Купальниця - Вдовиченко Галина (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
Він змінювався і зовні, і не знати, які зміни вражали більше.
Вона немов дивилася фільм і відзначала подумки професійну
роботу стиліста. Кутики губ головного героя від початку філь-
му помітно опустились, носо-губні складки зробилися чіткі-
шими, він став нагадувати сумного песика. Шкіра під очима
вкрилася легким брижем, як поверхня озера під повівами лег-
кого вітерцю, який жене здалеку темні важкі хмари. Маківка
зворушливо світилася білою шкірою крізь поріділе волосся.
Усього цього не було ще кілька місяців тому.
Але й актор цього реалістичного фільму грав свою роль пе-
реконливо. Щось сталося з його променистим поглядом. Ні-
197
би хтось узяв та й прикрутив те внутрішнє світло, як лампу
на столі.
Той жаль, що викликали внутрішні зміни в Олегові, часті-
ше тепер змішувались з роздратуванням. Олег дедалі більше
занурювався у свій світ, він зробився байдужим та бездіяль-
ним щодо одних речей, але зберіг жваве зацікавлення до ін-
ших, таких як телевізор, Інтернет та балачки з Сашунею. Хо-
ча, можливо, це були й не балачки, а філософські розмови.
У будь-якому випадку, вони становили важливу частину йо-
го теперішнього життя. Він знову і знову відкладав свої мі-
фічні плани на завтра, і це завтра ніяк не наставало. Почуття
реальності збігалося, як шагренева шкіра, але він цього не по-
мічав. Скидалося, що Олегові страшно спробувати розібрати-
ся самому із собою, поставити собі деякі запитання і почути
чесні відповіді. А може, він не знав, про що запитувати, і тим
більше, що відповідати. Уникав сам себе, відганяв небезпечні
думки, здатні зруйнувати той мур, за яким він ховався від сві-
ту. Видавалося, що його більше ніщо не принижує. Видавало-
ся, усе влаштовувало, навіть відсутність почуттів.
* * *
Вона покликала Олега на виставу, куди всі зібрались під ору-
дою Космоса. Але Олег відмовився — що мені там з вами всі-
ма робити? Малося, мабуть, на увазі, мені, дорослому чоло-
вікові — з вами, дітлахами. А може, йому просто і це було
нецікаво.
Він навіть вийшов у коридор провести Кароліну. Зовні ви-
глядало, що між ними все гаразд. Тільки от вони майже не
розмовляли.
…Актриса почала з розстановкою, чітко й повільно, як ніби
робила вправу на вимову перед початком вистави, як ніби це
була ще й не вистава, а підготовка до неї. Сиділа, склавши но-
ги, як козак Мамай або як буддистський монах у медитації, 198
видмухувала чітко й вгору, як пухирці повітря чи мильні
бульбашки: «У!.. Вс-Я-ко-го! С-Во-Я!.. Д-о-л-Я!.. І-Св-і-й! Ш-л-
Я-х! Ши-ро-ки-Й!..» — і далі, далі, далі вела монолог зі «Сну»
Шевченка. А воно все було про нинішній час, а не про минув-
шину. І Шевченко був зовсім інший, аніж вони у школі вчили.
Єдиний реквізит, присутній на сцені — мітла з довгих чер-
вонястих лозин — літала, гребла, млинувала, шуміла вітром, гойдалася деревом, стовбичила вельможею у царських пала-
тах. Актриса бавилася з нею, як дитина бавиться знайденою на
стежці гілкою, перетворюючи її в усе, чого побажає дитяча не-
стримна фантазія. Актриса і з тілом своїм бавилась, і з голо-
сом. Вони слухались її, як добре відлагоджені механізми.
Кароліна заціпеніла, сиділа приголомшена. Ось так, вияв-
ляється, можна грати на сцені. Якщо вже грати — то або так, або ніяк. Принаймні тягнутись до цих побачених можливос-
тей з усіх своїх Богом даних сил.
— Ти зауважила, як вона пародіює класичну манеру гри?
Кароліна отямилась від своїх думок. Що?.. Гєнек запитував
її про пародію.
Вони йшли вулицею Листопадового Чину вгору, попри ого-
рожу парку Франка, просто на яскраво окреслену підсвіткою
будівлю — на управління залізниці. Усі розійшлися, бо Кос-
мос кудись поспішав, сказав лиш про побачене: «Космос!»
і пообіцяв завтра перед репетицією повернутись до вистави, обговорити враження.
— …класичну манеру гри? — перепитала Кароліна, схо-
пивши за хвіст почуту фразу. — Ні. Коли?
Гєнек склав руки перед собою і почав підвивати писклявим
голосом школярки-відмінниці, яка чесно заробляє свій бал
з української літератури:
— Світає, край неба палає…
Кароліна пирснула в долоню. Справді кумедно виглядає,
вона на це не звернула уваги. Гєнек зараз поділився із нею сво-
199
їм відкриттям. Кожен розтягує побачене на скалки вражень, видобуває з них свої відчуття, вихоплює співзвучні своїм дум-
ки. Може, режисерові й артистові про це не йшлося, але гля-
дач — тепер вже співавтор — побачив своє.
* * *
Нормально чи «ненормально», як сказав Гєнек, гуляти самій, це її власне не турбувало. Його це дивувало натомість. Ти ж не
пенсіонерка, сказав він, щоб гуляти по місту сама. Їй взагалі те-
пер було нормальносамій. Хвилини на самоті не надто часто
випадали, вона їх любила. З Олегом щось відбувалося незбаг-
ненне, він все далі й далі відходив від неї, можна було вже й не
кликати його з собою, достатньо було одягнутись і сказати
у спину: «Через годину буду». Він відсторонено кивав, не від-
риваючись від комп’ютера, телевізора, іноді книжки. Часом ви-
ходив з дому, аби подивитись, як почуває себе машина на
подвір’ї, а коли акумулятор остаточно сів, то й непокоїтись
припинив: нікуди вона тепер не зникне. «І що далі?» — за-
питала його якось Кароліна, він одразу зрозумів, про що
йдеться. «Далі все зміниться, — виявив удавану впевне-
ність. — Буде весна, буде робота, заправимо машину, поїде-
мо куди захочеш». — «Я хочу зараз, вже». — Мовчить, ніби не
чує. «Олеже, чому ти не шукаєш роботи?» — «Я шукаю. Робо-
ти немає». — «Я бачила оголошення: на складі потрібні охорон-
ці. Добу чергуєш — три вдома». — «Ти пропонуєш мені піти
в охоронці?» — перепитує він. — «А що такого в роботі охо-
ронцем? Вона нічим не гірша від роботи нянькою». — «Які ди-
вацькі твердження, Кароліно! Охороняти склади я не піду.
У мене освіта інша».
Уся розмова.
Вечірнє місто сяяло зимовими вогнями, у театрах ішли
прем’єри, у кінозалах — нові фільми, на вітрини книгарень ви-
ставляли новинки з топ-десяток продажів. Життя вирувало
всюди. Пливкі сніжинки кружляли у світлі вуличних ліхтарів, 200
перетворювали місто на казкове. Кароліна майже бігла, щоб не
змерзнути. До своїх осінніх черевиків вона вбирала гуцульські
вовняні шкарпетки, виправляла їх жовто-зелено-брунатним
орнаментом назовні. Єдине придбання останніх місяців — те-
плу куртку брунатного кольору — доповнював зелений довгий
шалик, накручений навколо шиї, і все це дозволяло їй вигля-
дати доволі оригінально.
Вона проминала яскраві вітрини, часом зупинялась перед
тими, що з одягом, і, якщо їй подобалось убрання манекенів, заходила досередини. Іноді там не траплялося жодного по-
купця, ціни красномовно пояснювали, з якої причини. На
яку-небудь непоказну кофтинку Кароліна мала б працювати
цілий місяць.
Вона бавилась. Вправлялась в індивідуальних акторських
етюдах, відчувала себе жінкою з фінансовими можливостями.
Треба було впевнитися з реакції продавців, що їй це вдається.
Хіба не могла, тиняючись містом, зайти до крамниці недбало
вдягнена дивачка із золотою банківською карткою у потерто-
му гаманці? Хоча іноді короткого погляду збоку на її черевики
було достатньо, аби продавець-консультант дозволила собі
зневажливий тон у буденному запитанні: «Що вас цікавить?»
Кароліна, не виходячи з ролі, відповідала тою ж монетою:
«У вас тільки ці фірми?» — недбалий жест у бік кронштейнів. —
«А які вас цікавлять?» — «Лора Ешлі… Барберрі…» — хороша
пам’ять висмикує потрібні назви в потрібний момент. — «Ні, таких немає. Але в нас є хороші пуловери та светрики інших