Кола на воді - Печорна Олена (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT) 📗

– Толю, так не можна. Треба жити.

Згорблений підводить погляд й дивиться крізь чоловіка з вудкою:

– Як? Ловити карасів?

Петро здригається, помітно, що йому болить, проте за мить обличчя знову світлішає:

– Чому? Є різна риба. Р-і-з-н-а. Розумієш? Життя – не те, я знаю, воно стало іншим і вже ніколи не буде таким, як колись, але ж воно є. Потрібно ЖИТИ. А ти що робиш?

Видихнув:

– Не знаю. Ось… дивлюсь на осінь.

Петро посміхнувсь замріяно:

– Так, осінь цього року красуня.

– Красива і пуста.

– Толю, слухай, а поїхали зі мною? Є один монастир, там тобі обов’язково допоможуть. Справді. Бо в кого віра, той не знає пустки.

Анатолій зачерпнув води. Чи тиші? Дивно. Невже вона нікого більше не лякає?

– Ні… навряд… Не можу. Навіть до Тоні не заходжу… і до Богданки.

– Богданка часто розпитує про тебе, хоча у дівчат саме стільки вихованців, що їй і сумувати ніколи – скрізь друзі. Дітки люблять там бувати, і практично всім допомагає. До речі, Тоні зранку телефонували, хочуть відзняти репортаж про «Богом даних».

– Нічого собі рівень.

– Воно не дивно, дівчата цим живуть. Ти б їх тільки бачив!

– Та я проходив якось повз, а зайти не зміг. Там скрізь діти.

– Нічого. Значить, ще не час.

– Я не вірю в час.

Справді, не вірив. Час існував окремо. Для інших був, а крізь нього прослизав, ставав… водою, котра накривала і перетворювала світ на банку з рибками. Він змушений був сприймати інших крізь отой акваріум, зображення розмивалось, робилось нечітким і викривленим, немов геть всі жили по той бік води, а він єдиний лишився на самому дні, тепер дивиться крізь тонни каламуті й не впізнає.

Не помітив, як учора повернувся до будинку з метеликами, зупинився й довго розглядав, як на подвір’ї грались незнайомі діти. Їх було більше десяти. Вони сміялися, й від того сміху повітря дзеленчало. Особливі… Ні, щирі. Саме так. Дітлахи – долоні: бери й читай будь-яку емоцію. Валя гралась, намагаючись наздогнати руденьке хлопченя, а Ірина з Тонею стояли далі. Анатолій ніяк не міг змусити себе підійти, боявся зруйнувати тремтливу гармонію, але жінки помітили його присутність (мабуть, Ірина, вона завжди відчувала), зраділи й попросили малечу привітатися. Саме тоді він і збагнув, що мрець. Бо лише на мерців діти можуть ТАК дивитися. Вибачився і пішов, кутовим зором виловлюючи погляд Іри. Навіщо? Сам не відав. Знав лише, що той погляд був потрібен. Подивись, ну подивись. Поглянула. Зібрав його, загорнув у себе увесь до крихти і утік.

Удома пахло кавою. Рената (шоколадна від засмаги й довершена у своїй принадності) поквапом збирала речі, для початку – найнеобхідніші. Час від часу визирала у вікно, прагнула впевнитись, що під будинком ще стоїть автомобіль – з чоловіком… у білому. Упевнилась, навіщось підправила макіяж й майже проспівала:

– Толю, давай без образ. Костя не винен. Справді. Трапилось – і все. Не перші й не останні. Розумієш? Доля. На розлучення подам я. Все. Бувай.

Навіть у щічку поцілувала. Що ж, тримає марку, от тільки на солодощі в нього алергія – відтепер, як і на чоловіків у білому. А колись же був найліпшим другом. Костик, Костик.

Вийшов із будинку, постояв, мовчки дивлячись услід. До ніг підбіг собака, висолопив язика, два рази гавкнув.

– Що, друже, бовдур я. Куди ти кличеш? Ну?

Пес тягнув за штанину до гаража, там нині оселились Віталій з Лілією. Зраділи й на порозі видали всі свої секрети:

– Ми шукаємо житло!

– А Ліля скоро стане мамою.

Обличчя дівчини сяяло, як новорічне деревце в очікуванні дива:

– Лікар вірити відмовляється. Щоб з моїм діагнозом!

Віталій поцілував довгу шию й здмухнув волосся.

– Ти – не хвора, ти – моя.

Ліля сміялась:

– Лоскотно.

– Щасливі.

Обидва завмерли, немов завинили у чомусь вкрай серйозному.

– Дурненькі. Це ж так добре.

– Якщо… Якщо Господь допоможе, і я виношу цю дитину, ви станете хрещеним?

– Я?

Одночасно:

– Звісно. Ви ж наш чарівник!

Від них йшов з відчуттям тепла на рівні серця. Доля таки є, для цих двох, для Богданки.

Зібрався і поїхав до дівчинки. Він часто там бував, але ніколи не підходив, спостерігав здаля. Боявся? Ні. Це важко пояснити. Немов відтоді, як загинув Горицвіт, вони обидва бережуть ту смерть. Хоча… Богданка цього разу, на диво, швидко відійшла і вже наступного дня малювала на піску біля собачої буди все ту ж саму веселку. Ніна Митрофанівна натомість ще ой як довго боялася відходити від онуки, нишком витирала сльози, шепотіла молитви, коли ж уперше помітила Анатолія біля свого двору, хотіла підійти, проте, мабуть, збагнула, що не варто, й самими вустами прошепотіла:

– Д-я-к-у-ю.

А потім… потім всі дороги зійшлись до парку, озера, минулого. До речі, саме вчора помітив тут дивну парочку. З ранцями в руках ішов хлопчина, поруч – рудоволоса дівчинка у ластовинні, з двома крилатими бабками у вухах.

– Віко…

– Я, дядьку Толю, хоча ні, – ми. Це Ілля. Пам’ятаєте його?

– Звісно. А за ромашки – дякую.

Віка кивнула:

– То ми удвох носили їх Оксанці… на могилу. А в класі її місце лишили вільним на цілий рік, так, ніби вона з нами.

– Правда?

Ілля запевнив:

– Так вона ж із нами. Доки пам’ятатимемо, буде. Це мама так сказала.

– Мудра в тебе мама. Що ж, навчайтесь старанно. Домовились?

– Авжеж.

І знову озеро. Поруч Петро зі своїми вудками, дивиться удалечінь. Занурений у себе й в Бога. Він скоро буде панотцем, власне, мав би стати ним з самого початку, хоча тепер впевнений, що то був його шлях.

– Риба щось спить сьогодні.

– Осінь. Вона заколисала. Я б теж на лавці задрімав.

– Лавці? Ой! До речі. Все забуваю. Я таки довідався, де лікується Степан Олексійович. Допомогли колеги – вже колишні.

– Правда?! Де?

Посерйознішав і заходився змотувати вудку.

– Ну не мовчи. Що з ним?

Відклав убік рибацькі снасті й винувато прошепотів:

– Онкологія.

Осінь вийшла із води, простягнула руки у височінь. Десь на зап’ясті обривалась лінія.

Степан Олексійович сидів на лаві серед жовтого, висохлий, як листя, що під старечими ногами. Молода медсестричка посміхнулась:

– Ну я ж казала. Ось він. Ох і впертюх! За будь-якої погоди чвалає аж сюди, за корпус, й просиджує тут днями. Іван Іванович, лікар, спочатку ще боровся, а це махнув рукою. Степане Олексійовичу! Ось до вас.

Старий підняв очі, дивився пильно, а потім посміхнувся. Було помітно, що зрадів. Зрадів, як дитина неочікуваній іграшці, від чого та робилась вдесятеро ціннішою. Хвацько підкрутив сиві вуса, озирнувся, аби сусіди по нещастю теж помітили, що і в нього – відвідувач, а потім здивував:

– Щось кепсько виглядаєш, синку.

– Я?

Старий моргнув:

– Ну не я ж?

Анатолій не втримав посмішки. З цим старим завжди затишно, немов удома. Присів й заговорив, нарешті зважився злити себе в слова – без остраху, все, як було, мов рідному. Степан Олексійович слухав, а очі утішали лагідно.

– То виходить, озеро забрало гріх на себе?

– Виходить. Самі розсудіть: щоб тренер з плавання – втопився? Та ще й де? Не інакше, як вода помстилася.

– А чому дивуєшся? Вона – жива. Вода все відчуває. Ось, увібрала ненависть до пори, до часу, а потім вихлюпнула з себе.

– Медики говорили щось про судоми, але ж я бачив. Горицвіт пішов на дно майже блискавично, немов схопило щось і затягло.

– То твої думки. Гляди, синку, аби ненависть і тебе не засмоктала. Невже полегшало, га? – Старий пильно подививсь у вічі.

Анатолій не витримав той погляд і схилив голову:

– Полегшало? Якби. Це не полегшення, а повна відсутність життя. Справді. Довкола мене живуть люди. Я ж бачу, що живуть. Кожен з них знайшов свій порятунок, а я… Всі відчуття – під водою. Нічого. Хіба самотність.