Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗
Усі арбайтскоманди повернулися в табір. Серед білого дня був влаштований незвичайний апель, під час якого табірні придурки лютували, як ніколи, вислужуючись перед есесівцями. Цілих дві години тривало мордування. Нарешті в’язнів з усіх блоків колонами погнали до центрального блоку. Тут, біля майданчика, звели усіх в загальну розгорнуту колону і повернули лицем до шибениці. В’язні тринадцятого блоку опинилися на правому фланзі, кроків за двадцять від шибениці. Володя й Жора, міняючись місцями з тими, що стояли попереду, непомітно перейшли в першу шеренгу, щоб бути ближче до кам’яних сходів, по яких вестимуть чехів.
Спершу в табір з гуркотом влетіло десяток грузовиків з есесівцями. Як горох з мішка, вони висипали з машин, несучи на собі важкі, крупнокаліберні кулемети і металеві коробки з кулеметними стрічками. Кулемети встановили на майданчику довкола шибениці, розстелили на піску плащ-накидки і полягали до кулеметів, зарядивши їх і націливши на щільні шеренги в’язнів. Есесівці в піднесеному настрої: прийшли як на свято — веселі, збуджені, трохи напідпитку, адже любили криваві вистави. Командував ними сьогодні Боксер — у новому мундирі із Залізним хрестом. З нагоди «свята» він чи не вперше з’явився перед в’язнями без боксерських рукавичок. Хизуючись собою, новим мундиром і новим хрестом, цей бравий фюрерчик картинно походжав коло шибениці і гучним, пронизливим голосом, ніби командував цілою дивізією, давав розпорядження своїм підлеглим.
Чверть години минуло в тяжкому чеканні. Нарешті з есесмістечка долинула тріскотня мотоциклів. По дорозі мчала кавалькада машин, супроводжувана мотоциклістами. Серед них — «чорний ворон». їх везуть! Шеренги важко зітхнули, немов ударив дзвін. Людське море колихнулось, як од підземного поштовху.
Не ворушитися! Інакше — відкриваю вогонь! — істерично верескнув Боксер, зловісно блиснувши білуватими очима.
Усі завмерли, відчувши холодний подих смерті.
Тим часом мотоколона влетіла в табір і різко загальмувала посеред лагерштрассе. До «чорного ворона» підбігли кілька капо, заходилися витягати і ставити на землю покалічених, напівживих чехів. Сам лише їхній зовнішній вигляд змушував здригатися. Руки кожного скручені за і іншою шматком колючого дроту, усі до одного — без головних уборів. Продумали гестапівці: адже в присутності есесівців в’язень не має права бути в шапці, а зняти її він не зможе, бо скручені руки.
Першим ішов Карел — понівечений до невпізнанності, геть сивий. За ним — Роман, Януш, Борис, Ярослав, Йожеф, Стефан, Серж, Юлек, Юрек, Вербічка, Фіалка, Швестка, Гопка, Пьотр, Маковічка, Томашек... Останнім брів Франтек — наймолодший, двадцятирічний юнак, колишній форарбайтер команди теслярів. Франтек з дитинства мріяв стати скульптором, захоплювався ліпленням і різьбою по дереву. Навіть тут, у таборі, в рідкісні хвилини відпочинку він з кавалка глини ліпив химерні фігурки людей, тварин, птахів, вирізав з дерева оригінальні шахи і навіть шахову дошку. Ці шахи, якими нікому так і не довелося зіграти, бо не було часу, Франтек хотів забрати з собою, але, підкоряючись суворому наказу Карела — не брати нічого зайвого, в день «зет» залишив їх у бараці, і вони, мабуть, стали трофеями есесівців... Франтек з особливою ніжністю ставився до сімнадцятирічного Володі, який тоді був фізично найслабшим, віддавав йому частину своєї порції, запевняючи, що він після Карела, звичайно, найсильніший. І справді, тоді він був дужий, а тепер, коли його зняли з машини й поставили на ноги, хлопець аж поточився, перш ніж зумів зробити перші кроки...
їх вишикували в колону по одному і наказали йти до шибениці. Йшли вони повільно, з гордо піднятими головами. Страшенно покалічені, чехи все ж трималися з дивовижною гідністю. їх ніхто не підганяв — мабуть, есесівці вирішили, що в’язням необхідно переконатися в тому, що це саме ті чехи, а не підставні особи. Вони повільно йшли перед строєм, напружено вдивляючись у безкінечні шеренги й лиця, немов намагаючись увібрати в себе усю гіркоту і біль тисяч в’язнів. Карел ішов першим. Коли він порівнявся з Володею, їхні погляди зустрілися. В очах Карела спалахнула ціла гама почуттів: і радість цієї останньої зустрічі з Орлятком, і глибока печаль, і бажання підбадьорити хлопця.
Не плачте. Помирати не страшно. Ми чесно пройшли свій шлях,— сказав Карел, дивлячись у вічі Володі, а звертаючись до всіх, щоб не викликати ніякої підозри у конвойних есесівців. Затим, швидко глянувши на Жору, кинув ще одну коротку фразу: — Ми не зрадили вас, прощайте, брати!
Решта чехів, так само, як і Карел, звертали до в’язнів одну-дві фрази: «Прощайте, товариші!», «Помстіться!», «Свобода іде зі Сходу!..» Есесівці не звертали на це уваги: все одно зухвальці зараз будуть покарані...
Їх поставили під шибеницею. Над головою кожного звисав зашморг, перед ними стояли табуретки, а за спинами — капо. За Кареловою спиною став Зепп. Бандит нетерпляче переминався з ноги на ногу, потираючи свої довгі, як у горили, волохаті руки. На його перекошеній пиці блукала посмішка садиста, якому дуже приємні ці хвилини. Щоправда, ніхто не звертав уваги на вішателів. Погляди усіх були прикуті до чехів, які стояли чіткою шеренгою під шибеницею і в цю хвилину зовсім не схожі були на приречених. Вони трималися мужньо, спокійно, зосереджено, як тримаються справжні герої, які знають, на що ідуть на смерть. Стримуючи сльози, Володя з болем дивився на них, назавжди закарбовуючи в пам’яті і в серці риси дорогих побратимів.
Карел стояв на правому фланзі шеренги — спокійний, суворий і зосереджений, як і тоді, в день «зет». Він змінився лише зовнішньо: дуже посивів і постарів так, немовби за ці тижні прожив дуже довге і тяжке життя, пройти яке дано не кожному. Його вірні побратими теж пройшли крізь страждання й муки і тепер віддавали своє життя на вівтар Свободи. Вони стояли під шибеницею, як живі монументи па скорботному, гігантському цвинтарі залитої кров’ю Європи...
Спливали останні хвилини. Двадцять п’ять тисяч в’язнів уперше без примусу і без команди завмерли в жалобі, засвідчуючи свою глибоку шану героям. Есесівці занепокоїлися, бо ж ніякі інструкції не могли передбачити таку парадоксальну ситуацію. Інструкції вимагали, щоб в’язні и присутності есесівців стояли тільки струнко і обов’язково з непокритими головами. Зараз так і було. Усе нібито правильно, але ж урочисто-траурна тиша і кам’яна непорушність в’язнів усього табору набували тепер зовсім іншого смислу і значення... Втім, навіщо сушити собі мізки — інструкції дотримано, все гаразд. Бо ж як учить фюрер? «Солдат повинен уміти стріляти, вбивати і ні про що не думати — за нього думаю я». Гранично ясно. Отже, нехай думає начальство.
А начальство прибуло останнім. «Мерседес» лагерфюрера підкотив майже до шибениці. З нього вилізли семипудовий Кабан і... елегантний гер фон Гольц.
Ахтунг! Усім — струнко! — прогавкав Скрипаль і потішив назустріч з рапортом.
Йому як рапортфюрерові належало виголосити таку команду, і він її подав, але прозвучала вона недоречно, бо и так усі стояли струнко, затамувавши подих.
Товстелезний Кабан з трудом піднявся на майдан, відхекався, окинув примруженим поглядом кулеметників, Боксера, приречених чехів, застигле людське море і задоволено посміхнувся. Він був у доброму настрої: у таборі абсолютний порядок, поки що, слава богу, не сталося жодної втечі. Ну, а ось ці зухвальці зараз будуть повішені. Усе гаразд, як і має бути. Біля Кабана — улесливий Скрипаль, обидва семипудові черевата, обидва в парадних мундирах з іконостасами есесівських брязкалець, обидва схожі на якихось дивних клоунів з якоїсь далекої, давно вмерлої епохи. Позад них на деякій відстані — гер фон Гольц: поштиво схилив голову і скромно опустив очі. Вірний собі, він навіть на цій печальній сцені залишався артистом. Привезли його сюди як перекладача, аби переклав вирок гестапівського трибуналу всіма мовами Європи.
Кабан дістав з течки папірець і, осідлавши ніс окулярами, зачитав вирок. Гер фон Гольц без ніяких пауз, швидко і чітко, як кулемет, «прострочив» почуте кількома мовами. Приреченим наказали піднятися на табуретки. Знаючи, що тяжко покалічені чехи вже неспроможні це зробити, катюги-капо поставили їх туди й почали накидати їм на шиї зашморги. У мертвотній тиші чути було, як скриплять дошки під ногами вартового на найближчій вежі.
