Кола на воді - Печорна Олена (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT) 📗
Анатолій обірвав намисто думок й зупинився – не доїжджаючи до «Хвилі» кілька метрів, зайняв уже звичне місце спостереження. Знав, що зараз Горицвіт швидкими кроками зайде всередину, причинить двері, а потім буде плавати – безперестанку, годину, другу, до повної знемоги – немов там, у воді, тікатиме від чогось по-справжньому важливого. І так – кілька разів на день. Любить воду. Ні, він живе у ній, а серед світу людей Звіра не існує. Анатолій вже й не пам’ятає, коли саме збагнув це, але то була єдино можлива дійсність: Звіра серед людей нема, є лиш оболонка, котра вчасно приймає їжу, спить, підтримує знайомства, натомість – оживає, як тільки тіло торкається води. У ту ж мить воно спалахує… вогнем, живим і пристрасним, словом, справжнім.
Ось як мав би виглядати Водяний Змій, а зовсім не той хлопчисько, котрому вночі у сни приходить швейцарське озеро. Смішно, а судитимуть його. Вже зараз тішаться процесом, як цукеркою на паличці. Вона поступово тане, але цього вперто намагаються не помічати, мовляв, нічого, встигнемо, з’їмо і житимемо далі обдурені, зате спокійні. Житимуть.
Скінчиться літо… Літо також доїдять, як кавун достиглий. Зараз якраз сезон, кавунів багато. Горицвіт щодня купує стиглий плід на лотках навпроти своєї оселі. Солодкий. Написано чорним фломастером на аркуші паперу.
– Татку, це – найсмачніша ягідка у світі!
– Молодець, запам’ятала, що не фрукт.
У грудях закололо. Доня. Вона любила кавуни страшенно, вимащувалась у рожевій рідині з голови до ніг (не виходило їсти обережно), зате робилася солодкою і пахла літом. А зараз ягідку їсть її убивця, можливо, навіть вимащується. Як же так? Ну як? Судомно видихає. Треба йти, інакше не втримається, а не можна, ще не час. Додому? Ні. Там навіть пилу нема, не те що душі живої. Вчора прибиральниця навела майже стерильну чистоту, запах кави вивітрився остаточно, а Віталій днями пропадає у Лілі. Що ж, молоденький лікар, мабуть, потай сплескує в долоні, бо кохання надихає на здоров’я дієвіше, аніж найсучасніші методи та препарати. Щасливці.
Може, до Тоні? До того ж, у магічному будинку оселились Валя з Ірою. Іринка. Він тепер спокійний за неї, бо їм добре вкупі. Розшукують нових метеликів, потім розвішують на стіни, разом із Богданкою. Дівчинка часто там буває, і їй радіють завше, як своїй дитині. Валя ж за рахунок коштів (котрі, виявляється, збирала усі ці роки за кордоном) заходилась організовувати щось на зразок школи для особливих діток, а може, і не школи, скоріш – центру підтримки й розвитку. Мабуть. Назвуть «Богом дані». Красива назва. Синочка колись хотіла так назвати, а тут ще й Богданка трапилась, тепер переконана, що доля. Вони всі зараз схожі на ліхтарики, й Ірина – теж. Грає на місячному фортепіано й світиться. Живе. А він? Ні, такому туди не можна.
Залишилось озеро. Анатолій поспішив до нього, як до єдиної істоти, що чекала, бо прагнув вивернути й прополоскати залишки душі в тих водах.
– Здрастуй.
Вода віддзеркалювала сонце.
– Прийшов.
Так було вчора, тиждень тому, місяць – ціле життя, принаймні літо називають його коротким варіантом. Анатолій знав, що і те, й інше скінчиться в останній день. Там, у будинку, на стіні кімнати, в якій мала жити Оксанка, щовечора він обводив чорним число в календарі, і з кожним новим рухом серпень ставав похмурішим, доки врешті не перетворився на потворну діру. В ній холодно. Це він знає майже так само точно, як і те, що вогнепальна зброя теж… холодна. Пригадався незнайомець, вірніше, пальці, котрі швидко-швидко літають по хрустких купюрах:
– Зброя – як жінка, її любить потрібно, тільки так, щоб знала, хто господар. А ось ця красуня поцілить ого-го. Як не секрет, навіщо?
– Для полювання.
Чолов’яга почесав за вухом:
– Тю. Давай рушницю піджену. З тією – полювання. А це… для самооборони чи налякати кого. Нє, для звіра не піде.
– Дивлячись якого.
– Ну як знаєш. Все правильно. Бувай.
Стоячи посеред темряви, Анатолій довго дивився вслід зникаючому силуету й не вірив, що придбати смерть так просто. У кишені рука наштовхнулася на холод й неначе обпеклася. Не втримався – дістав з кишені, обережно, немов остерігався розбудити до часу, покрутив. Освітлений сонячним промінням, сьогодні револьвер здавався якимось… іграшковим, навіть безпомічним. Дивно. От тільки, як на іграшку, заважкий. Затис у руці, звикаючи до потрібного положення. Зручно. Пальці самі лягли, немов лише того й чекали, щоправда, легке тремтіння видавало хвилювання. Проте завтра його рука не сіпонеться. Це він знає точно, так само, як і те, що будуть Звір і він. Один навпроти іншого. Більш нікого… Хіба що дві загублені душі. Їм теж потрібно знати, що там – за межею Звірового мовчання. Завтра.
Підвівся, попрощавсь із озером, пішов. Воно тужливо дивилося услід, доки не зник. Мабуть, відчувало. А Звір? Анатолію часом починало здаватися, що той також відчуває, а може, й знає. Хоча жодного разу він не озирнувся, не спинився і не спробував сховатися. Тож звідки ця упевненість? Майже телепатична. Як відчувають власну кров, дитину чи кохану. Відчувають й годі. То невже Звір навіть не спробує протистояти? Знатиме, чекатиме – і все. Потрібно його бачити – негайно. Заскочив до авто, зірвався з місця, їхав швидко, не реагуючи на червоне світло, боячись, що проґавив, однак встиг – в останню мить.
Двері «Хвилі» відчинились, і звідти вийшов, похитуючись, Горицвіт. Блідий. Чому такий блідий? Сів за кермо, кілька нестерпно довгих хвилин збирав себе до купи, а потім таки вставив ключа й рушив – що злетів. Тікав? Не схоже, жодного разу не спробував заплутати слід, очевидно, просто поспішав. Анатолій гнав машину, відчуваючи, як вулички під колесами починають шипіти, мов отрута. За містом різко зменшив швидкість, як вдарився об мур. Сюди? Чому сюди? Адже тут…
Тут пахло… медом й травами. Останні сходили ароматом, стікали, хмеліли – відчували наближення невідворотного. Може, чули… Так-так, корінням чули в землі спочатку далекі, а потім ближчі й ближчі кроки осені. Звір – також. Він рухався повільно, але не зупинявся, доки не порівнявся із подвір’ям, де жила Богданка, там заглушив мотор, відкрив дверцята й хапонув повітря, неначе задихався. Анатолій вилаявся, залишив автомобіль здалеку, не доїжджаючи кілька будинків, й повільно рушив до знайомого подвір’я. Тільки б встигнути.
Однак Звір чомусь не рухався, сидів кам’яний, тільки очі… вони були живими й жили десь там – за облізлими й старезними дошками паркана. Анатолій перехопив погляд. Господи… Богданка!!! Рука сама пірнула у кишеню й стисла револьвер. Є. Закричати? Але так налякає дитину до півсмерті, та і хтозна, як відреагує Горицвіт. Не можна. Треба наблизитись – повільно, все одно, що осінь до захмелілих трав. Ось так. Крок за кроком. Добре. Тільки не рухайся, заради всього святого, не вставай із місця.
У заклинаннях не було потреби, бо для Горицвіта всесвіт цієї миті обертався довкола дівчинки з блакитними бантами. Перші сутінки робили їх схожими на квітки, котрі рухались під звуки, котрі чула лише їхня господиня. Дівчинка занурилась у гру й нікого не помічала. Здається, годувала ляльку. Так. Всадовила на колоду поруч з однооким котом й, пританцьовуючи, годувала варивом з піску:
– Ну ж бо, будь слухняною дівчинкою. Правда ж, смачна каша?
Лялька, вимащена і німа, час від часу поблимувала очима, коли об неї терся облізлий кіт.
– Хороша.
Анатолій підійшов впритул, стояв позаду автомобіля й розрізняв навіть судини на вухах вбивці. Тихше. Тихше. Тихше. Жодного звуку, але Богданка… Вона відчула погляд. Спиною, шостим чуттям, шкірою… ВІДЧУЛА. Озирнулась. Бантики у кісках злетіли блакитною дугою, мов веселка, та сама, котру малювала на відрі з водою. Застигла. З лялькою в руці і широко розплющеними очима. Тиша. Медова. Трав’яна. Густа. І раптом голос:
– Зачекайте! Та… це ж… Ви!!!
Всі троє з несподіванки здригнулись. Сусідка, ота всевидяща стара, стояла біля своєї хвіртки, войовниче обперши кулаками міцний стан.
