Кола на воді - Печорна Олена (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT) 📗

Ніхто. Сіренький вчитель малювання, єдиний син у матері-одиначки, цілком звичайний, таких десятки – з похованим генієм всередині. Самітник. Про його існування ще тиждень тому навіть не підозрювали, а сьогодні кожен смакує особливості життя маніяка. Жив на дев’ятому поверсі (немов це щось пояснювало), хоча поверх був найвищим і звідти небо уночі – як на долоні. Мріяв про Женевське озеро. Малював і малював ті води – глибинні, прозорі й сині-сині. Читав книжки. Вигулював час від часу сусідського собаку, якого, до речі, і побоювався, власне, як і дітей, котрих навчав, бо ті здавались дивними, а ще абсолютно не помічали стержня в ньому, ніхто не помічав, хіба що мама. Про маму турбувався, але вона любила, звідси не могла об’єктивно оцінити, ким він був, а решта…

Для решти він – сіренька посередність, а може, навіть і невдаха. А що? З дня у день пискляві третьокласники, жарти в спину, уночі – зірки над сонним містом, тиша й сни про Женевське озеро. Мабуть, так тривало б довго, скоріш за все, роками, хіба що учні ставали б старшими, коли раптом – Страх. Страх народився в озері (тільки в міському, мілкому – як справжнє, а не вигадане життя), виріс і врешті-решт охопив собою ціле місто, тисячі людей. Дивовижний розмах, але навіть його можна привласнити, примірять, як корону, і вже на ранок прокинутись відомим, бо кожен мусив знати в обличчя Водяного Змія (смішно, але навіть учні, котрі ще вчора вперто малювали чортиків на його уроках). Журналісти – більше: ловили кожне слово, рух, вираз обличчя, ловили й множили, так, що він, здавалося, був скрізь – багатоголовий демон, а насправді… хворий.

Це стало ясно майже одразу. Скликана комісія одноголосно та безпомилково визнала підсудного недієздатним й легким рухом розставила печатки у потрібних папірцях. Раз. Два. І все. Слідство прийняло цей факт чи не як головний доказ у справі. Бо хіба нормальний учинив би подібне звірство? Та й хто? Щоб Горицвіт? Спортсмен, відомий тренер, син слуги закону. Бідолашний втрапив у халепу, опинившись не в тому місці і не в той час. Трапляється, але з такими не минає безслідно. Місто смакувало передчуття розплати за гріхи. Як же? Татко ж – ДЕПУТАТ. Небожителі прощати не навчились, хоча… вся справа шита біло-біло. Проте кого ж це має хвилювати? Лиш одиниці порівнювали факти й розуміли, що не все так просто: щось криється по той бік мовчання. Але знати б, що?

– Як ти?

Анатолій від несподіванки підскочив, озирнувся. Майор.

– Привіт. Нормально. А от ти…

Петро виглядав кепсько. Щось зникло в постаті, щось украй важливе.

– Мене сьогодні відсторонили. Справу передають у столицю.

– Татко Горицвіт?

– Схоже на те… Я написав заяву…

Анатолій, збагнувши значення сказаного, одразу не повірив:

– Хочеш звільнитись? Як? А далі що?

Майор присів, зачерпнув пригоршні води, плеснув прямо в обличчя, тріпонув головою, ніби прагнув звільнитися від бруду останніх днів:

– Не знаю. Піду рибалити… Люблю ловити рибу. А якщо чесно, то не зміг… лишитися. Зневірився я, Толю. Обмілів. Та й що кому доводити? Коли накази згори ідуть. Бридко.

Анатолій слухав, як хлюпочеться озеро біля їхніх ніг, немов перетікає з посудини в посудину й водночас лишається на місці.

– Відпустили?

Він мав це запитати. Власне, це питання тривожило найбільше. Майор винувато схилив голову:

– Сьогодні. Підозри знято. Вибачились і звільнили. Батечко зігнав хмару журналюг й піарився – аж вивертало. Клоун. Але не це вразило, чогось такого й варто було очікувати, а от Горицвіт… Уявляєш, він пішов, так і не сказавши й слова, взагалі нічого, просто пройшов крізь натовп, навіть на батька – жодної реакції… Не збагну. Щось є у ньому… моторошне.

– Смерть.

Петро зиркнув:

– Ми ж не довели. Художник – теж не варіант, але його мотив – ось, на поверхні, прагнув самоствердитись. А Горицвіт… то таємниця.

Анатолій кивнув. Найголовніша у його житті, проте він ЗНАЄ, і нехай весь світ доводить протилежне. Звір живе в мовчанні. І рано чи пізно він збагне, чому.

– Час покаже.

Петро зітхнув:

– О! Його у мене тепер досить. З головою. Ось. Починаю розуміти стареньких, що сидять на лавах.

Анатолій ледь не підскочив, зрадівши згадці про старих:

– Точно! Я все хотів спитати. Ти не знаєш, куди подівся наш Діденко?

– Степан Олексійович? Не знаю. А давно нема?

– Та довгенько. Вже звик до дідуся, а тут лава пустує, голуби хронічно голодні. Годував же птаство розумний дід. Хоча я про нього майже нічого не знаю. Хто і що?

– Мешканець богадільні.

Анатолія аж тріпонуло, холод пройшовся по спині.

– Та ти що?

– Так. Не схоже? Я всього не знаю, але що живе у притулку для самотніх старих, то – точно. Сам перевіряв. Дивак. Щодня ходить аж сюди, у парк. Неблизька дорога, проте пускають. Кажуть, впертий, піде все одно.

– То виходить, він зовсім самотній?

– Мабуть.

– Навідатись би. Як гадаєш? Раптом сталось що?

– Та я не проти. Тільки давай спершу заскочимо до Тоні, – очі стають прозорішими. – Вона казала, що Богданка має у гості завітати. Побачити б дівча.

Метелики дзвеніли лячно, аж кричали.

– Вітряно. Аби буря не почалась, – стурбовано прошепотіла Ніна Митрофанівна і притиснула міцніше до себе худорляве дівча. Богданка з задоволенням сховалась у поли її довгої спідниці й спробувала підстрибнути на одній нозі. Антоніна погладила по світлій голівці й посміхнулась:

– То, може, залишилися б.

– О! Знаєте, як вона вмовляла приїхати сюди? Немов магнітом хто тягнув. Якщо залишимось, то вже й не виженете.

Валя поцілувала дівчатко в щічку:

– А ми б тільки раділи. Правда, Тоню? Тут без неї стало порожньо. Справді. Відчуття, що цей будинок чекав саме на таку дівчинку… Богданка.

– Я метеликам… все розказала.

– Що? – спитали в один голос жінки.

– Сон. Що Вогонь у Воді.

Бабуся зітхнула:

– Спить і вдома кепсько. Все біжить кудись, біжить. Вода. Вогонь. Щось таке верзеться дитині. Я вже й причащатися водила, а не допомогло. Боїться вона… ще й… цього… звільнили, – замовкла, озирнувшись на чоловіків, що стояли поруч. Петро щосили затиснув чашку з чаєм, доки та не тріснула, й гаряча рідина обпекла пальці. Проте, здавалось, він того не відчув, лиш коли Тоня торкнулася руки, здригнувся і пішов за нею до будинку – обробляти рану. Ніна Митрофанівна винувато забубоніла:

– Та хіба Петро винен? Що я не розумію, хто той Горицвіт? Та… якщо не він?

Анатолій не змовчав:

– І ви в це вірите?

– Не знаю. Господь лиш знає. В ньому правда.

Богданка помітно затремтіла. Вітер тріпотів краями сукні – як вітрилами. Похолоднішало.

– Змерзла? – присів і зазирнув у два прозорі озерця: – Давайте підвезу вас додому.

Дівча кивнуло, а бабуся вдячно посміхнулася.

– Спасибі.

Вже в машині потай спостерігав, як дівчинка мружиться, а довгі вії підстрибують й тремтять. Богданка змінилась, і це помітно. У ній вже не впізнати те налякане звірятко. Спокійні рухи, час від часу на обличчі, мов ліхтар, спалахує несмілива посмішка. Вона спілкується, відповідає на питання, цікавиться усім довкола і постійно тримає в полі зору бабусю, мабуть, боїться втратити її знов. Ніна Митрофанівна немов думки підслухала:

– Не тривожтесь. Богданка у безпеці. Ми є одна у одної, а це вже – щастя.

Здивувався:

– Справді? Щастя…

Погладила онуку по голівці, торкнулася вустами волоссячка на маківці, задумливо всміхнулась:

– Так… у цьому моє щастя й спокій.

– А минуле? Невже не згадуєте?

Жінка зітхнула:

– Згадую й молюсь. Так мало статись. Нічого не відбувається просто так. Це вже я точно знаю. Нещодавно була в монастирі, і настоятель, старезний такий дідуган, навіть древній, підізвав до себе й каже: «Порятунок у любові».

Анатолій завмер. Це ж слова його Оксанки. Дівчинки. А їх повторив старець, вік проживши. Пасажирка помітила реакцію на сказане й поспішила заспокоїти: