що ми прийшли в їх землі. Ми, люди, винні в тому, що спокушаємо їх нападати на нас. Але така їх природа. Ми зберігаємо чесноти, приймаючи все в світі без упередження, що викликається нашими недосконалими почуттями.
Річард жестом наказав Карі замовкнути.
— Чи всі в імперії такі миролюбні? — Запитав він, відволікаючи увагу Оуена від Кари.
— Так.
— А чи не буває тих, хто… випадково, ну, поводиться неправильно? Діти, наприклад. Там, де я народився, діти іноді хуліганили. Діти твоєї батьківщини теж повинні пустувати.
Хлопець злегка знизав плечима.
— Ну так. Іноді діти поводяться неправильно і стають некерованими.
— І що ви робите з такими дітьми?
Оуен кашлянув, відверто соромлячись.
— Ну, їх… відлучають на деякий час від дому.
— Відлучають від родини, — повторив Річард. Він запитально підняв руки. — Наскільки я знаю, діти щасливі бути не вдома. Вони просто починають гратися.
— Ми інші, — переконано похитав головою Оуен. — З самого народження ми не залишаємося одні. Всі бандакарці дуже пов'язані. Ми залежимо один від одного, піклуємося одне про одного, проводимо один з одним увесь час. Ми і готуємо, і гуляємо, і працюємо разом. Разом спимо в будинку. Наше життя — життя освічених, в якому головне — спілкування між людьми, близькість. Немає вищої цінності, крім як бути разом.
— Отже, коли хто-небудь з вас — дитина, наприклад — виганяється, вона стає нещасною? — Запитав Річард, прикинувшись здивованим.
Хлопець сковтнув, по його щоці скотилася сльоза.
— Нічого не може бути гіршим. Бути відлученим, далеко від інших — найстрашніше, що може статися з людиною. Бути викинутим в холодну жорстокість світу — це жахливо.
Навіть говорячи про це покарання, Оуен весь почав тремтіти.
— І тому іноді птахи хапають таких дітей, — вимовив Річард голосом, повним співчуття. — Коли вони самотні й беззахисні.
— Коли дитину карають і повинні відлучити, ми вживаємо всіх заходів, — Оуен витер долонею сльози. — Ми ніколи не виганяємо його вночі, бо вночі зазвичай полюють птахи. Дітей карають тільки вдень. Але коли ми залишаємося одні, ми опиняємося беззахисними перед усіма жахами і жорстокістю цього світу. Залишитися одному — нічого не може бути гірше! Ми дуже стараємося не карати дітей. Дитина, яку один раз покарали, більше ніколи не поводиться неправильно. Немає більшої радості для нього, ніж повернення до рідних і друзів.
— Значить, для твого народу вигнання — найсуворіше покарання.
Оуен дивився вдалину.
— Звичайно.
— Там, звідки я родом, ми теж любимо збиратися разом і веселитися. Ми цінуємо час, проведений разом. Коли ми їдемо надовго, то завжди запитуємо, як поживають наші знайомі.
— Тоді ти розумієш, — посміхнувся Оуен.
Річард кивнув, повернувши хлопцеві посмішку.
— Але іноді бувають люди, які ведуть себе неправильно, навіть вже будучи дорослими, — лорд Рал цілеспрямовано йшов до з'ясування істини. — Ми робимо все, що можемо, але іноді хто-небудь робить що-небудь неправильне, і такі люди знають, що зробили погано. Вони можуть збрехати чи вкрасти. Або навіть гірше, іноді люди навмисно заподіюють біль іншим людям — зачіпають, гвалтують жінок або вбивають інших людей.
Оуен не дивився на Річарда. Його погляд був спрямований в землю.
