Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (книги онлайн полные .txt) 📗
Зненацька Отто Бамбус витягає папір та олівець і щось крадькома записує. Я зазираю йому через плече. Там стоїть заголовок — «Тигриця».
— Ти не можеш трохи почекати з гімнами і вільними ритмами? — питаю я.
Він хитає головою.
— Найважливіше схопити перше враження.
— Але ж тобі тільки й дісталось, що кілька ударів тазом по голові! Що ж тут тигрячого?
— Це вже дозволь вирішувати мені! — Він цідить горілку крізь ріденькі вуса. — Тепер починається робота фантазії! Я вже цвіту віршами, як трояндовий кущ. Та що там трояндовий кущ! Як орхідея в джунглях!
— Ти вважаєш, що маєш уже доволі досвіду?
Він кидає на Залізну Кобилу погляд, повний хтивості й жаху.
— Цього, я не можу сказати. Але на маленький томик в оправі напевно маю.
— То чого ж ти мовчиш! За тебе ж віддано три мільйони. Якщо не хочеш, то ми їх краще проп’ємо.
— Давайте проп’ємо.
Бамбус знову вихиляє чарку. Це вперше ми бачим його таким. Досі він обминав алкоголь, як чуму, і насамперед горілку. Його лірика розцвіла на каві й смородиновій наливці.
— Що ти скажеш про Отто? — звертаюсь я до Гунгермана. — Ось що зробили кілька ударів хляшаним тазом по голові!
— То все дрібниці! — горлає Отто, який встиг випити ще подвійну порцію горілки. В цю мить повз нього проходить Залізна Кобила, і він щипає її ззаду. На Кобилу і$е діє, як грім з ясного неба. Вона зупиняється, повільно обертається до Бамбуса і оглядає його, мов якусь рідкісну комаху. Ми сподіваємось добрячого ляпаса і виставляємо руки, щоб послабити удар. Для дам у високих черевиках те, що зробив Отто, — непристойна образа. Але в короткозорих очах Отто світиться блаженна посмішка. Він, хитаючись, підводиться з-за столу, обходить навколо Кобили і зненацька ляпає її по чорному трико.
В залі стає тихо. Всі чекають, що зараз станеться вбивство. Однак Отто спокійнісінько сідає знову за стіл, кладе голову на руки і вмить засинає.
— Не вбивай сплячого! — заклинає Гунгерман Кобилу. — Це одинадцята заповідь божа!
Залізна Кобила розкриває свого великого рота у беззвучній посмішці, виблискуючи всіма золотими коронками, і гладить Отто по ріденькому м'якому чубові.
— Хлопці,— каже вона, — якими ви ще можете бути молодими й дурними.
Ми вирушаємо додому. Гунгермана й Бамбуса Едуард одвезе до міста своєю машиною. Шелестять тополі. Гавкають хазяйські доги. Залізна Кобила стоїть у вікні на другому поверсі і махає нам смушевою шапкою. За домом розпусти висить блідий місяць. Раптом перед нами видряпується з канави Матіас Грунд, автор книги про смерть. Він думав, що зможе перейти канаву, як Ісус Генцаретське озеро. Але в нього нічого не вийшло.
Поруч мене крокує Віллі.
— Що за життя! — мрійливо каже він. — Подумати тільки, людина справді заробляє гроші уві сні! Вранці долар підніметься знову, і акції подряпаються за ними угору, як спритні мавпи!
— Не псуй нам вечора. Де твоя машина? Плодить десь тобі інші машини, як твої акції — мільйони?
— Вона в Рене. Стоїть перед «Червоним млином». В антрактах Рене катає своїх подруг. Вони аж лопають від заздрощів.
— Ти одружуєшся з нею?
— Ми заручені,— пояснює Віллі.— Коли ти знаєш, що це таке…
— Уявляю собі.
— Смішно! — каже Віллі.— Вона й зараз часто нагадує мені вночі старшого лейтенанта Гслле, того мерзотника, що отруював нам життя, поки нас не послали на героїчну смерть. Саме так. Моторошна, але чудова втіха — хапати Гелле в обійми. Ніколи не думав, що матиму від цього задоволення, повір мені.
— Вірю.
Ми йдемо темним квітучим садом. В повітрі стоїть запах невідомих квітів.
— Горби купаються у місячному сріблі,— виголошує хтось перед нами, підводячись, як примара, з землі.
Це Гунгерман. Він мокрий, як і Матіас Грунд.
— Що трапилось? — питаю я. — У нас дощу не було.
— Едуард висадив нас з машини. Ми для нього надто голосно співали. Аякже! Респектабельний хазяїн готелю! А потім я хотів трохи освіжити Отто, і ми обидва впали в струмок.
— Ви теж? А де Отто? Шукає Матіаса Грунда?
— Ловить рибу.
— Що?
— От чорт! — похоплюється раптом Гунгерман. — Хоч би не втонув! Він же не вміє плавати.
— Дурниці. Струмок не більше метра завглибшки.
— Бамбус може і в калюжі втопитися. З любові до батьківщини.
Ми знаходимо Бамбуса біля струмка. Він міцно тримається за місток і виголошує рибам промову.
— Тобі погано, святий Франціску? — питає Гунгерман.
— Авжеж, — відповідає Бамбус ї хихотить, ніби сказав щось страшенно смішне. Потім белькоче, цокаючи зубами — Холодно. Я не звик гуляти на свіжому повітрі.
Віллі витягає з кишені пляшку горілки.
— А хто тебе знову врятує? Передбачливий дядечко Віллі. Врятує від запалення легень і від холодної смерті.
— Шкода, що тут немає Едуарда, — каже Гунгерман. — Ви б могли його теж врятувати і заснували б з паном Валентіном Бушем Товариство Едуардових рятівників. Це б його доконало.
— Облиште недоречні жарти, — озивається Валентін, який стоїть позад нього. — Хіба для вас капітал не священна річ? Чи ви, може, комуніст? Я ні з ким не ділюсь ним. Едуард належить мені.
Ми п'ємо. В місячному світлі горілка мерехтить, як жовтий самоцвіт.
— Ти ще кудись хочеш іти? — питаю я Віллі.
— Піду в Союз співаків Бодо Ледергозе. Ходімо зі мною. Там ви зможете обсохнути.
— Чудово, — каже Гунгерман.
Нікому не спадає на думку, що простіше було б піти додому. Нікому, навіть поетові смерті.
Ми крокуємо далі вздовж струмка. У воді віддзеркалюється місяць. Його можна випити — хто це колись так
сказав?
ХV
Над містом стоїть пізнє задушливе літо, курс долара піднявся ще на двісті тисяч марок, голод збільшився, ціни виросли. Все дуже просто: ціни ростуть швидше за платню, отже, частина населення, яка живе на заробітки, оклади й пенсії, дедалі більше тоне в безпросвітних злиднях, а інша частина купається в ненадійному багатстві. Уряд споглядає. Завдяки інфляції він позбувся своїх боргів, а те, що він одночасно втрачає народ, ніхто не бачить.
Склеп для фрау Нібур готовий. Це бридка кам'яна коробка з кольоровим склом, бронзовими) ланцюгами і посипаними жорствою доріжками, хоч і без скульптурних прикрас, які я пропонував їй; однак тепер фрау Нібур раптом відмовляється від нього. Вона стоїть на подвір’ї з строкатою парасолькою, в солом’яному капелюсі, прикрашеному лакованими вишнями, і з разком штучних перлів на шиї. Поруч з нею — якийсь тип у тісному картатому костюмі і в гетрах поверх черевиків. Грім одгримів, трауру як і не було, фрау Нібур уже заручена. Вона враз стала байдужа до пам’яті Нібура. Ім’я того типа, що прийшов з нею, — Ральф Леман, він відрекомендувався технічним консультантом. Костюм у нього, як на таке вишукане ім’я і професію, надто поношений. Зате краватка нова і оранжові панчохи теж — мабуть, то перші подарунки щасливої нареченої.
Бій ведеться з перемінним успіхом. Спочатку фрау Нібур заявляє, що взагалі не замовляла склепу.
— У вас є письмовий доказ? — з тріумфом питає вона.
Георг поблажливо пояснює їй, що в нашій роботі
письмові докази не потрібні. У справах, пов’язаних зі смертю, ще цінується вірність і довіра. Крім того, в нас є понад десяток свідків. Фрау Нібур уже в печінках сидить у наших каменярів, у нашого скульптора і в нас самих із своїми претензіями. До того ж, вона дала завдаток.
— Саме так, — з неперезершеною логікою заявляє фрау Нібур. — Завдаток ми хочемо взяти назад.
— Отже, ви замовляли склеп?
— Я не замовляла, а тільки дала завдаток.
— Що ви скажете на таке пояснення, пане Леман? — питаю я. — 3 точки зору технічного консультанта?
— Таке буває.— Як кавалер, він підтримує фрау Нібур і починає пояснювати, коли таке буває. Але Георг перебиває його. Він заявляє, що про завдаток теж немає письмових доказів.
— Що? — Ральф обертається де фрау Нібур — Емілі, в тебе немає квитанції?
— Я не знаю, — белькоче фрау Нібур. — Хто ж міг сподіватись, що вони казатимуть, ніби я не платила грошей! Шахраї!
