Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович (читать книги регистрация .txt) 📗
Хтось із наших інститутських дотепників сказав: «Теоретик — це гусак у журавлиному ключі, летить разом, але тримається осібно». Чверть віку я лечу з інститутом, зжився з гуртом фізиків-експериментаторів, одна мета, один маршрут, без них вичерпався б, щез би безвісти, мене завжди мали за свого, але давали змогу летіти куди хочу — гусак по-журавлиному не може. Сьогодні після розмови з Севою нахлинула тоскна самотність — усі дружно летять далі, а мене заносить убік.
Я блукав по поверхах, стрічався з потрібними людьми, заводив з ними не конче потрібні балачки, вирішував нескладні питання, без яких однаково легко могли обійтися як інститут, так і я сам. І всюди я відчував: вклинююсь не до пори, у цю хвилину не до мене, але займалися мною зичливо і… нашвидкуруч.
Одначе директор хоче бачити мене навряд чи просто так, з нудьги, навіщось я йому потрібен. Навіщо?.. Гостре бажання упевнитися: чогось ще від тебе чекають, — породило нетерпіння. Але директора терміново викликали, має повернутися з хвилини на хвилину. Хвилини збігали, день перевалив за половину, а я ще пообіцяв дочці Івана Трохимовича… Зі старим щось скоїлося.
Повернення директора я проморгав, хтось моторніший прошмигнув уперед, довелося перечікувати…
Наш директор любив повторювати: «Лише та кішка, яка сама по собі ходить по нашому теоретичному даху, здатна ловити, мишей». Він досяг слави і високих звань не стільки своїми подвигами у науці, скільки організаторським умінням — безпомилково вгадував таланти, ставив на них ризиковані ставки, напористо вибивав кошти і викручувався, коли їх бракувало. Наука тепер стає індустрією, і організаторські здібності дають користі, мабуть, чи не більше, ніж щасливі озаріння геніїв. Експериментаторами директор керував вправно, теоретиків лише зрідка голубив, щоб не здичавіли, не забували господаря, і ненав’язливо стежив — яких мишей приносять. Моя удачливість різко впала, і він, звичайно ж, це помітив…
Директор з-за столу вийшов мені назустріч, стрункий, підібраний, сиве волосся, моложаве, з ледь помітною нев’янучою засмагою лице, очі у променистих зморшках. У свої шістдесят з гачечком років він усе ж прекрасний гірськолижник, відпустку проводить на Чигеті, на швидкісних спусках затикає за пояс не лише молодих фізиків, але й рятувальників з гірської станції.
— Нумо повернися, синку!.. Нечастий же ви гість у мене, Георгію Петровичу.
— Ненадокучливість відлеглого — його капітал перед начальством.
Обмін ввічливими ущипками входив до ритуалу наших зустрічей.
Ми вмостилися осторонь директорського крісла, за круглим столиком, а це означало — я не зразу дізнаюся про мету виклику, розмова ходитиме околесом.
— Як поживаєте, Георгію Петровичу?
— Не завдаю собі клопотів, Костянтине Миколайовичу.
— Та невже?..
Ага, від мене чекають першого кроку, і я його зробив:
— Ви про щось хочете дізнатися, Костянтине Миколайовичу. Запитуйте, не церемоньтесь.
Директор розсміявся:
— Люблю дипломатів… Може, замість мене і запитаєте?
— Хочете дізнатися, що за таємні наради я проводжу у своїй келії?
— Ви телепат, Георгію Петровичу.
— Мушу зразу покаятися: вони не стосуються фізики.
— Ну, це я знаю. Якби вони стосувалися фізики, на моєму столі з’явився б папірець з неоригінальним проханням: дай грошей.
— Тоді так, не хизуючись своєю безкорисливістю, відкриюсь зразу: не займаюсь ні гірським спортом, ні альпінізмом, ні станковим живописом, ні грою на флейті…
— Ви хочете сказати, що нарешті знайшли своє захоплення?
— І прошу до цього поставитися поблажливо. Іронічні складки в кутиках тонкого рота, примружений погляд просто мені у вічі.
— Гай, гай, дорогий Георгію Петровичу! Намагаєтеся старого горобця на полові обдурити.
— Вважаю підозри безпідставними.
— Георгію Петровичу, бачте, у нашому віці хобі — це самозаглибленість, це самовтіха, це інтимна справа, а ви зібрали навколо себе маленький каганат…
— А хіба ви на гірськолижні вилазки не їздите компанією?
— Одна річ — компанійська поїздка в гори, інша — багатомісячна праця у тісній келії. Праця, наскільки мені відомо, не освячена бухгалтерськими кошторисами, праця на ентузіазмі! І ви хочете переконати мене — вона спаяна легковажним захопленням? Ні, Георгію Петровичу, не повірю. Повинні бути запалюючі задумиг високі ідеї… Ах, вони не стосуються фізики, ну так мені ще цікавіше. І я не розумію вашої дівочої сором’язливості — скільки серйозних фізиків заглибилися у біологію… І в геологію подалися, і навіть у психологію… А вас куди закинуло, Георгію Петровичу? Берегтиму таємницю сповіді, якщо накажете.
— У терористичну змову.
Наш директор був не з тих, кого легко можна ошелешити. На мою серйозну міну він відповів тонкою усмішечкою:
— Проти кого ж?.. Врахуйте, я не люблю екстремістів.
— Проти Христа.
— Як цікаво. І що ж вийшло? Чи поки що готуєтеся?
— Вийшло.
— Яким чином? Згоряю від цікавості.
— Забрались у перше століття і підійшли ще до того, як Христос став Христом.
— Але розкажіть — як вам вдалось потрапити у перше століття?.. І, даруйте, навіщо вам ці клопоти?
— Вдалося у загальноприйнятий тепер спосіб — заклали у машину запрограмовану модель потрібного нам відрізка історії…
— Модель історії? — жахнувся директор.
— Ясна річ, схематичну, спрощену. І він полегшено зітхнув:
— Уф! Ну й задачка… Тепер, здається, розумію. Історія, але без Христа. Хотілося дізнатися; як поведе вона себе без цієї постаті… І що ж вийшло?
Я стенув плечима.
— Отож-то й воно, що нічого. Христос знову воскрес.
Директор анітрохи не здивувався, задоволено кивнув сивою головою.
— А ви чекали конвульсій, апокаліпсичних потрясінь?.. І якщо видатна постать така впливова, то чи не можна цим скористатися — перетворити героїв історії в інструмент доводки, спрямувати життя у райські кущі? Чи правильно я вас зрозумів, Георгію Петровичу?
Хіба можна було пояснити у двох словах, чого я чекав. Мені і тепер це не зовсім ясно.
— Ви дуже здогадливий, Костянтине Миколайовичу. — Що я ще міг йому сказати?
Він помовчав, оцінююче подивився на мене, нарешті заговорив:
— На жаль, ваш результат підтверджує старе селянське правило — знай, козо, своє стійло. Як це не прикро, Георгію Петровичу, але ми не ведучі, а ведені. Та й нащо ви так далеко забралися — аж у перше століття? Пробралися б поближче, у минуле століття, у його кінець, у лабораторію Анрі Беккереля. Хіба вам важко було викрасти у нього ту саму фатальну пластинку, котру засвітили уранові солі! З неї ж усе пішло — і розкупорка ядра, і вибух над Хіросімою, і нинішні термоядерні жахи. Ні-і, ви знали, що такий дешевий криміналістичний трюк нічого не дасть: навіть якби Беккерель і не наткнувся на оказію, було б те ж саме — той же рівень розвинутості ядерної фізики, той же запас бомб, що не дають нам спати. Еволюція, напевне, не встояла б перед ентропією, якби не застрахувала себе від випадковостей… Христа вбили — Христос відродився. Дуже, дуже цікавий результат. Багатозначний!.. — Директор випростався і зразу став заклопотано діловитим. — Проте я вас запросив не для того, щоб викривати. Кожному вільно забавлятись, як заманеться. Я накинув на вас оком. І наперед скажу: мені буде дуже прикро, якщо ви не підете мені назустріч.
Я насторожився — нарешті увертюра закінчилась, почалася арія.
— Висунули ми свого часу Калмикова і сподівались — молодість не гандж. Але ж слабкий, неглибоко оре. Вам не здається?..
Калмиков, також фізик-теоретик, який ще не встиг про себе заявити, був висунутий у вчені секретарі, на посаду відповідальну і клопітну, де доводилося бути скрупульозним канцеляристом.
— Не здається, Костянтине Миколайовичу, — відповів я. — Може, Калмиков і неглибоко оре, проте борозни не псує.
— З вашого горища, Георгію Петровичу, не видно, а я увесь час мушу підправляти огріхи… Та й особливо звинувачувати хлопця не можна, важко без імені, без авторитету, ординарному кандидатові наук ладити з нашими мастодонтами. Тут потрібна людина з досвідом і заслугами.
