Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович (читать книги регистрация .txt) 📗
Мені зразу стало все ясно. Зовсім не з пустої цікавості розпитував директор про мої труди на горищі, йому до зарізу треба було знати, — наскільки це серйозно. Я займався не фізикою — це його аніскільки не бентежило, якби треба було, міг би навіть взяти під свою опіку. Зараз усі чекають відкриттів на стику наук, якби я зарився у біологію чи психологію — директор не звалював би на мене адміністративну ношу. А раптом вдасться пробитися туди, куди Макар телят не ганяв, — новий напрямок, нові перспективи, нове в активі інституту! Тепер ось з’ясував — «кожному вільно забавлятися, як заманеться», — але за дурощі грошей не платять, будь ласка, займися справою: Калмиков не тягне, тягни ти! Я зжав свого директора — запримічену дичину з поля зору не випустить.
Він підвівся.
— Я не вимагаю, Георгію Петровичу, негайної відповіді. Нема куди квапитися. Зважте, обміркуйте, поставте перед і мною які хочете умови. Обіцяю бути поступливим. Не сумніваюся — ми з вами спрацюємося.
Ох, м’яко стеле, але твердо буде спати. І повна зневага до того, що мене захоплює. Я також підвівся і потиснув доброзичливо простягнуту руку.
Біля дверей несподівано визріло запитання.
— Костянтине Миколайовичу, — обернувся я, — ось ви сказали: ми не ведучі, а ведені… Чи не означає це, що в основу нашої діяльності покладено пристосовуваність?
Він ще не встиг сісти за свій стіл, затримався, замислився на секунду, відповів:
— Одна з властивостей живого — здатність адаптуватися. Чому ми маємо бути винятком?
Диво, та й годі: у мого легковажного сина з’явився такий могутній прибічник.
Двері відчинила Алевтина Іванівна, молодша дочка Івана Трохимовича. Я знав її ще восьмирічною дівчинкою, марненькою, веснянкуватою, розпатлано-білявою, тихенькою, мов мишеня. Тепер це огрядна молодиця з вогненною копицею фарбованого хною волосся, з важкою рішучою ходою.
— Ви спізнилися, — з осудом мовила вона. — Цей уже в нього.
— Хто — цей? — не збагнув я.
— Ну піп! Батюшка! Святий» отець! — Вона не могла приховати роздратування.
— Алю, я нічого не можу второпати.
— Не могла ж я розпатякувати по телефону — мовляв, мій батько зовсім звихнувся, запраг… як воно там у них називається?.. святого причастя чи сповіді, не знаю… До сих пір не можу отямитися: він, Іван Голенков, з тих, кого раніше називали гранітним, твердокамінним, ось зараз вимолює у попа прощення!
Алевтина Іванівна поривчасто витягла хустинку, та до очей не піднесла, зібгала її у кулаці — очі сердиті, але сухі.
— Давайте, Алю, присядемо десь, — попросив я. — Увесь день на ногах.
Стріпнувши рудою копицею, важко і міцно ступаючи, вона провела мене до їдальні, першою втомлено опустилася на стілець, кивнула.
— Там…
Двері такої знайомої мені наріжної кімнати Івана Трохимовича щільно зачинені, ні шелесту, ні голосу не пропускають — незвичний гість діє у тиші.
— Рідній дочці заборонили навіть заглядати! — Алевтина Іванівна не боїться, що її роздратування можуть почути. — Таїнство, бачите. Душу відкриває… кому?! Не мені, не вам — чужій людині!
Саме це зараз викликає у мене не роздратування, а почуття провини. Іван Трохимович пробував мені сповідатися, так, і наполегливо, та останнім часом дійти до повного взаєморозуміння нам не вдавалося. Я виходив з важким серцем — ех, старість не радість, а Іван Трохимович залишався зі своїм — кому повім печаль мою? Та як, одначе, було йому нестерпно тяжко, коли зважився запросити сторонню, нехай навіть зараз уже не ворожу, але однаково чужу людину, свого роду офіційну особу. Йому повім потаємне, більше нікому…Скривджено-роздратований голос дочки неприємно слухати: тобі-то, голубонько, напевне, також пробував сповідатися, хоча б дещицю сорому мала від того, що не змогла зрозуміти батька.
— Ви, звісно, думаєте — повинна була категорично відмовити. Зрештою, батька мого ви добре знаєте, його ніколи ніщо не стримувало. Відмовила б — помер, і ще б прокляв перед смертю… Отож я і хотіла, щоб… ви раніш від попа прийшли. Лише ви маєте вплив на батька. Просила ж — не запізнюйтеся!..
— Навряд чи я що-небудь змінив би, Алю.
— Тоді хто, хто як не ви?..
— А хто може допомогти людині, яка сама у собі заплуталася?
— А вам що! Здвигнете плечима: мовляв, давній знайомий з глузду з’їхав. А нам як бути? Пляма на всю сім’ю. Чоловік лекції з дарвінізму читає, видавництво «Знання» угоду на книжку склало. А тепер кожен, кому тільки охота, кричатиме: у сім’ї дарвініста попівщина в’є гніздо!..
У неї сльотаво-сірі очі, як колись у батька, та у них злі, колючі чоловічки, і на її позбавленому скупої батькової карбованості пухкому лиці проступає щось зморшкувато-бульдоже.
— Слухайте, Алю, батькові зараз набагато гірше, ніж вам. На вашому місці я все-таки думав би про нього, а не про себе.
І вона задихнулася.
— Ви!.. Ви насмілюєтесь — мені!.. Я — про себе, про нього — ні?!
— Так, і не тільки зараз, а вже давно. Давно батько для вас — прикрий обов’язок, житейський борг, який належиться сплачувати.
Я знав на що іду: з цієї хвилини ми вороги, але багато не втрачаю — друзями ми ніколи й не були. А я б зневажав себе, якби перед близькою смертю свого командира, свого названого батька зрадив би його. Не із страху, не з ханжества ця мужня і чесна людина зараз зрікалася сама себе — з відчаю. Хто може збагнути глибину відчаю ближнього свого? Авжеж, не дочка, яка перелякана долею чоловікової розхожої брошури. Не зважусь сказати: розумію, але відчуваю — відчай бездонний.
Ми дивилися одне на одного. Її лице паленіло, чоло рожевіло, а очі люто світлішали…
Скандал не встиг вибухнути, за дверима почувся здушено-сиплий вигук, гуркіт падаючого стільця. Двері розчахнулися, з кімнати не вискочив, а швидше вивалився, плутаючись у рясі, довготелесий батюшка — молодий, бородатий, рум’яний від гніву, на вузьких грудях у вільних складках виблискує хрест.
— Вам… Ах, бож-же мій! — Він наскочив на ріг дивана. — Вам слід було закликати лікаря-психіатра, а не священика!
Ставши посеред кімнати, Алевтина зустріла його похмурим поглядом, не відповіла. І батюшка ображено підбадьорився, траурно погойдуючись, набираючи поважного виду, рушив до виходу.
— Сті-ій!..
У дверях, вчепившись за одвірок, виріс Іван Трохимович — важка, як кусок мореного дуба, голова з випнутим полірованим надлоб’ям, грайливо барвиста у білу й рожеву смужку піжама на пласкому, перекособоченому кістяку.
— Стій! Не тікай! — сипло, з клекотом. Священик стенув плечиками, зупинився, досадливо обернувся.
— Бож-же мій! Самьдіокликали — і дратуєтеся… Навіщо вам святе причастя?
— Я багато ненавидів, хочу любити… Лю-би-ти!.. Ви ж обіцяєте це…
— Тоді пройміться покірністю, підготуйтеся до любові.
— Покірністю?! Хлопчиська прислали. Що ти мені можеш сказати?
— Слово боже. З ним прийшов.
— Прийшов повчати… По якому праву?… Більше бачив? Більше пережив?.. Що ти знаєш про життя, молокососе?
Піп сплеснув траурними рукавами.
— Я до вас з утіхою, а ви ображаєте!
— Утіха? Вмираючому?! От які ви телепні!
— О господи! Що ж ви хочете?
— Любити наостанці! Е-е!.. — Іван Трохимович сіпнув підборіддям у бік дочки, яка стояла із задертою головою. — Його!.. — Кивок у мій бік. — Любити їх! Страждати за них!.. Так!.. А ти, вті-ху… Повісь її собі замість хреста…
Він задихався, пооране лице зробилося небезпечно чорним, кістлява рука у чепурному біло-рожевому рукаві тремтіла, чіпляючись за одвірок. Зараз упаде. І я кинувся до нього.
— Досить! Підемо!
Він зм’як, навалився на моє плече — лякаюче легкий, по-дитячому безпорадний.
У знайомій напівтемній кімнаті стояв невивітрений запах барлогу. Я поклав колишнього командира на зім’яту постіль, укрив ковдрою. Закинута важка голова на тонкій скрученій шиї, гострий борлак, зім’яті повіки склеплені, кожен вдих супроводжується клекотом, а в запалих скронях пробивається назовні непогамоване життя.
