Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Навкруги розвиднилося – ніч минула. Харитонов закинув за спину речовий мішок і, подивившись іще разок на вовка, продовжив свій шлях. Після третьої просіки він озирнувся й побачив, що вовк іде за ним, як завжди.
Цього дня шлях дався надзвичайно важко. Земля піднімалася в пагорби, але й там у тому самому по-військовому суворому порядку чергувалися лісосмуги та просіки, а попереду в прозорому морозному повітрі вже виднілися відроги величних гір. Харитонов бачив, що на одній із вершин щось блищить, але розібрати, що це, він не зміг.
Минув іще один день, перш ніж Харитонов розгледів блискучий предмет: гора, найвища з усіх, упиралася в небо металевим хрестом. Харитонов дивився на цей далекий хрест до болю в очах. Потім витер сльози і згадав про вовка. Але вовка поблизу не було. Він пішов, мовби виконав свою місію. А можливо, дійсно він вів Харитонова сюди, й тепер, коли в мандрах з'явився новий орієнтир, допомога вовка виявилася непотрібною.
Накочувався ранній зимовий вечір; за людиною, що перетинала білу просіку, тягнувся шнур, немов страхувальний мотузок, здатний у потрібний момент натягнутися й утримати людину від небезпечного кроку.
24
Мешканець дирижабля прокинувся від яскравих сонячних променів, які проникали в гондолу. Сонце тільки вставало, йому ще належало пройтися вгору та знову вниз по небесному куполу. А поки що, готуючись до підйому, воно зависло над горизонтом, і здавалося Мешканцеві: летить воно одночасно з дирижаблем і на такій самій висоті.
Мешканець підвівся з табурета, на якому заснув минулого вечора, і підійшов до вікна-ілюмінатора. Землі внизу він не побачив: між нею та дирижаблем тяглося нескінченне хмарне покривало. Важко зітхнувши, він відійшов од вікна й раптом побачив хлопчика років восьми, що перелякано притиснувся спиною до поперечної стінки гондоли.
«Невже вони почули мене?!» – подумав Мешканець, і щаслива усмішка з'явилася на його обличчі.
Побачивши цю добру усмішку, хлопчик мовби відтанув трохи й дивився тепер на Мешканця з цікавістю й без переляку.
– Тебе прислали звідти? З Політбюро? – запинаючись, запитав Мешканець.
Хлопчик щось прошепотів.
– Та ні, не говори! – махнув рукою старий. – Звідки тобі знати, хто тебе послав!
Мешканець підвівся й підійшов до хлопчика.
– А як тебе звати? – запитав він лагідним м'яким голосом.
– Мика, – відповів хлопчик.
– Красиво. Хороше російське ім'я. А мене називай дідусем.
– Добре, дідусю.
Сльоза скотилася по щоці Мешканця дирижабля й капнула на дощану підлогу гондоли. Хлопчик обернувся до вікна-ілюмінатора і, ставши навшпиньки, спробував дотягнутися до нього.
– Почекай, Мико! – зупинив його дідусь.
Він поставив табурет упритул до стінки і допоміг хлопчикові на нього вибратися. Тепер Мика міг бачити величезні небесні простори.
– Онде внизу – наша Батьківщина! – говорив дідусь, стоячи поруч.
Мика, хоч і стояв на табуреті, був нижчим за Мешканця. Він із цікавістю заглядав униз.
– А що це, дідусю? – запитав він, показуючи пальцем на пелену хмар, із-за яких Батьківщину не було видно.
Дідусь зітхнув.
– Це від погодних умов залежить. Іноді погода хороша, й тоді можна без зусиль усе розглянути. Я вже людей бачив кілька разів. А іноді ось так… хмари, хмари. Там, унизу, може, сніг іде зараз, завірюха. А в нас сонце.
– А чому, дідусю?
– А тому, Мико, що ми дуже високо. І нам погодні умови, загалом, не страшні.
– Діду! – продзвенів голосок хлопчика. – А як ми летимо?
– Ну… на дирижаблі. Зверху така куля, наповнена гарячим повітрям або газом, а це ось – гондола.
– А як ним управляти, щоб правильно летіти?
Дідусь замислився.
– Він зараз за вітром летить, – почав пояснювати він. – Куди вітер дме, туди й летить. А попервах у нього мотор працював, і тому можна було летіти проти вітру.
– А чому зараз мотор не працює? І як його полагодити?
– Я не знаю, чому мотор не працює, а полагодити ми його не зможемо тому, що, по-перше, до нього не добратись, а по-друге, я на моторах не знаюсь. От якби я добре в школі вчився… Але тоді в школах і вчити було нікому…
Замовкнувши, Мешканець відчув напад задишки. Давно він так довго не говорив і тепер уже відчував, що потребує відпочинку.
– Знаєш, Мико, дідусь утомився. Давай трохи помовчимо.
– Давай, – охоче погодився хлопчик.
Мешканець усміхнувся – хлопчисько був зговірливим і слухняним, а до того ж щиро допитливим, і все це вселяло надії на те, що Мешканцеві вдасться виховати собі гідну зміну. Мешканець подякував у душі дбайливим соратникам і побажав їм доброго здоров'я, довгих років життя й величезної народної любові. З незвички дерло в горлі, але він не звертав на це уваги й із задоволенням дивився, як хлопчик серйозно обстежує дерев'яні стінки гондоли.
25
На вершині гори військовий порядок лісосмуг і просік ламався. Дерева, немов їм дали команду «вільно», розслабилися, розступилися, втратили в зрості, і тепер кедри були більш схожі на ялиночки. А ще далі, де земля крутіше йшла в гору, дерева росли зовсім хирляві, слабкі, готові вклонитися найлегшому вітерцю.
На щастя для Харитонова, вітру того дня не було. І без вітру йому було нелегко підніматися вгору: іноді, щоб не зісковзнути й не покотитися назад, він хапався за колючі гілки, й руки його були вже доволі подряпані. На додачу до цього вони були обморожені, так що особливого болю Харитонов не відчував. У нім жило тільки одне поривання – добутися до цього хреста, до вершини, а там уже можна перепочити. Виникла тверда впевненість, що там, за горою, йде зовсім інше життя, до якого і треба пориватися, заради якого він і пройшов тисячі кілометрів. І ось ця впевненість вела його вгору, штовхала в спину й у важкі миті утримувала від падіння, яке цілком могло виявитися згубним, і вже тоді ввесь сенс пройденого шляху Харитоновим дорівнював би нулю. Але була впевненість, і був сенс, і сенс був у тому, щоб досягти цієї вершини і, спустившись по іншому схилу гори, знайти те, заради чого на дорогу було витрачено сили й роки. І ось уже хрест було видно чітко, і його жовтий метал, можливо, навіть золото, блищав і тішив мандрівця своїм блиском, і вабив, і кликав до себе.
Піднявшись іще вище, Харитонов опинився на вершині відрогу тієї самої гори, й тут він ненадовго зупинився. І здивувався, побачивши, що недалеко від хреста виросла верхівка купола з червоною зіркою на маківці. І видно стало, що і хрест був продовженням маківки якогось іншого купола.
Ідучи далі, Харитонов вийшов на ледве примітну стежинку, й більше не виникало потреби хапатися за гілки дерев. Місцями стежина переходила у вибиті в камені сходинки, і підніматися по них мандрівникові було особливо радісно. Іноді він зупинявся, щоб озирнутися назад, кинути погляд на пройдений шлях, який оце щойно став його минулим. І бачив нескінченні смуги снігу та лісу, що йшли, напевно, і за горизонт, бо міста, з якого вони вийшли вдвох, видно не було.
Піднявшись на останню сходинку стежини, Харитонов опинився на вершині, й перед ним виросли високі дерев'яні храми: три храми, ближній із яких мав на куполі хрест, другий – зірку, а третій ішов у небо стрілою громовідводу. Далі, куди сягав погляд, росли ліси, стояли довгі дерев'яні будівлі з вузькими віконницями, а з-за дальнього храму виглядала краєм похилого даху приземкувата хатинка, у віконці якої горіло неяскраве світло.
Туди й рушив Харитонов утомленою ходою.
На стук вийшов низькорослий худий дідок із довгим сивим волоссям і бородою, одягнений у чорну рясу. Його зелені очі втупилися проникливо в мандрівця.
– Ти що – новоприбулий? – запитав він.
Спантеличений Харитонов замислився: а хто ж він дійсно?
Він пам'ятав, ким був до і під час війни. А потім? Потім він став мандрівцем, продовженням бікфордового шнура, який дотяг до цих місць, нервовим закінченням цього шнура.
