Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (книги онлайн полные .txt) 📗
«Тільки ми вдихаємо в природу душу. А якою є природа сама по собі, можливо, знають тільки оті голови, що внизу, — але вони ке в силі зрадити таємницю. Те, що вони бачать, зробило їх німими. Іноді здається, ніби це останні нащадки будівників Вавілонської башти, мови яких було помішано, і вони не можуть розповісти про те, що побачили з найвищої тераси башти».
Таким чином, для Ремарка маячіння божевільного — це, може, найвища форма мислення, а так звані «нормальні люди» приречені нібито до кінця днів своїх сприймати дійсність у вигляді непроникного хаосу. Всі поривання, всі прагнення людини — марні:
«Хіба велика тьма стає від цього не такою темною, хіба питання, що залишилися без відповіді, виглядають менш безнадійними, хіба відчай з приводу споконвічної недосяжності бажаного від цього менш болісний?..».
Сцени, пов’язані з лінією Ізабели, написані в зовсім іншому стилі, ніж вся книга. їм не можна відмовити у якійсь похмурій поетичності (гротеск заступає тут якась майже романтична піднесеність), але це краса небезпечної отруйної рослини. По суті, в «Чорному обеліску» неначе сполучаються два романи — один прогресивний, реалістичний твір, другий — більш чи менш типовий зразок сучасного декадансу.
Ці два «романи», звичайно, невіддільні один від одного ні художньо, ні ідейно; усвідомлення безперспективності свого колишнього шляху, загостривши критицизм художника, поглибило одночасно і його відчай.
І все-таки реалістичний «роман» перемагає в «Чорному обеліску», перемагає не тільки тому, що він сам по собі правдивіший, яскравіший, талановитіший, переконливіший, але й тому, що Людвіг наприкінці книги нібито звільняється від «чар Ізабели».
«…Фата моргано, гро строкатих слів, іди, Ізабело, іди, моя пізня, далеко відкинута війною юносте, яку я все-таки наздогнав, може, занадто мудра, не по роках розсудлива, юносте…»
Герой виїжджає в Берлін; на нього чекає велике, неспокійне, але справжнє життя, на нього чатує мінливість долі, важкі пошуки, але й щасливі знахідки…
