Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
– Так, – кивнув він, – новоприбулий я.
І сам здивувався цій дивно звучній мові, якою його запитали і якою він відповів.
– Ну заходь, – старий відступився, пропускаючи Харитонова, і зачинив за ним двері.
Тільки тепер мандрівець зрозумів, що на цій вершині не було снігу й повітря було тепліше.
Пройшли у досить простору світлицю з обштукатуреними стінами, на яких висіли фотографії, картинки й ікони у бляшаних окладах.
– Сідай, сину Божий, чи, може, тебе краще товаришем величати?! – запропонував-запитав старий.
– Товаришем… – кивнув Харитонов.
– Ну і як же, товаришу Божий, тебе звуть?
– Василь Харитонов.
–Їсти, мабуть, хочеш?
– Ні, – відповів Харитонов. – Я вже давно без їжі обходжуся.
– Ну, якщо ні, то пирогів із таком не буде, – старий беззубо всміхнувся. – А допомогти мені, старому рабові Божому, не погребуєш?
– А що у вас тут? Монастир? – запитав Харитонов.
– Ні, – відповів старий. – У нас тут останнє трихрам'я. Далі вже віри немає.
– Якої віри?
– Ніякої, – сказав старий. – Ні тієї, ні цієї.
Харитонов скинув собі під ноги речовий мішок і опустив погляд, відчуваючи втому, що накопичилася, тягар якої тиснув на плечі, руки, на все тіло.
– Ну, Василю, – прозвучав м'який єлейний голос старого. – Сам я піду, а ти приляж, відпочинь.
Пересилюючи втому, Харитонов підвівся із софи.
– Що допомагати? – запитав він.
– Ну, тоді ходімо! – сказав старий і повів Василя надвір.
Спершу підійшли до першого побаченого Харитоновим храму. Старий штовхнув важкі ковані двері – й вони відчинилися.
– Приберемо трішки, щоб до заутрені чисто було, – мовив повагом старий і, діставши із закутка мітлу, передав її Харитонову.
Сам узяв другу і тут же зашарудів нею по кам'яній підлозі.
Швидко вимели сміття й на дощечці винесли його на двір.
– Так, тут порядок. Ходімо далі! – сказав старий.
Підійшли до храму із зіркою.
– Ти-то, Василю, якої віри будеш? – обернувся до мандрівця старий.
– Невіруючий, – нехотя відповів Харитонов.
– Зовсім?! – здивувався старий. – А в уряд віриш?
– Ну, в уряд не можна не вірити.
– А в Леніна?
– Звичайно, вірю.
– А в кого більше: в Леніна чи в уряд?
Харитонов замислився. Старий був дивакуватий і цими химерними розпитуваннями спантеличив його.
– У Леніна, – нарешті відповів Василь.
– Ну от, товаришу Божий, а кажеш – невіруючий! – розвів руками старий. – От якраз і твій храм, що під зіркою.
Зайшли всередину. Підмели підлогу.
– Зачекай! – зупинив старий Василя, що зібрався було виходити. – А чого ж не вклонився своєму Отцю Вищому? Ходімо, вклонимося!
Підійшли до вівтаря. Старий запалив свічку й підніс її до іконостаса. І побачив при цьому мізерному освітленні Харитонов багато портретів і фотографій Ілліча, бачених ним іще в дитинстві, що запам'яталися зі сторінок підручників і газет, журналів і книг.
– Ну вклонися, вклонися ж йому! – бубонів неголосно, мов боячись розсердити когось, старий.
Аби вже якось змусити старого замовкнути, Харитонов тричі вклонився.
– Ну, тепер ходімо. Ще трохи залишилося, – так само неголосно сказав старий.
– І що ж тут, моляться? – вже коли вийшли з другого храму, запитав Харитонов.
– Моляться більше в православному, – відповів старий. – А тут душею звертаються, порад просять, про краще майбутнє для себе й дітей просять. Загалом, усяке. Сюди от чомусь жінки не ходять. Тільки люди похилого віку та декілька тих, що молодші.
– А цей, із громовідводом? – кивнув Харитонов на храм, за яким виднівся край хатинки.
– Цей?! – зітхнув важко старий. – Це соціалістичної віри. Тільки не ходять у нього більше. Жодного парафіянина не залишилось. Але прибрати потрібно – раптом хтось знову захоче в цю віру повернутися. Храм завжди має бути чистий.
Скрипнули двостулкові дерев'яні двері цього храму, і ступили старий і мандрівець на його дерев'яну підлогу.
– Підмітати тут нічого, а ось із іконостаса пил стерти треба, – сказав старий і, взявши з ніші в стіні декілька ганчірок, попрямував до вівтаря.
Іконостас тут був високий. Підійшовши ближче, Харитонов оглянув його уважно, і здалися йому деякі іконописні лики до болю знайомими. Ще раз пробігся він по них поглядом, і останні сумніви зникли: деякі лики до цього він також бачив у газетах, журналах, книжках і підручниках. І ось цього з цапиною гострою борідкою, і того, що поряд із ним у пенсне. А на найбільшій дошці було зображено сидячи благовидого кремезного дідка у вишиванці, на руках якого лежало немовля, що плакало. І над дідком, і над немовлям витали німби й райські птахи. Харитонов іще раз пройшовся вздовж ряду ікон і помітив, що ні в кого більше зі святих цього храму німбів не було.
– Добротний іконостас! – промовив старий, що стояв поряд. – Шкода, даремно простоює.
Витерши пил з іконостаса, Харитонов і старий повернулися в хату.
– Може, тобі є в чому покаятися, так не соромся! – запропонував старий.
– Та от не знаю… – говорив Харитонов. – У мене в дорозі товариш помер, а я його поховати не зміг. Земля промерзла. А тут іще вовк напівживий. Залишився мій товариш цьому вовкові…
– Ну, в цьому гріха немає, – потираючи долоні, мовив старий. – Це життя. А більше ні в чому не сумніваєшся?
Харитонов не відповів.
Старий теж посидів мовчки на табуреті, але потім усе-таки не втримався і запитав:
– Тут залишишся чи на той бік підеш?
– Далі піду, – неголосно і відчужено відповів Василь.
– Даремно, – опустивши голову, сказав старий. – Тут у тебе хоч віра є, а там і цього не залишиться. Туди йдуть ті, хто без віри. Ну та насильно тебе втримувати не буду. Як знаєш.
– А дорогу покажете? – підвів очі на старого Харитонов.
– А що її показувати?! Сам побачиш – це ж продовження тієї самої стежки, по якій ти сюди потрапив.
Помовчали і влаштувалися спати.
Ранок був на подив свіжим і зовсім не морозним. Без зусиль знайшов Харитонов продовження вчорашньої стежки й пішов далі, повністю їй довірившись.
26
Минав час, непіддатливий рахунку, але не мінявся темний невидимий пейзаж навколо машини, і тільки скрипів під її колесами сніг, схожий на зацукровану кірку.
Шофер дрімав, улігшись на кермо.
Горич не спав, дивлячись на освітлюваний фарами сніг. Здавалося йому, що машина вже давно їде вгору. І коли він, перемикаючи фари на далеке світло, приглядався, то легко знаходив цьому підтвердження. Снігова кірка дійсно піднімалася попереду, але машина як нічого й не сталося котилася далі, порушуючи цим усі закони природи та фізики.
Утомившись думати про це, Горич вимкнув фари. Опустив голову на спинку сидіння, й тут якесь світло змусило його примружитися. Він нахилився до лобового скла, одночасно лівою рукою піднімаючи важіль ручного гальма.
Машина зупинилася.
– Що таке?! – забурчав шофер.
Горич мовчки відчинив дверцята і сплигнув униз. Затріщала під ногами снігова кірка. Він озирнувся й побачив позаду машини слабкий світловий коридор, який вони щойно перетнули.
– Іди сюди! – покликав Горич шофера.
– Якби в мене не було снів – їй-богу, повісився б! – говорив шофер, підходячи до друга.
– Ну, як тобі це подобається?! – запитав напруженим голосом Горич.
– Ходімо! – квапливо мовив шофер. – Це ж ті, пам'ятаєш, ми вже йшли по їхньому променю, але вони вимкнули.
– Зачекай! – зупинив його Горич. – Бачиш, який промінь слабкий! Вони десь далеко – пішки не дійдемо.
Знову сіли в кабіну. Шофер притиснув до підлоги важіль гальма і викрутив кермо ліворуч. Розвернувшись, виїхали на світлову доріжку.
– Ну, тепер би тільки не вимкнули свій прожектор, поки ми під'їдемо! – з надією мовив шофер.
Очі поступово звикали до цього слабкого розсіяного світла.
Горич уже вдивлявся вперед по ходу машини, прагнучи розглянути вогняно-яскраву цятку прожектора, що створив цей коридор, але прожектора не було видно. Мабуть, він стояв занадто далеко.
