Архе - Дереш Любко (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
рветься кашель, але Катя терпить до останнього.
Мовчанка. Катя видихає, кашляє і запаморочено трясе головою.
- Я Женя, - каже перший омчанин. - А це Костя. Ви нє протів, єслі ми у вас
нємнога паживьом?
Маестро переводить погляд з одного іноземця на іншу. Він розпливається в
задоволеній посмішці й подумки тріумфує: саме те, що потрібно. Перед ним -
ах! - відкрилося Дао.
- Квант, - представляється він, витягує перед собою руку з кишені й розкриває
долоню. Женя збирається потиснути її, але завмирає.
На маестровій долоні лежать два гральні кубики: Зіб
Виявилось, омці незле володіють українською. Легким, не обтяженим зайвими
канонами суржиком Женя перепо-вів історію їхніх поневірянь.
Прийшли, мовляв, рік тому на двірець в Омську і заскочили в перший потяг - і
так через цілу Росію. Омці назвали це «пілігримкою на собаках». Вони
потрапили на осінній з'їзд «Рейнбоу», але довго там не затримувалися, а
помандрували псами на захід. Зимою відлежувалися в Одесі на хаті в якогось
старого гіпі, з яким вони познайомилися «на Радуґє». Першого березня вони, у
відсутності господаря, вчинили на флеті невеличку пожежу і, поки сусіди
давали інтерв'ю перед телекамерою (згоріло ледь не півбудинку), потихеньку
добралися на двірець, а звідти - на Київ. Але потрапили чомусь до Львова.
У Львові омська трійця вирішила зависнути до кінця червня, а потім махнути на
Шипіт.
- Ми вам мєшать нє будем, - запевнила Катя. - Дєнь-другой паживьом і свалім к
чьорту на кулічькі. Ми, вапшє, к Індєйцу приїхали, знаєте Колю Індєйця?
Чєрнушніка злоснава? Ет' ми к нему прієхалі.
237
Маестро запевнив, що знає всіх львівських чорнушників, як облуплених, а Колю
Індєйца - як пес буду. А до чорта на порічки вони завжди встигнуть.
Він зауважив, що Коля Індієць наразі набирається сил у психушці для нових
подвигів, тому - маестро робить делікатний жест долонею, ніби поправляє в
повітрі невидимий кучерик на кремі - тому він бере на себе відповідальність
за їхнє здоров'я і благополуччя. Маестро задоволено посміхається, побачивши
черговий знак долі: саме завдяки його старанням Індієць зараз насолоджується
стаціонарним харчуванням, а заодно і синдромом Котара. Маестро провів разом
із Колею направду незабутній тиждень у мандрах притонами львівської Індії. У
самому кінці маестро запропонував Колі виглянути з вікна одного будинку по
вул. Набережній, відомого серед львівських опіюшників як «Остання територія»
- лабіринту коридорів і кімнат, що перебував під наглядом треш-
концептуалістів. Коля виглянув.
І, як сказав Петрович, «геть чисто здурів».
І от омці замовкають, а найхоробріший, найчесніший і найрозумніший з них (це, звісно, Женя) запитує:
- А как ВИ наживаєте? Чєм Львов-та дишит?
2і6
Він межово-чітко бачить схему дій. Зворушливу п'єсу, розігравши яку, можна
буде сміливо говорити про затемнений поки що Об'єкт №8.
Тому маестро робить вигляд інтелігента за сніданком, принюхується, чи не
пахнуть шкарпети, і цікавиться:
- А чи чули ви, молодиє люді, історію про Клуб лялькарів і Клуб галогенів?..
Як?!! Ні?!!
- Всі ці странні події почалися фіг зна каґда. І хєр просциш, коли ця мудь
скінчицьця. Но факт в тому, шо ви попали прямісінько до них у лабети.
-? Да ну.
- Ви сумніваєтесь, Євґєній? Дарма. Но шо інтересно, Ваша поява оказалася дуже
знаковою. Ви зробите для Львова переворот.
- Да ну.
- Ну да. Сашко, покажи їм.
Сашко перелякано дивиться на маестра. Він водночас намагається і приховати
посмішку, і подіти кудись розгублений погляд. А маестро жує щоку і
спостерігає, наскільки здатний орієнтуватися в такій ситуації старший трешер.
Але старший Коклюш тільки сидить і перекладає руки з коліна на коліно.
- Покажи їм фотку. Ту фотку, - маестро надає голосові загадковості та
наказовості.
Сашко озирається через плече, ніби шукаючи ту фотку. Зараз він суцільний
відчай і безпорадність.
І раптом, мов ужалений в задницю, він зривається і зникає в сусідній кімнаті
- майстерні антиодудів. Молодший Коклюш із заокругленими очима пробує вловити
суть братового гамбіту. Все, що він може зараз робити - це відсмоктувати
слину з нижньої губи, щоб не капала. Омці медитують.
З майстерні чути, як на підлогу падають одна за одною книжки та пуделка.
Чуються також доволі оригінальні триповерхові мат-конструкції - виразні
впливи маестра.
За час, достатній для повільної сигарети, у кімнату врочисто повертається
Сашко.
- Показуй, - наказує маестро. - І розказуй.
А подумки посилає: ІМПРОВІЗУЙ. ЩО ЗАВГОДНО, ТІЛЬКИ ІМПРОВІЗУЙ!
Сашко витягує з-за спини руку, в якій затиснута зашурґана із країв чорно-біла
світлина якогось підозріло впізнаваного дідуся.
- Це він, - тихо каже Сашко і чекає, якою буде реакція. Омці завмирають і
перезираються за спинами треш-концептуалістів.
238
239
- Так, - погоджується маестро. - Це он. Наш мальчик. Но що інтересно, тут він
на себе даже й не схожий. Тут у нього борода росте... Але він ЇЇ трохи
підстриг... тепер. Гм, наш хлопчик - і з бородою. Хто би подумав...
- І пенсне вже не носить.
- І, не забувай, Сашко, - нагадує натхненно Олежик. - Не забувай, шо він
патла чесати перестав. Я вчора ж бачив, але забув нагадати. Він тепер під
ідіота косить.
- ДА КТО Ж ETA, ЧЬОРТ ВАЗЬМІ, ТАКОЙ?!! - хором вигукують омці.
Сашко замовкає і в задумі чухає носа. Олежик дивиться на нігті й теж
напружено мізкує. Тільки сповитий осанною маестро ні на секунду не губиться.
- Як?! А ви хіба не узнаєте? Це ж Дімочка Менделєєв!
5І5
- Тільки-но ваші тіла принесли до нас, як ми відразу второпали, що то знак, -
повторює за маестром Сашко. - Цей хлопчик...
- Це дєдушка, а не хлопчик! - Катя не витримує і хапається за голову. Але
Коклюш незворушний:
- Цей хлопчик, повторюся, є золотим. Поскільки саме від того, куди він
прихилиться, залежить, на чию користь переважать терези. Тереза.
- Іменно. Тільки це вже другая історія. Не мороч гостям яя.
- Одним словом, їх двоє.
- Троє, - перебиває Олежик. - Навіть четверо!
- Чи один, як на то пішло...
- Ні. Даруй, маестро, але їх таки двоє. Два Клуби зацікавлені безпосередньо в
переманенні цього борода-тенького симпатюльки на свій бік.
Омці сидять тихо-тихо. Від перепалки їх щурить, як старих ворон на кладовищі.
Маестро шкіриться. Сашко веде далі:
- Вчора ми вислідили цього хлопчика. І вчора з'явилися ви. Отже, ви - частина
цілого.
і і
- То бішь, знак. І Клуб Лялькарів у моїй особі, а также Клуб галогенів в
особі нашого товариша Сашка починаємо гру...
- Чи то пак, прочиняємо сон...
- Карочє, пояснюю: у Львові єсть два типи человечества. Лиси та Півні. Лисиця
знає, що все вокруг - це ГРА, і вона шукає з неї вихід, чи то пак, ісход.
Тіпіческімі Лисками є особи, одарьонні логічним мисленням у найгіршому
значенні цього слова. Лисами були Карлсон і Буратіно, але, перед усім, Лис
Микита. Лиси - це істоти разума, вони увєрєні, що гра має прєдєл. Ловкі, коварні, вони хватають за живе безпощадно і міцно. їх найсокровенніша мета -
вхопити Бога за бороду.
Сашко вчасно маскує здивування за нападом кашлю. Омчани кліпають.
- Півень же зовсім друга істота. Мрачний і неговіркий, дещо апатіческій і
напівдемоніческій, він переконаний, буцім усьо довкола - це, в конешному щоті
лише СОН, і варто йому прокукурікать, як він прокинеться. Півня в принципі
ніщо кумарити не в змозі, він весь в релаксі, потому що Півень как би
інтроверт, тоді як Лис зовсім наоборот. Комок нервів, з погляду Півня. І
