Кола на воді - Печорна Олена (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT) 📗
– Точно. Людоньки! Ґвалт! Мене ж не проведеш. То міліції мізки запудрити можна, а я при здоровому глузді, та й очі ще не повилазили. Душогуб!!! Рятуйте!
Авто кахикнуло, загуло й зірвалось, зникаючи у куряві дороги. Анатолій лишився стояти на місці, все ще стискаючи зброю у кишені, а Богданка в’юном заскочила в будинок, жінка не вгавала:
– То й ви тут? Вибачте, не знаю, як по-батькові. Стежите? Ой-ой-ой!
Анатолій повільно розправив занімілі пальці, звільняючи долоню від дрімаючої смерті. Хотілося присісти – неважливо куди, можна прямісінько в траву. У голові крутилось. Стара підійшла ближче:
– Вам недобре? Я зараз, зачекайте. Хутенько. Лишенько! А телефон забула. Зараз, голубчику, зараз. «Швидку» викличемо. Миттю. Ходи геть! Чого розмекалась? Не бачиш, чоловіку зле. Пусти. Та годі. З голоду не здохнеш. Пусти, кажу. От капосна худоба!
Анатолій зіскочив на ноги і, як тільки жінка пірнула у хвіртку, кинувсь до машини. Їхати. Чимшвидше. Куди? За Горицвітом! Звір, здається, повернувся по свою здобич. Не боїться. Значить, все одно, звідси – подвійно небезпечний. Швидше. Однак на дорогах від потрібного авто і сліду не лишилось. Ну й куди? У «Хвилю»? Там вода. У ній він заспокоюється. Ні, нема. Зачинено. Спересердя загатив у двері. Не тут. То де ж? Додому? Знову за кермо, і знову вітер крізь вікно хапає серце. Є? Нема. Два боксери люто шкірять зуби. Стрельнути б, але ж не винні. Господи! То де ж? У парк? Там цілувалась з сонцем спека, від їхніх любощів крутилось в голові. Ну ж бо? Тут? Озеро відтіняло повне безлюддя, ні душі. Нема. Відчув, як затрусились ноги. Обперсь об стовбур. Видихнув.
– Ну… підкажи!
Не до батьків. Це точно. Друзі? Де вони? Звір – самітник, нікого і ніде, суцільна пустка. Його світ вимирає, й ліків не знайти. Лікарня! Звісно. Швидше! Швидше! Тут? Дим від цигарки роз’їдає вечір. Є. Спустошений. Напівпритомний. Судомно смокче ту отруту. Одна. Друга. Третя. Скільки? Пальці тремтять. З чола стікає піт і падає за комір: крап-крап-крап. На другому поверсі відчиняється вікно. Горицвіт здригається й лякливо ховається назад, сперши голову на кермо, сидить там, мабуть, вічність. Спека проштрикує години, лишаючи нулі. Точно, вічність. Уже й темрява вповзає й лиже п’яти вірним собакою, а Звір сидить. Вікна лікарні одне за одним спалахують, мов ліхтарики гірлянди, горять, а потім так само по одному гаснуть. Ніч. Чого чекаєш ти? На кого? Тиша. Згасає вогник і у вікні другого поверху. Здається, чути плач. Ні? Здалося.
Звір підводить голову. Невже поїде? Так. Машина рівно розтинає ніч і місто, спиняється лише навпроти дому. Ті самі пси покірно метляють хвостами, зазирають в очі. Принишкли. Звір напівживий. Його хитає. Роззувається і йде босоніж, зникає у будинку, не вмикає світла. Темінь ззовні та всередині. Кінець. Анатолій стоїть під вікнами до третьої години, сам не відаючи, нащо. І лиш під ранок повертається додому. У нього справа: закреслити останній день в календарі.
Ранок наскочив з-за спини й гойднувся десь на рівні Я. Сонце? Мабуть. Воно зависло плямою на стелі. Анатолій лежав одягнутий на ліжку й дивився на ту пляму, потім прискіпливо вивчав бруднющі черевики на простирадлі. Це ж треба, нічого не пам’ятає. Тиша. У кишені затремтів мобільний. Точно, телефон і розбудив. Повільно витягнув, усвідомлюючи, що кишеня не лишилася порожньою, там схований кінець. Очі встигають вловити у вікні двох, вони сміються і наздоганяють один одного. Велетень й травинка. Така тоненька дівчина. Ліля? Вона. За ними ганяється й вайлувато закидає лапи Бой. Що ж, починається красиво. На екрані телефону з’являється ім’я «Ірина», дотик вмикає її голос:
– Толю…
– Так.
Висне тиша.
– Що?
Плаче.
– Що?
– Богданка…
– Господи…
– Вона… вона зникла. Ніна Митрофанівна не зрозуміла, коли саме. Тут була і… Це так не схоже на Богданку. Толю… Ми розпочали пошуки. Приїзди…
Не захистив. Господи! Невже? Вичавлює із себе згусток слів:
– Я їду.
І летить, принаймні не відчуває тіла – зовсім. Воно рухається окремо, а свідомість зависає… Де? Ніде. Можливо, навіть на отій плямі сонця, що на стелі. Думки вирують. Як? Як він міг випустити Звіра? Йшов же крок у крок, день за днем, вночі, скрізь, всюди. Як? Хотілося волати. Кричати так, щоб з криком вислизнула з тіла згорьована душа. Чому? Чому не попередив, не застеріг? Є ж Петро, є Ніна Митрофанівна. Богданка!!! З глибини зринають очі – широко розплющені. Де ж ти, дівчинко? Звір…
Рвонув до будинку Горицвіта, мов скажений, гатив у залізо воріт, доки з долонь не засочилась кров, боксери ж істерично рили землю під собою, а дім мовчав. Невже пустий? Нема. Треба обійти. Коротким стрибком перескочив паркан, впав, підвівся, опинився біля дверей. Зачинено. На сусідньому ґанку обізвався сивий чоловік.
– Вам чого? Віктора Федоровича нема. Виїхав рано й досі не повернувся. Сталось щось? Ви хто?
Кинувся до машини. Знову стрибок через паркан і голосне:
– Стривайте!
Де? Де? Де? Раптом встигне… До Оксанки ніхто не встиг, а це дівчатко вже раз урятували. Річка… То була річка, звідти діставали непритомне тіло, проте зараз там скрізь люди, дівчинку шукають. Звір не піде, знає, хоча повернувся ж по Богданку вдруге. Не збагнути, а здавалось, що відчуває Звіра, як самого себе. Чи той його? Його… Озеро. Ну звісно. Парк давно не охороняють, і Звір повернеться туди, до тієї самої води, щоб… Серце спіткнулось об цю здогадку. Швидше. Швидше. Швидше. Вдих. Видих. Чи дихає вона? Тільки б устигнуть.
Парк. Доріжка. Пісок летить з-під черевиків. Пам’ять повертає у минуле, немов біля озера чекає на порятунок не Богданка, а його дитина, донечка, Оксанка. Раптом усі звуки зливаються в єдиний і протяжний крик. Дитячий. Господи! Дитячий! Із-за дерев вистрибує вода. У ній чоловік – по пояс, тримає дівчинку.
– Богданка!!!
Руки мліють, застигають серед спеки, яка стає в’язкою настільки, що унеможливлює всі рухи. Він повинен встигнути. Звір навпроти. Очі в очі, і в них нарешті можна розібрати бодай щось, окрім мовчання. Богданка мокра наскрізь, ротом хапає повітря, але вже у наступну мить чоловічі руки опускають голову під воду.
– Ні!!!
Звір дивиться…
– Зупинись! Стрілятиму!!!
Анатолій скоріше вимовляє це для себе, оскільки Горицвіт давно вже все збагнув. Він дивиться прямісінько у дуло – мов заворожений, і, здається, бачить, як звідти наближається Ніщо, повне небуття. Сильні руки звільняються від ноші, дівчинка спливає світлою хмаринкою… Ну ж бо… ну… З води рвучко піднімається обличчя. Вдихає. Дихає. Жива!!! Звір стоїть поруч, його руки розкинуті й можуть єдиним порухом торкнутися дитини.
– Ні!!!
Анатолій відчуває, як палець лягає на спусковий гачок. Ще мить і… Але Горицвіт лишає жертву й бреде вглиб озера, повільно наближається, іде прямісінько на зброю. Його очі… Вони волають: «Зупини!» Ось він… Ось убивця його дитини – під прицілом, варто лише натиснути гачок – і все: Звір стане жертвою, а жертва – Звіром. Руки тремтять. Не зараз. Ні, спокійно. Має бути один постріл, лише один… Хоча чому це так важливо? Бо вдруге не наважиться? Думки пливуть, вода натомість приймає тіло Звіра. Звичними рухами той розтинає озеро, все ближче, ближче… ну ж бо… й раптом відбувається щось геть незрозуміле: Горицвіт зникає, вигулькує, хапається руками за неіснуючу опору, на обличчі застигає подив – лише на мить, а потім і того нема, є лише кола на воді, лиш кола… Вони біжать, біжать, біжать й розходяться. Оце і є кінець?
З усіх боків – люди. Їх багато. Щось кричать. Мабуть, щось украй важливе, проте слів не чути. Тиша скрізь. Озеро відтепер мовчить чужим мовчанням. Анатолій підходить ближче, вдивляється в поверхню, рівну-рівну, майже недоторканну, а десь під нею з подивом в очах сховано Звіра… Він у воді… Вода у ньому… Рівновага. Ні. КІНЕЦЬ.
Осінь простягала руки до озера, воно спало. На березі темніли два чоловічі силуети: один стояв із вудкою, зосереджений на червоному поплавку, інший сидів згорбившись, притиснутий невидимим тягарем, й дивився на зап’ястя осені. Різнокольорові. В них б’ється пульс. Виходить, що вона жива. А він? Ніби живий. Озеро мовчить низьким мовчанням і переглядає свої осінні сни, у них – тумани, густі та волохаті. Якщо дивитись довго, то можна заблукати в них. То навіщо він знову й знову сюди приходить? Просиджує годинами.
