Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (книги онлайн полные .txt) 📗
— Ти захопив з собою бинти? — питає мене Гунгерман.
— Нащо? В хазяйки їх повна аптечка.
Бамбус знову зупиняється.
— Все це дурниці! А от як там з венеричними хворобами?
— Сьогодні субота. Всіх дам щосуботи оглядає лікар. Небезпеки немає, Отто.
— Ви що, геть усе знаєте?
— Ми знаємо те, що необхідно в житті,— відповідає Гунгерман. — Це здебільшого зовсім не те, чого навчають у школі та різних учбово-виховних закладах. Тому ти такий унікум, Отто.
— Мене виховували надто побожним, — зітхає Бамбус. — Я ріс під страхом пекла і сифілісу. Де тут узятись земній ліриці?
— Ти можеш одружитися.
— Страх перед одруженням — моя третя вада. Моя мати звела в могилу батька. І знаєте чим? Слізьми. Правда ж, дивно?
— Ні,— кажемо ми з Гунгерманом і потискуєм один одному руку, в знак того, що вирішуємо ще на сім років зберегти собі життя. Погане чи добре, а життя завжди є життям — людина помічає це аж тоді, коли її змушують ним ризикувати.
Перш ніж зайти в оточений тополями затишний будиночок з червоним ліхтарем біля воріт і квітучою геранню у вікнах, ми підкріплюємось кількома ковтками горілки. Ми взяли з собою пляшку і пустили її по колу. Навіть Едуард, який приїхав опелем раніш і чекав на нас, п’є разом з усіма: йому рідко трапляється одержувати щось задарма, і тепер він утішається цим. Горілка, яка нам зараз коштує десь біля десяти тисяч марок чарка, у публічному домі коштуватиме сорок тисяч — тому ми й узяли з собою пляшку. Перед дверима ми ще заощаджуємо — а там потрапимо до рук мадам.
Спочатку Отто дуже розчаровується. Він сподівався побачити пишні декорації в східному стилі, з леопардовими шкурами, з люстрами, як у мечетях, і з важким запахом духів, а натомість потрапив у звичайну залу для гостей. Жінки теж, хоч вони й легковажне одягнені, більше скидаються на служниць.
Отто пошепки питає мене, чи немає тут негритянок або креолок. Я показую на худу жінку з чорним волоссям.
— Он у тієї в жилах тече кров креолки. Вона щойно вийшла з каторжної тюрми. Убила свого чоловіка.
Отто не вірить. Він підбадьорюється аж тоді, коли до зали входить Залізна Кобила. Вона справляє неабияке враження — у високих шнурованих черевиках, чорному трико, схожому на костюм приборкувачки левів, у шапці з сивого смушку і з повним ротом золотих зубів. Цілі покоління молодих ліриків та редакторів складали в неї екзамен життя; її ж ми домовили й для Отто. Ми поставили вимогу, щоб Залізна Кобила вийшла в найкращому вбранні, і вона не підвела нас.
Ми знайомимо її з Отто. Вона страшенно здивована — певно, сподівалась, що їй підкинуть щось свіже, молоде. А Бамбусові двадцять шість років, він блідий, ніби з паперу зліплений, худючий, прищавий, з ріденькими вусиками. Крім того, він змокрів, як посолена редька. Залізна Кобила розтуляє золоту пащу в добродушній посмішці, штовхає переляканого Бамбуса в бік і лагідно каже:
— Почастуй коньяком.
— Скільки коштує коньяк? — питає Отто в офіціантки.
— Шістдесят тисяч.
— Що? — стривожено вигукує Гунгерман. — Сорок тисяч, і ні на пфеніг більше!
— Пфеніг! — повторює хазяйка. — Давно вже я не чула цього слова!
— Сорок тисяч коньяк коштував учора, любий, — пояснює Залізна Кобила.
— Не вчора, а сьогодні вранці. Я приходив сюди за дорученням комітету.
— Якого комітету?
— Комітету оновлення лірики з допомогою безпосереднього досвіду.
— Любий, — каже Залізна Косила. — Це було до підвищення курсу долара.
— Ні, після оголошення нового курсу об одинадцятій годині.
— Але до післяобіднього підвищення, — заявляє хазяйка. — Не будьте такі скупі.
— Шістдесят тисяч — це вже ціна за післязавтрашнім курсом, — кажу я.
— За завтрашнім. З кожною годиною ти наближаєшся до нього. Заспокойся! Курс долара — все одно, що смерть. Його не минути. Тебе не Людвіг звати?
— Рольф, — рішуче відповідаю я. — Людвіг не повернувся з війни.
Гунгермана раптом охоплює погане передчуття.
— А такса, — питає він, — яка такса? Ми зійшлися на двох мільйонах. Рахуючи час на роздягання і півгодинну розмову після всього. Розмова дуже важлива для нашого кандидата.
— Три, — флегматично відповідає Залізна Кобила. — Це й так дешево.
— Друзі, нас зраджено! — кричить Гунгерман.
— А ти знаєш, скільки сьогодні коштують високі, по самі стегна, черевики? — питає Залізна Кобила.
— Два мільйони і ні сантима більше. Коли вже навіть тут не дотримують угод, то що ж буде далі?
— Угод! Чого варті угоди, коли курс грошей хитається, мов п’яний?
Матіас Грунд, котрий, як автор книги про смерть, досі, звичайна річ, мовчав, підводиться з місця.
— Це перший будинок, заражений націонал-соціалізмом, — злісно заявляє він. — Для вас угоди нічого не варті, га?
— І угоди й гроші, — незворушно відповідає Залізна Кобила. — А от високі черевики — це високі черевики, і чорне трико — це чорне трико. Вони коштують неймовірно дорого. Чому ви не знайдете для свого конфірманта якоїсь жінки нижчого гатунку? Як на похороні — там можна найняти коней з плюмажем і без плюмажів. Для такого, як ваш приятель, досить і жінки другого гатунку!
Проти цього нічого не скажеш. Суперечка досягає мертвої точки. Раптом Гунгерман помічає, що Бамбус випив крадькома не тільки свій коньяк, а й Залізної Кобили,
— Ми загинули, — каже він. — Доведеться заплатити стільки, скільки вимагають від нас ці уолл-стрітські гієни. Оцього вже тобі не слід було робити, Отто. Тепер ми змушені будемо вводити тебе в життя скромніше. Без плюмажа і тільки з однією чавунною кобилою.
На щастя, в цю мить з’являється Віллі. Він прийшов сюди з чистої цікавості, бажаючи бути при тому, як Отто стане мужчиною. Не моргнувши оком, він доплачує різницю. Потім замовляє для всіх горілку і заявляє, що сьогодні заробив на своїх акціях двадцять п’ять мільйонів. Частину заробітку він хоче пропити.
— Ну, йди, хлопче, — звертається він до Отто, — і повертайся мужчиною.
Отто зникає.
Я сідаю біля Фріцці. Колишнє давно забуто: вона вже не вважає нас за підлітків відтоді, як на війні загинув її син. Він був унтер-офіцером. Куля влучила його за три дні до закінчення війни. Ми розмовляємо про довоєнні часи. Фріцці розповідає, що її син навчався музики в Лейпцігу. Він хотів стати гобоїстом. Біля нас дрімає товстенна хазяйка з песиком на колінах. Раптом згори долинає крик. Хвилину чути тільки шум, потім з’являється Отто в самих кальсонах. За ним женеться, б’ючи його бляшаним тазом, розлючена Залізна Кобила. Отто біжить, як справжній спортсмен. Він вискакує надвір, а ми втрьох перехоплюємо Залізну Кобилу.
— Поганець миршавий! — важко дихаючи, вигукує вона. — Штрикнув мене ножем!
— То був не ніж, — кажу я, здогадуючись, що сталося.
— А що? — Залізна Кобила обертається і показує червоний слід над чорним трико.
— Кров же не йде. То була тільки пилочка до нігтів.
— Пилочка? — Кобила здивовано зиркає на мене. — Такого мені ще не траплялося! Не я вколола цього слизняка, а він мене!
Ми заспокоюємо її подвійною порцією кминової горілки. Потім ідемо шукати Бамбуса. Він сховався за кущ бузку і обмацує голову.
— Виходь, Отто, небезпека минула! — гукає Гунгерман.
Бамбус відмовляється й вимагає, щоб ми кинули йому одяг.
— Нічого не вийде, — заявляє Гунгерман. — Три мільйони — це три мільйони! Ми заплатили за тебе.
— Заберіть гроші назад! Я не дам себе лупцювати.
— Кавалер ніколи не забирає в дами грошей назад. А ми зробимо з тебе кавалера, навіть якби довелося стукнути тебе по макітрі.
Після того, як Бамбус одягнувся за кущем, нам пощастило знову затягнути його всередину. Ми даємо йому трохи випити, але він і гадки не має йти від столу. Каже, що пропав настрій. Кінець кінцем Гунгерман домовляється з хазяйкою та Залізною Кобилою, що Бамбус ще раз прийде серед тижня, нічого вже не доплачуючи.
Ми п’ємо далі. Скоро мені впадає в око, що Отто, незважаючи на все, раз по раз позирає на Залізну Кобилу, зовсім не звертаючи уваги на інших дам. Віллі знову замовляє горілку. Невдовзі ми помічаємо, що Едуард зник. Через півгодини він з’являється геть спітнілий і запевняє, що виходив погуляти. Горілка робить своє діло.
