Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗
І раптом під шибеницею пролунало як грім:
Смерть фашизму!
Смерть собаці Гітлеру!
Прокляття катам!
Помстіться за нас!
Не забувайте загиблих!
Хай живе свобода!
Хай живе Радянський Союз!
Хай живе Червона Армія!
Хай живе братерство народів!
Прощай, Вітчизно!..
В цю передсмертну хвилину кожний з них спішив сказати живим своє останнє, найзаповітніше слово. Здавалось, вони звертаються до живих від імені мільйонів задушених, убитих, розстріляних, страчених, спалених, замучених, розтерзаних, від імені усіх жертв фашизму, які не дійшли до перемоги, але віддали за неї своє життя. І їхні слова звучали як заклик до нещадної боротьби з фашизмом!..
У Володі серце рвалося з грудей. Йому праглося зараз, аби розверзлася земля й проковтнула катюг, щоб рухнула шибениця, бетонні стовпи й колючий дріт, щоб сталося диво...
Але дива не сталось. Лагерфюрер махнув рукою, і кати вибили з-під ніг приречених табурети. Убивця Зепп, дарма що був обер-бандитом, цього разу загаявся і пізніше за всіх вибив табуретку з під ніг в’язня, і Карел встиг крикнути ще одну фразу:
Прощайте, друзі, прощай, Орлятко!
У Володі потемніло в очах і здавлений крик вирвався з грудей. Жорині пальці вп’ялися йому в передпліччя. На щастя, Володиного крику не почули есесівці, які голосно гелготіли поміж собою...
Стомлене сонце вже котилося за туманний обрій. Довгими косяками потяглися тіні від сторожових веж, бетонних стовпів і бараків. Осінній вологий туман стелився по землі важкою хвилею. І раптом стало пронизливо вогко і холодно. Пролунали різкі, як удари нагайки, команди: в’язнів розводили по блоках. Кабан і Скрипаль, немов сторожові собаки, стирчать біля шибениці, хижими очима спостерігають за колонами. Біля них шпалерами вишикувалися есесівці. Над ними висять страчені чехи. Як прокляття фашизму, як заклик до помсти...
2
Був кінець осені. Щоранку в морозному повітрі ліниво кружляли ажурні сніжинки — перші посланці недалекої зими, повільно опускалися на посивілі за ніч поля. Зима була вже не за горами. Від самої лише думки про це в’язнів починало лихоманити.
В один з таких листопадових днів Володя з Жорою попали в нову, щойно сформовану команду, яка мала офіційну назву «навантажувально-розвантажувальна арбайтскоманда об’єднаної фірми «Гаст». І в’язні, й капо називали її простіше: «Команда «Гаст». А то й ще коротше — просто «Гаст». У ній працювало півсотні в’язнів. Старшим у команді був форарбайтер поляк Аптек Сташевський — вродливий смаглявий юнак з виразними очима, густими й довгими, як у дівчини, віями. У недалекому минулому Антек вчився в театральному інституті, мріяв стати артистом. Війна і окупація зруйнували мрії обдарованого хлопця, який досконало володів кількома мовами, мав неабиякі артистичні дані. Форарбайтером Антек став випадково, саме завдяки своїм артистичним здібностям.
А сталося це так. Першого ж дня своєї роботи на будівництві електростанції під час загального шикування Антек опинився в останній, неповній сотні, де якраз не було ні капо, ні форарбайтера. Шикування тривало довго, а начальство десь забарилось. Щоб якось потішити стомлених в’язнів, веселун і гуморист Антек вийшов із строю, повернувся лицем до в’язнів і, по-звірячому витріщившись на них, почав їх шпетити на чому світ стоїть, погрожуючи і віртуозно лаючись німецькою мовою. Усе це було настільки натурально, що ніхто й подумати не міг про якусь там акторську гру. А тим часом із-за стосів будівельних матеріалів несподівано вигулькнув командофюрер у супроводі оберкапо. Побачивши їх, Антек не розгубився і громовим голосом гаркнув: «Ахтунг!», а потім чітко доповів командофюреру, що через відсутність форарбайтера змушений був узяти на себе його функції, щоб «ледарі не валяли дурня і щоб був порядок». Командофюрер сприйняв це за чисту монету і тут же наказав обер-капо призначити «енергійного, ініціативного гефтліига форарбайтером».
Так Антек став бригадиром. Йому доручили сформувати і очолити команду «Гаст», у яку потрапили й Володя з Жорою. Команда була в розпоряджені німецького виконроба — цілком терпимого гермайстра з числа тих спорохнявілих стариганів, яких чергова гітлерівська тотальна мобілізація безжально вимела на так званий арбайтсфронт, позбавивши теплого домашнього затишку и спокою. Команда «Гаст» розвантажувала будівельні матеріали, починаючи з цементу і кінчаючи цвяхами, а також ящики та контейнери з деталями електрообладнання для майбутньої електростанції. Робота була важка, але Антек умів її полегшити для виснажених в’язнів завдяки відсутності суворого контролю. Гермайстра вони бачили лише тоді, коли надходили вагони з вантажем, та й то лише кілька хвилин. Старий давав вказівки Антеку, що і як зробити, а сам біг в інше місце, де його чекала інша робота. Темп і обсяг робіт цілком залежали від капо і форарбайтерів. Есесівці ж стояли на вежах довкола величезної території будівництва. Роботу усіх арбайтскоманд контролювали тільки командофюрер — есесівський офіцер — і обер-капо, які обмежувалися перевіркою кількості в’язнів в арбайтскомандах (а це була нелегка справа, бо арбайтскоманд багато і розкидані вони на всьому об’єкті). Та навіть без їхнього втручання бандити-капо витискували з в’язнів усі соки. Тому хлопці вважали, що їм страшенно пощастило, що вони після тяжких страждань потрапили до Аптека.
Антек був уродженим артистом і відчайдушним веселуном, його вдачу не змогла змінити навіть страшна освенцімська дійсність. Свою катівську посаду він уміло використовував для полегшення тяжкого становища своїх підлеглих, яких вважав своїми друзями. За це його й любили в’язні. Гарно скроєний, стрункий і засмаглий, темпераментний і рухливий, Антек шастав скрізь і завжди знав, де перебуває те чи інше начальство, що і як треба робити, щоб в’язні з його команди могли таємно під час роботи відпочити. А коли появлялося начальство, Антек моментально перевтілювався у справжнього капо: горланив диким голосом, погрожував, лаяв і бив шматком гумового шланга по спині. «Биття» проводилось за сценарієм, розробленим самим же Антеком. Декілька чоловік мали під одежею на спині багатошарову прокладку, з картону і шматків брезенту, припасовану до тіла шпагатом. Удари шлангом по такій «кольчузі» були безболісні, зате справляли потрібне враження на начальство, яке, переконавшись в активності форарбайтера, спокійно йшло далі. Гра була настільки майстерна, що ні в кого з начальства не виникало ніякої підозри.
Антек був великим майстром подібних витівок і умів створювати видимість роботи, яку організовував таким чином, що працювала лише половина команди, а решта, сховавшись від стороннього ока, відпочивала. Але на цьому не кінчалися «творчі пошуки» в організації саботажу. Одного разу, наприклад, навіть у присутності есесівців команда «Гаст» довго переносила кілька величезних диктових ящиків, надриваючись від «непосильної ваги». Насправді ящики були порожні. Подібна бутафорія у Антека завжди була під руками. Він, бувало, казав: «Тут, як і на сцені театру, гарну ідею треба гарно оформити і майстерно подати, інакше вона провалиться. Чудові задуми авторів, режисерів і постановників втілюють у життя артисти. Тут ми теж повинні бути артистами в найвищому розумінні цього слова. А що ви думаєте? Тут теж театр — комедія і трагедія водночас. Різниця лише в тому, що погану гру на театральній сцені глядачі лише освистують, а погана гра на цій сцені коштуватиме нам життя. Отже, будьмо добрими артистами, мізкуймо...»
І вони мізкували. Місцем їхньої роботи було півгектара рівного поля, де під відкритим небом звалили цілі гори будівельних матеріалів і різного устаткування, що належало десяткам німецьких фірм, які брали участь у будівництві електростанції. На цьому «розвантажувальному полі» працювала тільки команда Антека. Величезні гори цього господарства служили надійною схованкою від очей есесівців і їхніх прихвоснів. Антек вчив: «Працювати треба очима, а не м’язами. Головне — не прогавити небезпеку і- вчасно створити видимість шаленої роботи, а все інше — дрібниці». Уся діяльність команди «Гаст» на чолі з Антеком Сташевським зводилася до чітко організованого і майстерно налагодженого саботажу, де кожний сушив мізки над тим, «як робити так, щоб нічого не робити». Вдалі «знахідки» і «відкриття» негайно впроваджувались у «виробництво». Антек придумав навіть змагання, девізом і гаслом якого було: «Довести ефективність праці до нуля!»
