Місто уповільненої дії - Дністровий Анатолій (лучшие книги txt) 📗

Анатолій ДНІСТРОВИЙ

МІСТО УПОВІЛЬНЕНОЇ ДІЇ

ЧАСТИНА ПЕРША

З ВУЗЬКОЛОБИМИ

1

Важкі сутінки осідають на занедбаний парк, в якому ледве видно стовбури дерев, що потопають у суцільній мряці, у невиразній синьо-чорно-зеленій пелені із сивими пасмами; вологі важкі сутінки осідають на туманну річку, другий берег якої губиться у сизій безвісті. Я думаю про непоправне. Нелегко признатися собі, що ми перейшли межу… Досвідчені люди кажуть, що це легко, — важко тільки на перших порах, коли у свідомості, наче бруньки, з'являються різні мульки, від яких свербить совість. Не знаю. Все це не схоже на ту муру, яку показують у кіно. Все це надто довго триває і, здається, кінця йому немає.

Шєт! Ці десять хвилин не скінчаться ніколи.

Тріщать кущі. Всі перешіптуються. Хтось зашпортується — здається Бідон — за невелику колоду і матюкається. На нього одразу сичить Вася Булавка. Обережно йду за ними, озираюся, чи ніхто бува за нами не стежить.

Мене хапає за руку спантеличена Мишка і я відчуваю, як дівчина тремтить, а її серце збуджено калатає. Дивлячись на неї, в її сполохані й розгублені очі, усвідомлюю, що ми зробили страшну помилку, захопивши з собою цих сцикух, краще було б їм сидіти вдома, дивитися телевізор чи слухати магнітофон, в'язати або вишивати, допомагати своїм матерям пекти пиріжки, а не крутитися нам під ногами.

Шєт! І ще в такий непідходящий час! Вони ж рано чи пізно почнуть триндіти. А що буде потім?

— Дауни! Та підіймайте ж його, а не волочіть, — чути сердитий голос Тюлі. Він стоїть трохи осторонь, спостерігає, як вони вовтузяться біля тіла блондина.

— А ми що робимо, ображається Бідон і, зціпивши зуби, лається, але на нього ніхто не звертає уваги. Його масивна, зігнута над ношею постать дурнувато-кумедна. Він тримає мертвого за руки і йде задом, постійно оглядаючись, чи ще далеко до річки. Циркуль і Вася Булавка тягнуть труп за ноги і, певно, поспішають, бо Бідон благає їх йти повільніше. Циркуль дратується: то кидає ногу мертвого на землю, то знову підіймає.

— Сунеш, як черепаха! — гаркає він на Бідона.

Придурки вузьколобі! — лаюся про себе.

Тюля швидко дає розпорядження Васі Булавці, який не може в'їхати, що від нього хочуть. Він дивиться на нього, вилупивши почервонілі, дикі очі, й за старою звичкою, смикає головою.

— Ти шо, тугодум? — запитує Тюля.

Чую стривожений шепіт Роми «що з нами буде?».

Обертаюся і стежу за дівчиною, яка невиразною світлою плямою видніється між деревами. Вона помітно нервує і жадібно курить. Підходжу і забираю в неї цигарку, недопалок загашую об стовбур дерева і ховаю в кишеню, аби викинути подалі від цього місця. У Роми хворобливий, блідий вигляд, очі гаряче світяться у темряві, вона жаліється, що нестерпно болить голова, напевне, підскочив тиск, морозить і злегка нудить. Прошу більше не курити, бо від цього тільки погіршиться самопочуття.

— Нічого не кидайте на землю, — не дуже голосно гукаю до їхніх невиразних силуетів у густій темряві.

— Без тебе знаємо, — огризаються вони.

— Господи, та швидше ви, швидше, — шепоче Рома. її очі злегка поблискують на фоні місячного сяйва, вони виглядають розгубленими, але разом з тим надзвичайно красивими. Розкуйовджене волосся до її юності ще більше додає розкутості й природності.

Важко й незграбно вони — захекані, злі, напружені — волочать труп. Хочу їм допомогти. Раптом, ліва нога мертвого зачіпляється за гілля і з неї злітає білий кросівок. Булавка тримає тіло за рукав, від чого воно, як важкий лантух, волочиться по землі.

Ідіоти! Його треба взяти під руки, аби було зручніше нести, однак настільки ліньки про це говорити, що я лише ліниво позіхаю і намагаюся не думати про ситуацію.

— Он, дивіться, крос, — каже Бідон, показуючи на землю.

Гріша Циркуль повертається і бере взуття, натягує на ногу мертвого, але у нього не виходить. Він поспішає, його руки трусяться, крос не налазить, Циркуль матюкається й пробує ще раз.

От крейзі!

— Ти дебіл чи прикидаєшся? — запитує в нього Тюля, дивлячись йому в очі.

Циркуль розгублено розводить руками, мовляв, нічого не можу зробити, і запихає крос за пазуху.

Рома похлипує. Прошу заспокоїтися, беру холодні дівочі долоні і міцно стискаю. Схоже, це на неї діє: запитливо зиркає і перестає плакати. Мишка носовою хустинкою витирає сльози на обличчі Роми і каже, що треба бути спокійними, бо тільки так вдасться не привернути до себе увагу, багато спалилось саме на дрібничках, а тому купимо пива, морозива і просто блукатимемо вулицями, співаючи пісні чи розповідаючи анекдоти.

Які в дупі анекдоти! — думаю роздратовано. Зграя придурків, які не знають таблиці множення і нічого путнього не добились у своєму гівняному житті, а тепер прагнуть вийти сухими з води, хоча в кожного такий мандраж, що, дивись, за хвилину-другу повсцикаються. Певно, думають, що все це так минеться.

І поки вони вовтузяться з тілом отого дебелого грінго з центру, якого випадково завалили за те, що обізвав нас «бакланами», розумію, що в мені захиталася невідома, а проте колись надійна опора, яка дозволяла впевнено дивитися на світ і не турбуватися про завтра. Гарні діла, нічого не скажеш… Шєт!

— Нас усіх закриють, — шепоче Бідон, звівши очі до неба.

Це ж треба, мабуть, згадав про високі матерії.

— Кинь думати про всяку хуйню, — підходить Тюля.

— Ти не розумієш! — заступається за нього Рома. — Нас усіх… — плаче.

— Рома, перестань, — намагаюся її обійняти та заспокоїти.

— Ми ж не такі… — каже вона з гіркотою в голосі. «Не такі»? — а які? Може, невинні, як немовлята, які слухняно какають у памперси і цим втішають бабусь і матусь?

Серед густого мороку вистежую поглядом силуети друзів, усвідомлюю, що всім нам незабаром буде торба; день, тиждень, місяць — це лише питання часу. Спостерігаю за невиразними фігурами, за тими незграбними рухами, які вони здійснюють, тягнучи тіло блондина, розумію, що це, мабуть, останні миті, коли всі ми разом, можемо пригостити одне одного цигаркою чи пивом, розповісти трохи цинічну історію зі свого життя.

Тишу прорізує страшний звук — тіло скинули у воду. Під магічним впливом цього звуку всі насторожуються, прискіпливо вдивляються у темряву, чи бува ніякий випадковий придурок не стежить за нами.

Чути нервові шепоти. Долітає голос Тюлі:

— Ше раз перевірте все навколо. Шоб потім не виявилося, шо хтось годинник тут загубив чи затички, — недобре зиркає на дівчат.

— Ти з цим кросом спати будеш? — запитую в Циркуля.

— Бля! Я про нього й забув! — витягує з-за пазухи крос мертвого блондина, підбігає до річки й жбурляє.

Бідон і Вася зникають між деревами, бо згадують, що курили і могли ненароком викинути недопалки.

Тюля підходить до нас, довго з підозрою дивиться на Рому і питає в мене:

— Чьо вона соплі розпустила? Пауза.

— Зв'язалися… з с-суками, — каже з притиском крізь зуби.

Рома осудливо змірює його з ніг до голови і відвертається. Мабуть, вона зараз закатає істерику, а тоді не відомо, чи вдасться її заспокоїти.

Тюля напівшепотом лається. Кволо посміхаюся і з сумом кажу, що для дівах такий стан нормальний і виправданий. Булавка сміється — «знаток, на». Тюля кидає на мене в'язкий, тривалий погляд, наче хоче сказати, до чого тут цей галімий базар. Але, певно зваживши на мій спокій, дає розпорядження іншим привести себе в порядок, оглянути одяг, струсити із взуття землю, почистити штани, бо виходимо на вулицю.