Купальниця - Вдовиченко Галина (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗

ниці…

* * *

Пательня пострілює розпеченим жиром. Розпашіла пані Ста-

ся спритно перекидає котлети іншим боком, притискає мо-

білку плечем до вуха, вигукує вбік і вгору:

— Сміття! Сміття!

Гєнек повертається на кухню, забирає пакет з відра.

— Стоп! — Кароліна збирає зі столу цибулеве лушпиння,

відправляє до сміття порожню упаковку від заморожених

овочів. — Тепер все!

— Усе за списком, а хліб — звичайний, «Карпатський», —

пані Стася — до Гєнека, прикривши мобілку долонею.

Гєнек робить широкий прощальний жест, призначений

усім, і тітка змахує йому рукою.

— Мантелепо! — це вона не йому. — Для чого твоя Галя ку-

пила тобі червоне пальто з червоним капелюхом? Я тебе запи-

тую, не уникай відповіді… Щоб тебе водії бачили! А ти що ро-

215

биш?.. Так, і що? І що?.. На ринок люди теж гарно вбираються…

Кілька пакетів, і не замастиш свого пальта оселедцем.

У пані Стасі — три товаришки, з якими вона спілкується

телефоном; перевірена роками дружба не потерпає від того, що доводиться місяцями не бачитись. З цією подругою, яку

пані Стася називає мантелепою, вони розмовляють щодня

і щодня товаришка скаржиться на водіїв, з якими вона має

проблеми через свій поганий зір. Вона переходить вулицю, де

вважає за потрібне, і водії сигналять їй і обзиваються з про-

чинених вікон. Закупи вона робить на сихівському ринку

«Санта-Барбара», вступаючи в перемовини з усіма продавця-

ми і низько нахиляючись до продуктів, щоб їх як слід розди-

витись. Ні в кого з рідних, що пропонують їй свою допомогу, не вистачає терпіння дочекатися, поки вона вибере бодай ци-

булю-порей. Тому товаришка виходить з дому сама, перехо-

дить дороги не там або не на те світло, і водії вдаряють по

гальмах, щоб не збити дивачку, що ігнорує правила безпеки.

Тому донька купила їй червоне пальто і червоний капелюх —

щоб маму було здалеку видно. Але мама тепер забуває цей за-

хисний комплект надіти.

— Як на мене, їй просто не вистачає яскравих вражень, —

зауважила Кароліна, забираючись з кухні з тарілками та ба-

нячком з овочевим рагу. — І червоний одяг цю потребу лише

посилює.

— А що тоді мені казати? — пані Стася прибирала за со-

бою на плиті. — Я взагалі з хати не виходжу, але навчилась

отримувати те, що потребую. Незважаючи на ці жахливі схо-

ди, хай їм грець. Людина мусить пристосовуватись до обста-

вин, які несила змінити.

— А ви ніколи не думали, щоб поміняти свої кімнати на

перший поверх?

— Як можна? — обурилась пані Стася. — Тут мій дім!

…Олег допоміг накрити на стіл у кімнаті. Мовчки поїли.

— Зроблю чаю? — зібрав тарілки. — Роберт дзвонив.

216

— Коли?

— Щойно. Тобі. Я не встиг, думав, ти в кімнаті. У навуш-

никах був… Роберт завтра буде у Львові.

— У Львові? — Кароліна здивувалась так, немов почула

щось неймовірне.

…Брат поставив свій «Форд» під вікнами на подвір’ї, там, де

Олег тримав свій «Міцубіші-Лансер». Зайшли до хати, і Каро-

ліна здогадалась, що за мить перед тим, за дверима, вони урва-

ли якусь нелегку розмову, бо надто старанно обидва робили

вигляд, що все гаразд. Роберт розкинув руки, прийняв Каролі-

ну у свої обійми:

— Отже, — сказав, — показуйте свої апартаменти!

Цієї хвилини пані Стасі щось знадобилось у ванній.

— Які ви подібні, — вийшла в коридор з цими словами. Во-

на ще від учора знала, що Кароліна з Олегом матимуть гостя.

— Родичі, — відповіла Кароліна.

— Не думав, що комуналки ще існують, — сказав Роберт,

привітавшись.

— Яка ж це комуналка? — підхопила тему пані Стася: — Це

половина великого помешкання, ми тут жили з сестрою, се-

стра розлучилась, чоловік відсудив у неї одну кімнату і продав, там відтоді мешкає Сашуня, — пані Стася зробила міні-зупин-

ку і прискорено повела далі: — Ще одну кімнату згодом про-

дав мій старший племінник, вашу, до речі, кімнату. Фіра-від-

казниця купила, а племінник виїхав з дружиною до Німеччини.

Але Фіра тут недовго затрималась, вона вже півроку в Ізраїлі.

Кілька років тому нам пропонували продати всі кімнати в од-

ні руки, ми відмовились. Фіра, до речі, дешево кімнату прода-

вала, але в нас не було грошей купити, та й вистачає нам того, що є. Натомість маємо тепер добрих сусідів, вашу сестру з чо-

ловіком…

Пані Стася була налаштована поспілкуватись, наповнити

день новими враженнями, якщо вже такий елегантськиймо-

217

лодий пан завітав до їхньої оселі. Але пан ґречно схилив голо-

вою, подякував за щось, мабуть, за інформацію, і ступив до

кімнати, у дверях якої стояла сестра.

Кароліна чекала від брата більш виразної реакції на їхнє

житло, Роберт обійшов кімнату, провів долонею по перилах

сходів, торкнувся горошку на кахлях і стримано зауважив:

— Непогано влаштувались.

Їсти він не хотів — зупинявся десь по дорозі. А от кава —

так. Кава мусі биць! —зауважив по-старольвівському.

Півроку минуло, як вони бачились востаннє. Кароліна відчу-

вала себе не зовсім комфортно, певний неспокій тримався між

ними, деякі теми вони обминали, і ще якесь відчуття третього

зайвого було присутнє, і цим зайвим був Олег. Він мовчав.

Тут у Кароліни було цілковито інакше життя, аніж влітку ми-

нулого року. Як ніби хтось креслив графік її життя і вивів лама-

ну лінію, що після Висічі пішла під іншим кутом, а після Киє-

ва — ще інакше. Не вгору і не вниз, а лише в іншому напрямку, через усі точки, з радістю, розчаруваннями, безвихіддю та нови-

ми сподіваннями. Кароліна наближалась поступово до якогось

важливого рішення, і брат лише однією своєю присутністю під-

штовхнув її до того, щоб вона вперше сказала про це вголос. Ні-

яковість відчувалася у її короткому повідомленні:

— Я вчитись піду…

Олег повернувся до неї, здивований почутим.

Роберт випнув нижню губу, сховавши усмішку, кивнув за-

питально: куди?

— На факультет культури і мистецтв, — витиснула з себе, ніби як непристойність собі дозволила. — На акторське відді-

лення.

Роберт почухав ніс. Олег заклав руку за руку на грудях. Су-

цільний мім-театр.

Кароліну ця картина змусила усміхнутись.

— Я вже про все дізналась, знаю, які тести складати. З літе-

ратури та мови, з історії України. Нічого особливого. Усе запа-

218

м’ятаю, усе вивчу. Там головне — творчий конкурс. У друго-

му турі — етюд з уявними предметами… Я що, етюд не покажу?

— Ну, — озвався нарешті брат, — з уявними предметами —

це, безумовно, твоє…

Олег мовчав.

— Дивіться, — Кароліна підвелась. — На телебачення ме-

не дивом узяли. Це скоріше виняток, просто підійшла їм за

фактурою. Вік, голос, все таке. Я їм пасую саме на «Книжко-

ву хвилинку», а на більше наразі нема чого розраховувати. На

ведучу ранкової програми не кличуть, кажуть, підрости спо-

чатку, вивчись. Але тримають у «Книжковій хвилинці», там, мовляв, я на своєму місці.

— Щоранку працюєш?

— Так. Приходжу, готують мене зовні, читаю редактору

уривок. О восьмій — ефір, і додому. Наразі все.

Роберт додав собі кави з кавника.

— От все одно кава у Львові інакша! Не така, як усюди!

— Я трохи кориці додаю. Або ванілі дрібку. Мене пані Ста-

ся навчила. А ця кава знаєш з чим?

Роберт запхав носа в горнятко, тоді зробив ковток, знизав

плечима.

Кароліні було приємно, що він навіть не здогадується.

— Там часник! Розчавлений зубчик часнику — ось що

там є.

— Добре, що я на сьогодні вже покінчив з ділами, — по-

жартував брат.

— Роберте, воно ж не чути!

— А цинамон додаєш? — Роберт кивнув у бік вікна. Каро-