Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (книги онлайн полные .txt) 📗
— Зробити таку дурницю!
Фрау Нібур знічується під лютим поглядом Ральфа. Він раптом перестає бути кавалером. Боже, думаю я, раніше в неї був кит — тепер вона спіймала собі акулу.
— Ніхто не каже, що ви не давали грошей, — пояснює Георг. — Ми тільки говоримо, що про це так само немає письмових доказів, як і про замовлення.
Ральф підбадьорюється.
— Ну от.
— Врешті, ми згодні забрати склеп назад, — заявляє Георг, — якщо ви його не хочете.
— Ну от, — повторює Ральф. Фрау Нібур жваво підтакує.
Я вражено дивлюсь на Георга. Склеп стане другим охоронцем нашого складу, брагом чорного обеліска.
— А завдаток? — питає Ральф.
— Завдаток, звичайно, залишається в нас, — кажу я. — Так завжди робиться.
— Що? — Ральф обсмикує жилет і набундючується. Я помічаю, що штани в нього теж надто короткі і надто вузькі.
— Та це ж було б курам на сміх! — каже він. — Ні, з нами так не вийде!
— З нами теж. Ми завжди маємо справу з клієнтами, які забирають те, що замовляли.
— Ми ж нічого не замовляли, — з новою відвагою втручається фрау Нібур. Вишні на її капелюсі погойдуються. — До того ж, ви надто дорого хотіли.
— Тихо, Емілі! — гримає на неї Ральф.
Вона скоряється, злякана й щаслива, що він такий мужній.
— Є ще суд, — загрозливо додає Ральф.
— Сподіваємось, що таки є.
— Ви після одруження будете й далі тримати пекарню? — питає Георг Емілі.
Вона така злякана, що лише мовчки поглядає на свого нареченого.
— Аякже, — відповідає Ральф. — Звичайно, поряд з роботою в промисловості. А вам навіщо?
— Булочки й пиріжки були в неї надзвичайно смачні.
— Дякую, — манірно каже Емілі.— То як із завдатком?
— Я вам ось що запропоную, — заявляє Георг, стаючи раптом надзвичайно люб’язним. — Посилайте нам безплатно протягом місяця по дванадцять булочок щоранку і по шість пиріжків з фруктами щовечора, і тоді в кінці місяця ми повернемо завдаток, не вимагаючи, щоб ви брали склеп.
— Гаразд! — відразу згоджується фрау Нібур.
— Тихо, Емілі! — Ральф штовхає її в бік. — Ось чого захотіли! — сердито відповідає він Георгові.— Повернути гроші через місяць! А що тоді вони будуть варті?
— Ну, то беріть склеп, — кажу я, — хай буде так.
Боротьба триває ще чверть години. Нарешті ми пристаємо на те, що половину грошей повернемо зараз, а половину через два тижні. Булочки й пиріжки нам таки будуть посилати. Ральф нічого не може вдіяти. На нашому боці інфляція. Для суду числа є завжди числами, незалежно від того, що вони означають. Коли б Ральф захотів повернути завдаток через суд, Емілі, мабуть, одержала б його десь аж через рік — ту саму суму, тоді вже нічого не варту. Тепер я розумію Георга: він знайшов чудовий вихід. Завдаток уже й так становить тільки якусь частину своєї колишньої вартості.
— Але де ж ми дінемо склеп? — питаю я Георга, коли заручені, нарешті, йдуть від нас. — Зробимо з нього собі приватну каплицю?
— Ми трохи переробимо дах. Курт Бах примостить на ньому скорботного лева або солдата при повній зброї, а коли буде треба, то й ангела чи постать зажуреної Німеччини. Двоє вікон виймемо й замінимо їх мармуровими плитами, на яких можна буде вибити імена, тоді склеп стане… — Георг робить паузу.
— Маленьким пам’ятником полеглим на війні,— докінчую я. — Але ж Курт Бах не зуміє зробити ані фігури ангела, ані солдата, ані Німеччини. Найбільше, що він може, це виліпити барельєф. Доведеться нам обмежитись своїм звичайним левом. Але для нього дах надто малий. К раще посадимо там орла.
— Навіщо? Одна левова лапа може звисати з постаменту. Тоді все буде гаразд.
— А що коли взяти бронзового лева? Фабрики металевих виробів одливають звірів якого завгодно розміру.
— Гармату, — задумливо каже Георг. — Понівечену снарядами гармату. Це було б щось нове.
— Однак тільки для селг, з якого на війні загинули самі артилеристи.
— Послухай, — каже Георг, — дай волю фантазії. Зроби кілька малюнків, якомога більших і, найкраще, кольорових. А потім побачимо!
— А що якби приліпити до нього обеліск? Так би ми р^или одразу двох зайців.
Георг сміється.
— Коли ти впораєшся з цим, я тобі в нагороду поставлю цілий ящик рейнгардтського, врожаю 1921 року. Про таке вино можна тільки мріяти.
— Краще було б, якби ти давав по одній пляшці наперед. Тоді швидше приходило б натхнення.
— Гаразд, почнемо з однієї. Ходімо до Едуарда.
Едуард, як завжди, похмурніє, коли бачить нас.
— Радійте, пане Кноблох, — каже Георг, виймаючи з кишені цілу ікменю асигнацій, — сьогодні ви одержите чисті гроші.
Едуард веселішає.
— Справді? Ну звичайно, адже мусить колись настати цьому кінець. Сядете біля вікна?
В тому кутку, де подають вино, знову сидить Герда.
— Ти тут постійний відвідувач? — похмуро питаю я.
Герда весело сміється.
— Я тут у справах.
— У справах?
— У справах, пане слідчий, — повторює вона.
— Можна нам цього разу запросити вас на обід? — питає Георг і штовхає мене ліктем, щоб я не поводився, як осел.
Герда оглядає нас.
— Якби я запросила вас, то вдруге нам би це так не минулось, правда ж?
— Звичайно, — кажу я і, не втримавшись, додаю: — Едуард краще розірвав би заручини.
Герда сміється, але нічого не каже. Вона одягнена в дуже гарну шовкову сукню тютюнового кольору. Який Я був осел, думаю я. Ось тут сидить саме життя, а я, засліплений своєю дурною манією величності, не розумів цього.
З’являється Едуард і знову похмурніє, побачивши нас біля Герди. Я помічаю, що він уже прикидає, скільки втратить на нас. Він гадає, що ми збрехали й знову хочемо попоїсти за його кошт.
— Ми запросили на обід фрейлейн Шнайдер, — пояснює Георг. — Ми святкуємо конфірмацію Людвіга. Він поступово стає мужчиною. Уже більше не думає, що світ існує тільки для нього.
Едуард знову веселішає — Георг для нього авторитетніший за мене.
— Є чудові курчата! — Едуард складає губи так, ніби хоче свиснути.
— Дай нам звичайний обід, — кажу я. — В тебе завжди все чудове. І принести пляшку рейнгардтського, врожаю 1921 року!
Герда дивиться на мене.
— Вино на обід? Ви виграли в лотерею? Чому ж тоді ви не ходите більше в «Червоний млин»?
— Нам випав тільки невеликий виграш, — відповідаю я. — А ти ще й досі там виступаєш?
— Ти хіба не знаєш? І тобі не соромно? Едуард он знає. Правда, два тижні я не працювала, але з першого починаю новий ангажемент.
— Коли так, то ми прийдемо, — заявляє Георг. — Навіть якщо нам доведеться віддати в заставу склеп!
— Твоя подруга вчора ввечері теж була там, — каже мені Герда.
— Ерна? Вона не моя подруга. А з ким вона була?
Герда регоче.
— Яке тобі діло? Вона ж уже не твоя подруга?
— Дуже велике, — відповідаю я. — Минає багато часу, поки людина перестане реагували, навіть якщо воца реагуе вже чисто механічно, як жаб’яча лапка на електричний струм. І тільки коли ти вже остаточно розлучаєшся з кимось, тебе починає цікавити все, що його стосується. Це один із парадоксів кохання.
— Ти надто багато думаєш. Це завжди шкодить.
— Він думає не так, як треба, — каже Георг. — У нього розум гальмує почуття, замість того, щоб підхльоскувати їх.
— Які ж ви страшенно розумні! — вигукує Герда. — Чи вам хоч щастить колись розважитись у житті?
Ми з Георгом перезираємось. Георг сміється. Я спантеличений.
— Думати — це й є для нас розвага, — відповідаю я, знаючи, що кажу неправду,
— Ох, бідолахи ви! Тоді, принаймні, хоч їжте як слід.
Рейнгардтське знову виручає нас. Едуард сам відкорковує пляшку і пробує вино. Він удає з себе знавця вин, який перевіряє, чи пляшка була добре заткнена. Для цього він наливає собі повну чарку.
— Прекрасне! — вигукує він з французьким акцентом, ковтаючи вино й кліпаючи очима.
— Справжньому знавцеві для проби досить кількох крапель, — зауважую я.
— А мені ні. Та ще й такого вина. Я ж хочу вам вибрати найкраще!
