Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Андрій узяв молоток, запхав його собі за пояс, прихопив цвях і «сковорідку», яку довго вертів у руках, не знаючи, як би її прилаштувати, щоб руки були вільними.
Нарешті, коли інвалід дав йому свій ремінь, хлопець затягнув його і, затиснувши «сковорідку» між пряжкою ременя та животом, подерся вгору. Досягнувши крони, зупинився, подивився вниз і відчув себе птахом, побачивши струмок замість річки, крихітного інваліда й іграшковий візок.
Забив цвях у найтовстішу гілку, начепив «сковорідку» й поліз униз.
– Ну?! – запитав Кортецький. – Порядок?
Андрій кивнув.
– Тоді давай іще розламаємо візок, дошками пліт зміцнимо, а там і відчалювати можна! – зраділо мовив інвалід. – Ти ось не повіриш, а я з дитинства моряком хотів стати. І треба ж – дійсно попливемо! Тепер я – капітан, а ти мій матрос. Зрозуміло?
– Так точно, – бадьоро відповів хлопець і подумав, що давно вже вони не розмовляли по-військовому.
«Сковорідки» чутно не було.
– Нічого, – сам себе заспокоїв Кортецький, – заговорить, ще й як заговорить.
Вони підтягли пліт до води й зіпхнули його з берега. Пліт був досить великим, метрів два завдовжки й завширшки. Два шари соснових стовбурів було з'єднано один з одним поперечками.
Андрій переніс увесь вміст розламаного візка на пліт і сам ступив на його хистку поверхню. «Капітан» теж зайшов на пліт, невпевнено ступаючи своєю дерев'яною ногою. Андрій почекав, поки Кортецький всядеться, влаштується зручніше. Потім, упершись ногою в берег, відштовхнувся, й поплив їхній пліт униз за течією.
На товсту гілку кедра, поряд зі «сковорідкою», опустився довгоносий лісовий птах. Опустився і з цікавістю подивився вниз, на річку, по якій відпливав дивний дерев'яний квадрат, а на квадраті сиділи якісь живі істоти.
Раптом із чорного круглого предмета, що висів на дереві, донеслося шипіння.
«Прослухайте сигнали точного часу, – заговорив голос, який прорвався крізь шипіння, – і звірте ваші календарі: в Москві, Ленінграді, Києві – 1960 рік, зима. У Пермі, Норильську, Магнітогорську – 1956 рік, зима. В Усть-Ілімі, Воркуті, Анадирі – 1951 рік, зима. Прослухайте повідомлення для Усть-Іліма, Воркути, Анадира. Новини культури. Роль Гамлета в підготовлюваній зараз новій постановці Чуваського академічного театру доручено молодому акторові Нестору Виноградову. Виноградов у минулому – свинопас. Гарячий потяг до мистецтва привів його десять років тому із села Тіуші в театр. Його було прийнято в театральну студію Чуваського драматичного театру, й дуже скоро він висунувся в ролі Максима в національній чуваській п'єсі «Илханнє іах». Він потім навчався в Москві в Театральному інституті на драматичному відділенні по класу Сушкевича. Повернувшись на сцену Чуваського академічного театру, Виноградов створив ряд яскравих образів: Айдара з однойменної п'єси Оспова, Костя-капітана з «Аристократів». У нинішньому сезоні Виноградов виступає також у ролі Платона Кречета.
Прослухайте спеціальне повідомлення для всіх територій Радянського Союзу: скоро відбудеться перший тираж розіграшу Державної двопроцентної позики 1948 року. Буде розіграно 918 тисяч виграшів на суму 447 мільйонів карбованців. Тираж відбудеться в Москві, в Колонному залі Будинку спілок».
– Дивися! Що це?! – вигукнув інвалід, показуючи рукою на здоровенну рибу, яка, лежачи на боці, відчайдушно била хвостом по воді, намагаючись пливти проти течії, але оскільки сили були нерівні, вона просто стояла на місці.
– Риба, – здивовано видихнув Андрій. – Хвора, напевно…
Інвалід не розуміючи хитнув головою, мовляв, «отакої!».
Течія швидко віднесла їх далі, й риба залишилася десь позаду, вже за закрутом.
Сонце криваво-червоним пузирем нависло над землею, і видно було, що воно безсиле зробити що-небудь для життя внизу.
Андрій із цікавістю дивився на береги, що бігли обабіч, і на сопки, у бік яких вони пливли.
– Мокро все-таки! – скрививши губи, сказав Кортецький. – А знаєш, чого ми не зробили?!
– Чого?
– Ні жердини, ні весла в нас немає, – спокійно, немов і не дуже жалкуючи про це, мовив інвалід. – Плистимо, поки в берег не вткнемося.
Вода плескалася, застрибувала на пліт, обливала чоботи.
Андрій дбайливо тримав на колінах останню «сковорідку», і здавалося йому, що вона зігріває його, здавалося, що від неї, мов од слабкого сонця, яке згасає, йде останнє прощальне тепло.
– Дивись! – знову скрикнув капітан.
Андрій повернув голову і побачив, на що хотів звернути його увагу інвалід: повз них униз за течією так само на боці нерухомо пропливла та ж сама здоровенна риба.
– Здохла! – незадоволено мовив капітан. – Була б вона людиною, я б їй сказав: «Дурна! Пливи за течією, інакше каюк!»
Сонце ще більше потемніло й було тепер темно-червоним. Воно набрякало важкою краплею над недалеким горизонтом і ось-ось готове було «капнути», щоб ураз потемніло й похолоднішало.
Лісовий птах, напившись води, перелетів на протилежний берег і в пошуках їжі забрався у високу траву.
День готувався до зустрічі з ніччю.
23
Лісосмуги та просіки так часто змінювали одна одну, що у Харитонова виникла думка про організоване суворо по-військовому покриття земної поверхні. Починаючи з неплодоносних садів, усе носило на собі сліди діяльності військової людини, яка неначе стояла над цією землею і, суворо дивлячись собі під ноги, віддавала короткі накази молодшим за званням і решті населення: «Тут вирубати! Тут посадити! Тут обнести огорожею!» Результати були вражаючі. Харитонов не міг уявити собі, скільки людей треба було зібрати, щоб вони змогли прорубати ці нескінченні просіки та кудись вивезти деревину. Хоча, коли він згадував про розміри своєї Батьківщини, відповідь з'являлася мовби сама по собі: у великій країні має бути багато жителів, готових за наказом Батьківщини на будь-які справи.
Сніг на просіках був укритий жорсткою, загартованою вітром кіркою, й тому Харитонов і Семен чули кожен свій крок. Семен за останні кілька днів дуже втомився й ішов погойдуючись, наче був п'яний. Іноді він зупинявся, згинався, і тіло його стрясалося від хрипкого кашлю, напад якого іноді тривав так довго, що Харитонов, чекаючи, коли кашель відпустить його друга, встигав одсапатись і набратися сил для продовження шляху.
Іти по лісосмузі було легше, ніж по просіці. Здавалося навіть, що серед дерев дме не такий холодний вітер. Але смуги були вужчі за просіки, і знову доводилося подорожнім виходити на відкритий простір, де холодний вітер обпікав шкіру, очі сльозились, і сльози, не встигнувши скотитися по щоках, зупинялися на півдорозі й тверднули, ставали шматочками льоду.
Дрімали вони по черзі в нічний час, не даючи один одному заснути. Було це більше схоже на тортури, ніж на сон, але тільки так вони могли бути впевнені, що наступний день проведуть знову разом.
Якось уранці, відчувши неподалік чиюсь присутність, мандрівці причаїлись і видивилися вовка, що йшов за ними на відстані кількох десятків метрів. У лісосмугах він підходив ближче, але коли вони виходили на просіку – зупинявся й чекав, поки вони знов увійдуть під дерева, після чого підтюпцем долав засніжений простір. Звір був худим і слабким. Коли він біг, було видно, як його заносить, і здавалося, що навіть слабкий порив вітру може припинити його біг.
В один із днів Харитонову привидівся дирижабль, який пролітав над ними. Він зрадів, обійняв Семена і змусив його подивитися в небо. Але Семен дирижабля не побачив.
Дні хоч і були короткими, але тяглися повільно. Так само повільно перетинали лісосмуги та просіки Харитонов і Семен, і так само невідступно йшов за ними вовк, до присутності якого вони звикли. Кашель усе частіше зупиняв Семена, і коли він нарешті випростував спину, на снігу під його ногами червоніли крапельки крові.
– Нічого… – говорив він. – Дотягнемо куди-небудь…
– Обов'язково дотягнемо, – підбадьорював його Харитонов, але вже шкодував про те, що потягнув Семена з собою.
