Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗
Після загибелі чехів Володя й Жора відчували себе сиротами. Кров холонула в жилах, коли згадували, як на їхніх очах страчували дорогих побратимів. Біль непоправної втрати, безсила ненависть до фашистських катюг посилювали їхні страждання. Концтабірний конвейєр смерті висотував з них життєві соки, вбивав віру в життя. Хлопці знову дійшли до останньої межі виснаження і, певне, недовго протягли б, якби їм не зустрівся Антек. Цей життєрадісний хлопець нічого не знав про їхні страждання і горе, але своєю людяністю, зворушливим ставленням до змучених юнаків і своїм невичерпним оптимізмом повертав їм втрачену віру в життя.
І ось одного разу, цілком несподівано, Жора заспівав. Для Антека. Проста польська пісня до сліз схвилювала вразливого Аптека. Він обняв Жору, як рідного брата.
Спасибі, друже! Я й гадки не мав, що у цьому пеклі зустріну таку людину. Талант! Великий талант! Ти можеш щось іще співати?
Можу.
Тоді хвилиночку зачекай — треба зібрати усіх, нехай послухають,— сказав Антек і легенько стукнув шматком заліза по металевій трубі.
Це був умовний сигнал. Усі моментально збіглися докупи. Аптек виставив спостерігачів — «кругову оборону». Вони повилазили на штабелі цегли, сопки контейнерів, ящиків і різного мотлоху, звідки було видно все довкола.
І почався незвичайний концерт. Польські, російські, українські, білоруські, німецькі, французькі, чеські пісні лилися одна за одною. Жора співав без передишки, немов
Побоюючись, що не встигне виспівати все, що знає, і в кожну пісню вкладав усю свою душу. Імпровізований концерт тривав з годину. Ніхто не думав і не гадав, що оцей змучений радянський хлопчина володіє таким чарівним голосом, таким яскравим талантом співака, таким чудовим знанням багатьох мов і пісень. А слухали ж його зараз люди щонайменше двадцяти національностей. Слухали і витирали сльози. І світліли душею. Це був фурор. І все ж таки більше за всіх радів Володя; він побачив, що Жора переборов душевний шок, знову став тим Жорою, яким був колись. Згадались слова, сказані ним ще в перші дні їхнього знайомства, давно, в Освенцімі: «Мистецтво — це моя зброя, і я повинен використовувати її до кінця».
В обід їм привезли кесель баланди. Антек з аптекарською точністю почав її ділити, ніби зважував ліки для хворих. В жодній іншій команді не дотримувалися такої абсолютної точності, тож, здавалося б, тільки радуйся. Але тут усі запротестували і попросили Антека спершу нагодувати Жору, давши йому стільки, скільки він подужає. Жора зніяковів, почав відмовлятися, але Антек від імені усієї команди наказав підкоритися.
Отак народжувався колектив, керівником якого був невтомний, відважний Антек, а душею став Жора. У такому колективі відчуваєш себе людиною, не боїшся ніяких труднощів і неможливе починає здаватися можливим.
У Володі з’явився відчайдушний задум — створити в команді «Гаст» підпільну антифашистську групу. Він поділився ним з Жорою, який відразу ж пристав на цю пропозицію. Того ж дня у них відбулася таємна розмова з Антеком. Почав її Жора.
Дивлюсь я на людей і думаю: люди ту/ різні, а думи у всіх одні — пережити табори, дійти до перемоги...
Правильно! Це ж цілком природно,— погодився Антек.
Зверни увагу, Антек, тут зібраний цілий Інтернаціонал, представники багатьох національностей, і разом з тим — це одна сім’я. Яка між нами може бути ворожнеча? Незважаючи на тяжкі страждання, люди залишилися людьми, не втратили людяності...
Саме це і є головне: людяність в людині! Усі зроблені з одного тіста, і яка різниця, хто якою мовою говорить. А тим більше тут, де у всіх одна доля,— підхопив Антек.
Все це так, але якщо в колектив потрапить хоча б один націоналіст або фашист...
Фашистське падло я задушу своїми руками! — гаряче запевнив Антек.
Задушиш, якщо він буде твоїм підлеглим. А якщо падлюку поставлять на твоє місце, а тебе зроблять його підлеглим?
Тоді ми з вами разом задушимо його!
Ось тому, дорогий друже, поки е можливість, треба створити міцний колектив, де усі за одного і кожний за всіх.
Ідея прекрасна, але як її здійснити? — засумнівався Антек.
Треба починати з ядра. Спершу необхідно створити ядро підпільної групи Опору з найбільш надійних людей, а потім — групу підпільників. Якщо вона виявиться сильною і боєздатною, вона може вирости в справжню організацію, політичною платформою якої повинно бути інтернаціональне братерство в’язнів і боротьба проти фашизму.
Чудова ідея! Але ж чи здійсненна? Аж не віриться...
Чому нездійсненна? Треба тільки по-справжньому взятися. Але обережно, не забуваючи про пильність. А цього тобі якраз і бракує. Ти хлопець чесний, і це дозволяє нам говорити з тобою відверто. У тебе мало концтабірного досвіду, бо в таборах ти недавно. Хіба можна афішувати свою ненависть до фашизму? Щодня ти привселюдно розповідаєш сотню антифашистських анекдотів. Чи ж потрібно це? Звідки відомо, що серед п’ятдесяти чоловік нема гестапівського донощика — особливо тепер, після страти чехів?
Не може бути! Адже людей я відбирав сам,— збентежився Антек.
А якщо завтра у твою команду увіллють ще з півсотні чоловік? І всі тобі незнайомі... А серед них можуть бути стукачі. От і прощай, життя...
Ці слова схвилювали Антека. Він замислився, а потім враз засміявся:
Але ж ти теж необережний: взяти хоча б цей концерт...
Я співаю старовинні народні пісні, а не «Інтернаціонал». З таким же успіхом я можу проспівати їх навіть есесівцям — і одержати за це буханець хліба. Але спробуй розказати їм анекдот про Гітлера — і вони відрубають тобі голову. Звичайно, пісні, які я виконую, несуть у собі позитивний заряд, нагадуючи в’язням, що вони теж люди, живі частинки своєї вітчизни. Мистецтво допомагає зміцнювати віру в життя. Однак старовинна народна пісня чи ніжний романс про кохання — це ще не заклик до боротьби.
Ти мене спантеличив,— печально погодився Антек. — Але що ж тепер маю робити?
Перебудовуватися. Ми усі повинні допомагати один одному доброю порадою, ділом, колективно виправляти помилки. Учитися треба все життя — в колективі, через колектив, для колективу. Тільки так життя людини може стати по-справжньому змістовним.
Згоден. Дякую. Буду перебудовуватися,— сказав Антек.
От і чудово. А що ти думаєш стосовно нашої команди: як довго нам пощастить валяти дурня отак, як зараз? — запитує Жора.
Якщо врахувати, який хаос на цій будові, можна надіятись, що посачкуємо місяців зо два.
А що потім? — запитав Володя.
Як «що»? Прийдуть радянці, і плювати я хотів тоді па усіх цих фюрерів з черепами на пілотках! — відразу повеселішав Аптек і почав мріяти уголос: — Уявіть собі, як будуть драпати есесівські головорізи, коли сюди влетять радянські танки! Як витрушені з мішка зайці, як обсмалені щури... Ото буде вистава! Сподіваюсь, радянці не відмовлять мені — парочку гранат дадуть, як ви думаєте?
І ти підеш воювати в лавах Червоної Армії?
А що б я був за поляк, якби не допомагав звільненню Польщі? — щиро здивувався Антек.
Правильно міркуєш, Антек, але, на жаль, цього часу доведеться чекати не два місяці, а набагато довше,— похитав головою Жора.
Чому? — здивувався Антек.
Тому що в руках у Гітлера ще майже вся Європа з її величезним промисловим потенціалом, а нашим військам доводиться наступати по випаленій гітлерівцями землі. Розтрощити гітлерівську воєнну машину — це не казочку розповісти. Так що доведеться набратися терпіння...
Шкода. А мені здавалось, що ось-ось...— сумно каже Антек.
А як ти уявляєш післявоєнну Польщу? Якою вона буде через п’ять чи десять років? — питають хлопці.
Польща буде належати польському трудовому народу і ні в якому разі не німецьким чи польським фашистам! Вона буде демократичною, суто народною. При наявності такого союзника і брата, як Радянський Союз, ми швидко подолаємо усі труднощі й підемо вперед!
Куди?
Як «куди»? — щиро здивувався Антек: мовляв, як можна про таке питати, тут же й дитині ясно. — До соціалізму, звісно!
