Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах - Ткаченко Анатолий Федорович (полные книги TXT) 📗
Драгомиров перебував при штабі Сардинської армії,
яка разом із французами воювала проти Австрії. У цій
війні вперше в практиці ведення війни французи за-
стосували нарізні гармати, які заряджалися не через
дуло, а з казенної частини. Ця новина докорінно зміни-
ла тактику ведення бою. Існуюча до того тактика зім-
кнутих щільних колон застаріла, оскільки призводила
до великих втрат від нарізної зброї. Виникла необхід-
246
ність переходу до тактики стрілецьких ланцюгів, зміни
форм управління військами (утворення штабів), фор-
мування значних військових резервів, більш ефектив-
ного використання артилерії та інше. Всі ці питання
знайшли узагальнення та подальший розвиток у тео-
ретичних працях Драгомирова.
1860
року його призначають помічником профе-
сора тактики в академії Генерального штабу, а через
три роки він стає професором і викладає в академії до
1869 року. Працюючи в академії, Драгомиров критич-
но вивчає та узагальнює досвід ведення сучасної війни
і пише низку праць з воєнної історії, тактики ведення
бою, навчання та виховання військ.
Свої погляди та досвід з навчання військ Драгомиров
виклав у праці «Опыт руководства для подготовки ча-
стей к бою» («Досвід керівництва для підготовки частин
до бою»), надрукованій у трьох частинах у 1866-1896 ро-
ках. 1881 року у двох томах вийшов у світ його «Сборник
оригинальных и переводных статей» («Збірник оригі-
нальних та перекладних статей»). У наступних працях
він розробляє питання військової педагогіки, надає ве-
лике значення моральному чиннику при веденні війни,
розвиває питання з навчання солдат тому, що необхід-
но в бою, виступає проти муштри. Виняткову роль від-
водить дисципліні та впровадженню в армії суворого
дотримання законів усіма військовослужбовцями. Ве-
лику увагу приділяє вихованню у солдатів добросовіс-
ного ставлення до виконання своїх обов'язків, підкрес-
лює роль особистого прикладу з боку офіцерів. Одним із
головних чинників війни вважає вольові якості людини.
У 1879 році виходить його фундаментальна праця
247
«Учебник тактики» («Підручник тактики»), яка слу-
жила понад 20 років основним посібником для слуха-
чів академії Генерального штабу. У 1895 році виходить
у світ збірник оригінальних та перекладних статей
«14 лет. 1881-1894 гг.» («14 років. 1881-1894 рр.»). Драго-
миров брав участь у розробці «Полевого устава 1900 г.»
(«Польового статуту 1900 р.»). Вже після смерті Драго-
мирова у 1906 році в Києві видається його книга «Под-
готовка войск в мирное время» («Підготовка військ у
мирні часи»), а у 1909 році в Петербурзі видають збір-
ник оригінальних та перекладних статей за
1895-
1905 роки в двох книгах під назвою «Одиннадцать лет.
1895-1905 гг.» («Одинадцять років. 1895-1905 рр.»). 1956
року в Москві вийшли «Избранные труды» («Вибрані
праці») Драгомирова.
У 1869 році Драгомирова призначають начальником
штабу Київського військового округу, на цій посаді він
служив чотири роки. У 1873-1877 роках командував
14-ю піхотною дивізією, з якою брав участь у російсь-
ко-турецькій війні 1877-1878 років114. 27 червня 1877
року при високій організації та умілому керівництві ге-
нерала Драгомирова передовий загін Дунайської армії
у складі 14-ї піхотної дивізії та 4-ї стрілецької брига-
ди (17 батальйонів піхоти, 6 сотень кавалерії та 64 гар-
мати) протягом ночі успішно форсував Дунай в районі
румунського міста Зимниці, що забезпечило перепра-
ву головних сил армії (4 корпуси). 24 серпня 1877 року
у запеклому бою за Шипкінський перевал (Болгарія)
Драгомиров був тяжко поранений.
Після одужання у квітні 1878 року Драгомиро-
ва призначають начальником академії Генерального
248
штабу, а у 1889 році командуючим Київським військо-
вим округом. 1891 року йому надано чин генерала від
інфантерії, і він став повним генералом. У 1898 році
Драгомирова призначають київським, подільським та
волинським генерал-губернатором.
Простий у стосунках, із незалежною вдачею та лібе-
ральними поглядами, Драгомиров виявив себе на ниві
генерал-губернатора величезного краю талановитим
адміністратором. Він енергійно взявся за вирішення
різних проблем. Особливо гостро стояло питання охо-
рони здоров'я та освіти населення. Драгомиров доміг-
ся збільшення штатів медичних працівників та кілько-
сті ліжок для хворих, при ньому збільшилась кількість
народних шкіл. При його сприянні у 1901 році було за-
кінчено будівництво шести учбових корпусів Київсь-
кого політехнічного інституту.
Він отримав дозвіл влади друкувати в історико-ет-
нографічному журналі «Киевская старина», який ви-
давався в Києві у 1882-1907 роках, статті українською
мовою. На офіційних зустрічах з українськими дія-
чами культури розмовляв українською мовою, за що
його обвинувачували у співчутті українофілам та їх
прагненню відділити Україну від Росії.
Обдарований публіцист і популярний воєнний пись-
менник, Драгомиров високо цінував творчість, з пова-
гою ставився до вчених, літераторів, художників, теа-
тральних діячів, музикантів. Підтримував стосунки з
відомими діячами науки та мистецтва. Довгі роки това-
ришував з українськими істориками М.І. Костомаро-
вим, В.Б. Антоновичем, Д.І. Багалієм, Д.І. Яворницьким,
О.М. Лазаревським. Спілкувався з відомим українсь-
249
ким письменником І.С. Нечуєм-Левицьким, видатним
українським філологом П.І. Житецьким. Перебував у
близьких стосунках з театральним діячем В.І. Немиро-
вичем-Данченком, допоміг українському композитору
М.В. Лисенку відкрити у 1898 році музичну школу в
Києві, допомагав актору і режисеру М.К. Садовському
у справах українського театру.
Особливо теплі стосунки склалися у Драгомирова з
художником І.Ю. Рєпіним115 та істориком Д.І. Яворниць-
ким. Рєпін, працюючи над картиною «Запорожцы пишут
письмо турецкому султану» («Запорожці пишуть листа
турецькому султанові»), запрошував до себе Драгоми-
рова та Яворницького. З них він малював кошового ота-
мана Івана Сірка (Драгомиров) і писаря (Яворницький).
Зустрічі з Драгомировим справляли на Рєпіна глибоке
враження. Згодом він писав, що Драгомиров вражає його
глибиною розуму, філософськими поглядами на жит-
тя, високою освіченістю. Він зачарував художника щи-
рістю своєї вдачі, скромністю, гострим словом, незалеж-
ними міркуваннями про літературу та мистецтво. У 1889
році на замовлення академії Генерального штабу Рєпін
намалював портрет Драгомирова. За бажанням генера-
ла він змалював його в повсякденній формі з одним бой-
овим орденом Георгія 3-го ступеня, хоча мав багато на-
город. Це один з кращих портретів пензля Рєпіна, який
зберігається тепер у Московському історичному музеї.
Дружні стосунки склалися у Драгомирова з відомим
українським художником М.К. Пимоненком. Нащадок
козацького роду, закоханий в Україну, Драгомиров захо-
плювався картинами Пимоненка, на яких показано жит-
тя і побут українського села, природу України. У 1902 році
250
художник на замовлення Драгомирова намалював карти-
ну «В поход» («У похід»). Пензлю Пимоненка належить і
портрет генерала Драгомирова (доля твору невідома).
На початку 900-х років у Росії і в Україні почалися за-
ворушення та демонстрації. Ліберал Драгомиров не виз-
навав застосування сили для придушення студентських
