Купальниця - Вдовиченко Галина (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
фірм. Показати?» — «Дякую, не треба».
А таку кофтинку вона собі колись купить. Тільки не в цьо-
му бутику. Тому що кофтинка ціною роботи чотири тижні —
це нонсенс та дурня.
Кароліна сама тепер заходить до кав’ярень. Вона тримає
у наплічнику книжку або підручник, бо саме в кав’ярні мож-
на вивчити кілька сторінок з підручника або прочитати роз-
діл з книжки. Звуковий фон, складений з глухого людського
201
багатоголосся та стишеної музики аніскільки не заважає. І то
не лише їй. Хлопець під вікном занурився у свій ноутбук. Дів-
чина не відривається від свого смартфона вже хвилин два-
дцять. Ніхто не претендуватиме на твій час і на твою увагу, бо одразу видно: людина має діло за горнятком кави.
Спостерігає за людьми, а думає про своє. Про те, що її осо-
бисте життя що далі то більше стає нестерпним. Чому вона не
намагається змінити ситуацію, яка зайшла в глухий кут? Що її
стримує від того, аби сказати Олегові: що зрештою відбуваєть-
ся? Як ми живемо? Її шокує його смиренність перед тим, що
пропонує йому життя, його мовчазна згода на те, що він за-
раз має, в усьому, і перш за все у стосунках. Його все влашто-
вує, і цей новий чоловік не викликає у ній ані симпатії, ні ба-
жання бути поруч. Нехай живе, як хоче, але вона тут до чого?
…Навскісний сніг торкається торсів скульптур під куто-
вим балконом їхнього будинку, забивається у кам’яні шпар-
ки. Ті двоє невтомних — атлант і каріатида — тримають свій
тягар на рівних, на двох парах сильних рук. На обличчях спо-
кій, який так здивував колись. І тепер кожного разу, прохо-
дячи поблизу, Кароліна кидає оком на кам’яні обличчя, пере-
конуючись: нема в них страждання, немає напруги, хоч мали б
бути, а глянеш — нема.
Вдома тепло, піч пашить гарячими кахлями. Цього місяця
платня за газ буде захмарною, як і наступного, і попередньо-
го теж.
— Де ти ходиш? — Олег піднімається від комп’ютера. — Де
ти ходиш?
І її накриває хвиля відрази.
Вона починає збирати речі.
— Що сталося? — каже він розгублено.
Вона мовчки складає на купку свої речі: Маринину спід-
ницю, дві пари джинсів, плетену камізельку кольору стиглої
хурми…
Олег у два кроки опиняється поруч, стискає її в обіймах.
202
— Кароліно, — каже він, — почекай трошки, усе налаго-
диться. Почекай, прошу тебе. Це не я зараз, не добивай мене.
Дряпучий клубок росте в горлі Кароліни — він не ковта-
ється і не видихається. Він застряг у трахеї, впершись гостри-
ми шипами під щелепою. Кароліну душить кашель, він му-
чить її до сліз, виходить поштовхами, і їй самій робиться
страшно від цього звірячого надривного скиглення.
Всю ніч за вікном виє заметіль, а на ранок усе за вікном по-
топає у снігу. Білий колір будить приспані надії та сподіван-
ня. Доживемо до весни, вирішує Кароліна. Та й куди б вона
пішла вчора? Їй нема куди йти, як і Олегові.
* * *
Хоч би тій нездарі перед прем’єрою живіт скрутило, і Космос
шукав, хто може зіграти головну роль замість неї! І одразу по-
тому: ні-ні-ні! Ні! Налякалась, яка чортівня часом у голову
стрілити може. Нехай буде здорова та Русалка, нехай грає
свою роль, бо кожному своє. А на чуже зазіхати — Боже збав!
Репетиція триває далі, Кароліна подумки грає усі ролі, на-
віть чоловічі.
Космос — це космос! Усіх вгору тягне, до зірок. А нездара
Русалка вище своєї голови не стрибне, як би не намагалась.
Усі це бачать та очі ховають.
* * *
Вулиця була єдиним місцем, де можна було набрати номер
Зої, почути її голос і запитати, чи може вона говорити.
У трубці лунали довгі гудки, Кароліну обминали перехожі, повз неї проїжджали автівки, розхляпуючи талий рудий сніг
з-під коліс. Вона вже зібралась відмінити виклик, як у мобіл-
ці почулося: «Алло. Алло, Кароліно, говори, я слухаю».
Кароліна зайшла в якусь браму, зупинилась під стіною.
— Зою, ви можете зараз говорити?
— Зараз, почекай… Тепер можу.
203
— Добрий день, Зою.
— Добрий день, Кароліно.
Почулися швидкі кроки сходами, у браму зі сходів збіг
хлопчик з великим наплічником. Від несподіванки призупи-
нився, привітався з незнайомкою і стишивши біг, як перед
вчителькою, вийшов на вулицю, обережно притуливши за со-
бою двері.
— Зою, мені здається, Олег незабаром повернеться до Ки-
єва, — одразу почала з головного Кароліна.
Зоя мовчала. Заскочила її Кароліна своїм повідомленням.
— Ви чуєте мене, Зою?
— Я думаю, ти помиляєшся, Кароліно… — здалося, що там
неспішно запалили цигарку. — Але в будь-якому випадку це
стосується лише вас. Для чого мені це знати?
— Він не може знайти роботи, у нього депресія.
— Але ж він шукає…
«Звідки вона знає?» — подумала Кароліна.
— Він вже не шукає, — сказала вона. — Я думаю, що не сьо-
годні-завтра він збере речі і повернеться до вас.
— До мене? — Зоя розсміялась. Якось навіть удавано-теа-
трально.
— Кароліно, — у її тоні помітно проскочила вчительська
інтонація, — я ж сказала тобі в машині, пам’ятаєш? Тільки не
повертайтесь. Йому нема куди повертатись. Як я можу при-
йняти екс-чоловіка, якщо я заміжня жінка? У мене інше жит-
тя, зрештою, ми все обговорили з Олегом у Києві перед ва-
шим від’їздом. Які зараз можуть бути розмови на цю тему?..
Чи Олег просив тебе поговорити зі мною?
— Н-ні, — розгублено озвалась Кароліна. — Це я хотіла
з вами порадитись. Адже він нам не чужий, і мені, і вам. Зреш-
тою, ви прожили з ним п’ятнадцять років, ви його краще
знаєте.
— Знаєш, Кароліно, що могла б зараз сказати: а чого ти ра-
ніше про мене не думала? Про те, що я відчуваю, як людина, 204
що прожила з ним п’ятнадцять років?.. Але тепер вже нема
про що говорити. Скажу тобі відверто: я вдячна випадку, що
він вчасно втрутився у мою долю. Якби ви ще хоча б кілька
днів приховували свої стосунки, усе могло статися по-іншому.
Мій чоловік вже був за крок до того, аби виїхати за кордон.
І випадку і вам я вдячна, що не дурили мене, і я відчула себе
вільною, і дозволила собі нарешті не сумніватись, і наважи-
лась почати нове життя. Алло, Кароліно?
— Я слухаю вас…
— Його важко почати, це нове життя. Якби я знала рані-
ше, як воно зміниться, мабуть, зробила б це давно. Та що те-
пер про це згадувати? У мене є мій чоловік, в Олега є ти…
Кароліна зітхнула.
— Порадитись, кажеш… — Зоя тут, мабуть, зробила за-
тяжку. — Працюй над стосунками. Я щиро бажаю вам подо-
лати теперішні проблеми, бо, мабуть, у вас зараз нелегкий пе-
ріод. Але, знаєш… Ти слухаєш, Кароліно? Я тобі хочу сказати
одну важливу річ… Я це лише тепер зрозуміла. Не повторюй
моєї помилки. У нашому союзі я була сильною, а Олег — до-
брим, чуйним, вірним, так, але всі життєві та побутові про-
блеми вирішувала я, і я була по суті головою сім’ї і сороми-
лась підкреслювати це, а він і не переймався, він думав, що
все навпаки. Я не розвіювала цих ілюзій. І так могло тривати
все життя, бо варіантів співіснування є безліч, і жодного єди-
но прийнятного немає… Але зрештою, в усіх — свої стосун-
ки, і може тобі не потрібні ці поради, вибач…
Вухо було гарячим — чи то від почутого, чи від розігріто-
го корпусу телефону.
— То йому нема куди повертатись у Києві? — тільки й за-
питала Кароліна.
— Звідки ти взяла, що він повертатиметься? Ну хочеш,
я з ним поговорю? Але воно не допоможе. Я йому пропону-
вала піти працювати до своєї львівської товаришки, вона має
ріелторську фірму, але він каже, і в принципі має рацію, що
