Купальниця - Вдовиченко Галина (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
треба.
— Не розчув.
— Це я не тобі, Роберте. Мені каву принесли.
— Почекай. Таке перехрестя… Нічого не чую. Зараз з’їду, секунду… Марина каже… що ти деяких важливих речей
не знала…
210
— Не знала. Ми вдвох щось приховували одне від одного.
А тепер воно вийшло на поверхню. Усі брешуть, Роберте.
— Я теж не знав, звідки у вас житло.
— Нагоди не було розказати.
— Та я ж не дорікаю.
— І Олегові не було дотепер нагоди розказати. Справи не
йдуть, він у депресії, нічого в нього не виходить, усе не так.
Прийти і сказати: а цю, кімнату, уяви, твоя дружина нам здає
на пільгових умовах…
— Кароліно… Я не знаю, що тобі на це сказати, сестрич-
ко. І все, що я тут намолов — дурня. Зараз думатиму — ну
що я тут тобі наплів? Які двері в минуле, який розбір польо-
тів. Ніби все так — і все не так. Не слухай мене, просто
знай — я завжди готовий тебе підтримати, навіть якщо не
знаю, чим саме…
…От не йшло з голови — і все. Крутилося й крутилося. Міг
не говорити до пори до часу, міг відкладати розмову на потім, на більш лагідну хвилину — думала Кароліна вночі. Але ж він
бачив, що п’ю таблетки, і нічого мені не казав. Ось чого не ро-
зумію. Бачив, що п’ю, труюся хімією — і мовчав.
7
Пані Стася ніколи не була заміжня. Чоловіки — так, були, ка-
же вона Кароліні довірливо, як жінка жінці, а чоловіка не до-
чекалася. Вона відкладає убік своє вишивання, знімає окуля-
ри. Завжди у стосунках вибирала вона. За одним основним
критерієм: щоб був захисником. Чи не дивує це Кароліну? Що
вона вибирала? Це не хвалькуватість старої пані. Бачила б її
Кароліна років тридцять, та навіть ще двадцять тому! А от із
заміжжям не пощастило. Може й справді існує той вінець без-
шлюбності? Бо кожного разу щось ставало на заваді. Але як
би там не було, а жінці важливо відчувати себе захищеною, 211
хоча найкращий їй захисник — вона сама. І не бути легкою
здобиччю для чоловіка, бо чоловік цінує лише те, до чого йо-
му доводиться докладати зусиль.
Пані Стася ховає рукоділля у целофановий пакет, миє ру-
ки — і починає черговий урок кулінарної майстерності.
— Візьми, дівчинко, зошит, не сподівайся на пам’ять. І на
комп’ютер не сподівайся. Що записано рукою, не пропаде.
Правдивий галицький цвібак — це просто…
— Бісквіт? — уточнює учениця.
— По-нашому — цвібак, — відповідає пані Стася. — Нам
потрібні дві прозорі посудини, от, скажімо, ці дві склянки.
Кароліна уважно спостерігає за діями сусідки.
— Вибиваєш у склянку стільки яєць, зі скількох пекти-
меш цвібак. Скажімо, з трьох, так? Вибиваємо в склянку, ставимо другу, порожню, поруч, бачиш? І насипаємо цукру
на той самий рівень — дивись сюди — рівно стільки ж. Було б
десять яєць — стояло б поруч по літровому слоїку. Розумієш
принцип?
Пані Стася грюкає посудом, витягає з шафки високе по-
лив’яне горня, більше схоже на банячок, висипає до нього цу-
кор зі склянки, а в спорожнілу склянку, до денця якої приста-
ли крупинки цукру, насипає борошно, на той самий рівень, що яйця поруч. Усе. Всі дози визначено.
— Тепер до цукру додавай яйця, — підсуває горня до Ка-
роліни, — ось тобі міксер, збивай набіло.
Кароліна увімкнула міксер, і пані Стася замовкла, бо все
одно за тим шумом нічого не чути. Кароліна бачила, як вона
зазирнула до духовки, що вже достатньо нагрілась для випі-
кання, як готувала форму для бісквіта — і думала про те, що
почула. Вона себе захищеною не відчуває.
Міксер мусив відпочити, бо корпус нагрівся і почав смер-
діти, а пані Стасі все ще видавалось, що яйця із цукром недо-
статньо добре збиті. Нарешті Кароліна почула «досить». І обе-
режно почала додавати ложкою борошно, вимішуючи, як
212
наполягала пані Стася, вгору-вниз. Кароліна спробувала роз-
дивитись на її обличчі ознаки того, що вона жартує, але пані
Стася говорила цілком серйозно: не крутити ложкою, а саме
затягувати борошно досередини. Дрібниці впливають на
успіх будь-якого діла, хоч чого це стосується — ранкових чи-
тань на телебаченні, випікання правдивого цвібака, а чи сі-
мейного життя.
— А ви ніколи не були легкою здобиччю?
Пані Стася скинула на Кароліну здивований погляд: про
що йдеться?
— Для чоловіків… — підказала Кароліна.
— А! — пані Стася усміхнулась. — Ніколи!
А тоді повибирала пальцем зі стін банячка залишки тіста, облизала палець і сказала:
— Може, тому щось важливе й пропустила в житті.
Бісквіт вийшов високий, легкий та пухкий. Головне — тех-
нологія, повторила пані Стася, і досвід.
— Коли матимемо бажання та можливість купити побіль-
ше різного м’ясива, навчу тебе готувати правдивий старо-
львівський бігос! — пообіцяла пані Стася за кавою. — В ідеалі
має бути й дичина — але цілком підійде і свинина, курятина, вудженина, усього потроху. Обов’язково копчені реберця.
Плюс свіжа та кисла капуста. Жінка, яка вміє готувати бігос, знає, що таке смак життя! Прошу цю думку записати до сво-
їх переписів, пані Шехова!
* * *
— А ви що в чоловіках найбільше цінуєте?
Аліна Стахівна обхопила себе руками, це був її улюблений
жест з будь-якого приводу.
— Коли в житті чоловіка є сенс. Бодай тимчасовий.
— А відносно вас — яким він має бути?
— Це вже друге питання. Воно матиме значення або ні, за-
лежно від того, чи є у нього сенс життя.
213
Так це і жінок стосується, думала Кароліна. Вічний сенс
і проміжна мета. Життєва мета і тимчасовий сенс.
* * *
Олег сидів в Інтернеті, поруч з ноутбуком стояла брудна та-
рілка із засохлою калюжкою кетчупу.
Він був у доброму гуморі. Рвучко випростався, обняв Ка-
роліну, поцілував її за вухом і, підхопивши тарілку та горнят-
ко із залишками кави, вийшов з кімнати. Такі перепади на-
строю її вже не дивували.
— Олеже, — запитала вона через кілька хвилин, — ти ма-
єш якусь мету?
— Яку мету?
— Або сенс життя. Який у твого життя сенс?
— Що на тебе найшло?
— Скажи. Ти думав про це?
— А який сенс твого життя? Яка мета?
— Мого?.. Я ще не знаю, але намітки вже є.
Олег відірвав погляд від монітора.
— Бути ведучою на телебаченні?
— Не зовсім.
— А я хочу бути космонавтом!
— Дуже смішно. Я тебе про серйозні речі запитую.
Олег відповів штучним сміхом — дитяча розмова! — і мах-
нув рукою, і Кароліна подумала, що йому нема що сказати, і тому він відмахується і каже, що розмова дитяча.
* * *
Аліна Стахівна сказала: завтра читатимемо Драйзера. Вона
завжди говорила у множині — «ми», і це було правильно, во-
ни готували ці уривки разом. Одна підбирала, друга читала
перед камерою. «Що саме Драйзера?» — «“Американську тра-
гедію”, тримай книжку… Чи відомо тобі, Кароліно, що Тео-
дор Драйзер мав певний стосунок до нашої Одеси?.. Хтось із
214
його предків походив з Одеси. Такі дивні паралелі часом
у житті трапляються».
Ще більш дивні, ніж ви собі можете уявити, подумала Ка-
роліна.
Вечір вдома несподівано видався майже такий, як кілька
місяців тому.
Олег заніс до кімнати тацю з чаєм та печивом. Тримав обо-
ма руками, ногою намагався причинити двері.
Кароліна підвелась, допомогла.
— Олеже… Скажи чесно, я стала надто легкою здобиччю
для тебе? Звідси всі наші проблеми?
Олег поставив тацю на столик, закрив очі долонею лівої ру-
ки, і Кароліна побачила, як у нього трусяться плечі. Він сміявся.
— Що? — не витримала вона. — Що?
— Які дурниці ти часом верзеш! — прийшов він до тями,
відсміявшись. Зітхнув, розтер долонею обличчя. — Які дур-
