Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
На асфальті ще темніла пляма крові. Я пройшов далі: глухий невеликий двір, оточений звідусіль стінами. Справжня пастка, якщо заманити сюди жертву. Дорого заплатив Шалапуха за своє мовчання. І коли тепер він заговорить?
А навпроти кінотеатру темніли широкі вікна ощадкаси, де знімав із вкладу гроші Белішвілі.
52.
Минуло три дні. Життя Шалапухи трималося на волосині.
Чорнуха не з'являвся на роботу й нікуди не виходив з хати. Його дружина працювала на турбазі: годувала свиней і підмітала територію, ні з ким не зустрічалась.
Приймальниця замовлень фотографії Меденець теж не виказувала стривоженості.
Бригадир рубачів Котов того дня, коли поранили Бога, знову сидів у дворі за столом і до півночі забивав «козла». Повне алібі. Ми сушили мізки й губилися в здогадах.
За цей час дізналися, що Чорнуха сам колов свиней, і розшукали сліди його сина: він колись навчався у школі № 9, розташованій неподалік їхнього першого будинку. Ім'я сина – Борис, у 1960 році закінчив сім класів. І більше ніяких даних. У місті й області Чорнуха Борис Дем'янович не проживав.
Хто ж тоді приїздив до них «Запорожцем», а потім «Москвичем»?
У розслідуванні мов настало затишшя, як ото перед бурею. Ми відчували наближення нових подій. Вжили всіх заходів, щоб запобігти убивствам і нападам.
І ось на четвертий день сказали Бордюжі, щоб той попросив Чорнуху заколоти кабана. Сподівалися, двірник не відмовить директорові. За роботою він не стежитиме за собою, і ми таки придивимось, чи є у нього шрам на підборідді. До години дня Бордюжа не подзвонив, мабуть, не повернулася з дому дружина Чорнухи.
Я пообідав і, щоб не марудитись у кабінеті, трохи прогулявся: постояв у сквері біля водограю, переглянув газети. Потім пройшовся вулицею. Мимоволі опинився на тому боці, де розташоване фотоательє. З вітрини холодно й насмішкувато дивилася на перехожих своїми прекрасними очима Єва. Неподалік від вікна сиділа огрядна приймальниця Меденець, жінка з таємничим минулим.
Ні, більше не витримаю: все ввижався дзвінок директора турбази… Заспішив до відділу. Чортовий тільки глянув на мене – отже, не дзвонив. Якщо Чорнуха погодиться колоти свиню і не вдаватиме хворого, значить, він упевнився, що поза підозрою. Авжеж, минуло чотири доби з дня вбивства Страпатого, а на турбазі спокійно: міліція нікого не викликала і не допитувала. Дружина, безперечно, розповідала Дем'янові про обстановку на роботі. А там – нічичирк…
І хоч я кожної миті підсвідомо чекав дзвінка, все ж від його звуку аж здригнувся. Схопив трубку.
– Загайгора.
– Він прийшов, – почув чіткий, добре поставлений голос директора турбази. – Готується.
– Спасибі, Василю Миколайовичу. Ви з ним розмовляли?
– Перекинулися кількома словами. Скаржився на поперек, пив воду.
– Я зараз приїду.
Схопився, забіг до Скорича й попередив майора, що їду на турбазу. Дмитро Юхимович задоволено потер долоні.
– Нарешті… Мене турбує одне, Арсене: чи знає він тебе в обличчя? Може впізнати, – мовив Скорич.
– Навряд щоб Чорнуха стежив за мною. По-перше, живе далеко від міста; по-друге, старий для такої роботи, – заперечив я.
– Ну, гляди там.
Дванадцять кілометрів до турбази «Сосни» видалися мені надто довгими… Ми повинні до сутінків точно встановити, хто Чорнуха – Тягун чи Баглай, і вирішити, як діяти надалі.
Он і верхівки сосен. Крита автобусна зупинка, оздоблена мозаїчними квітами, купка пасажирів. «Уазик» завищав гальмами, повертаючи до турбази. Між соснами, біля господарських будівель, стояв автобус і вантажівка, мигтіли постаті.
Насилу стримав ходу, щоб не побігти. У вікні показна, ставна постать Бордюжі. Мабуть, виглядав мене. Передбачливо розчинив двері свого кабінету.
– Де Чорнуха?
– Біля свинарника.
– Ще не розпочинав?
– У нього свій ритуал, – усміхнувся директор.
Щоб не привертати до себе уваги, я спочатку пішов до їдальні. Зиркнув на годинник – 14.50. Ось чому на турбазі мовчала музика: після обіду дві години тихого часу, і майже всі відпочиваючі розійшлися по будиночках. Погано, відзначив я, буде мало глядачів біля хліва.
Від їдальні подався стежкою між соснами до гаражів. Запримітив навпроти них курилку – лавку із дощок літерою «п» і вкопану посередині металеву бочку. Непогане місце для спостереження за хлівом. Сів на лавку, за грубий стовбур сосни. Від бочки тхнуло гнилою водою. Вона чорна, і в ній плавали набряклі недопалки.
Двері хліва відчинені. Звідти чулося рохкання. Під капотом вантажівки вовтузився шофер. В автобусі водій читав якийсь журнал. Мені було добре видно весь майданчик перед господарськими будівлями, і я міг, відхилившись, ховатися за сосною. Вже недовго чекати. Що ж, тепер шрам на підборідді безпомилково засвідчить, хто Чорнуха.
До мене долинуло постукування по блясі, й невдовзі на алеї від їдальні з'явилася дружина Чорнухи з балією за плечима й емальованою білою мискою в руці. За нею йшов плечистий, середнього зросту червонолиций дядько. Чорнуха! З двох відер, які він ніс, соталася пара. В чорному старому кашкеті, темно-сірому засмальцьованому костюмі, двірник чомусь нагадав мені занехаяного контролера Палигу. Але в того вигляд нужденного через хворобу. Шофер оглянувся з-під капота на брязкіт.
– Що, Архиповичу, буде свіжина? – весело запитав.
– Еге, кому свіжина, а кому робота, – невдоволено буркнув.
– Ну, цю роботу ви любите.
Відра Чорнуху, незважаючи на радикуліт, не обтяжували: ступав легко, мов з іграшковими. Відчувалася неабияка сила в його руках. Поставив їх коло балії і зник у хліві за жінкою. З'явився з паяльною лампою, накачав її, розпалив. Рівно гуло синє полум'я. Водії автобуса і вантажівки почали спостерігати за приготуваннями Чорнухи, щось казали йому, сміялися. Дружина винесла з хліва порожне відро, стільчик, кварту, два довгих ножі. З їдальні нагодилося три жінки у брудних білих халатах, якийсь високий і худий чоловік в чесучевому костюмі.
Тоді я теж пристав до гурту цікавих. Намагався недовго дивитися на Чорнуху – не стривожити його своїм поглядом. Та й двірник-колій не помітив моєї появи. Дядько він моцуватий, чорнобровий, з маленькими безвиразними очима.
Мою увагу прикували ножі: один із широким лезом, а другий тонкий, справжній стилет, зроблений, мабуть, із круглого терпуга, з дерев'яним руків'ям. Схожий на підкинутого Зубовському. Невже таким поранено Молостова і вбито Белішвілі?
Чорнуха взяв ножа і шаснув у хлів. Я давно не бачив, як забивали свиню. Пам'ятав, ще в дитинстві у вчителя Балюка різали кабанця й мені було дуже його шкода. Поросячий лемент довго стояв у вухах, і навіть підсмажений гачкуватий хвостик не втішив… З дверей висунулася клаповуха свиняча голова, пригнута до землі. Рухливий рожевий п'ятачок нюшкував землю. Дем'ян поплескував кабана по круглому, ситому озаддю важкою долонею – виганяв надвір.
– Ох і вепр! – вигукнув чоловік у чесучевому костюмі. – На пудів п'ятнадцять! Як же ви його звалите?
Двірник не удостоїв його відповіді, лише зневажливо пхикнув.
– Зараз побачите. Архипович майстер! – захоплено мовив водій вантажівки.
Чорнуха присів біля кабана й почав чухати його живіт. Кабан задоволено зарохкав, і його маленькі тонкі ніжки (і як тільки витримували таку вагу?!) наче підломилися – він беркицьнув на бік, розчепірив ноги, і тої ж миті Дем'ян всадив йому під ліву лопатку колія, водночас хапаючи п'ятірнею за рило. Здавлений, приглушений зойк заклекотав у туші, свиня затрусилася, засовала ногами. Чорнуха навалився на неї, поторгав руків'я колія… Кабан затих.
Жінка подала Дем'яну відро. Він підставив його до руків'я і різко висмикнув ножа. З круглого отвору вдарила в денце, зацебеніла густа темно-червона цівка завтовшки в палець. Нудотно запахло кров'ю. На обличчях принишклих глядачів вираз відчуженого співчуття. Нагла смерть навіть тварини справила на людей гнітюче враження. А в Чорнухи не сіпнувся жоден м'яз на лиці. Він виконував звичну роботу.
