Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович (читать книги регистрация .txt) 📗
Зростають продуктивні сили, зростають, та без використання не залишаються, разом з ними розростається діяльність людини, відкриваються нові можливості, з’являються нові потреби, а в результаті — нестача сил, нестача засобів, прагнення їх збільшити. Як тільки відбувається збільшення, все починається спочатку на вищому рівні, прискореним темпом…
Отже, в усі часи, доісторичні й історичні, люди підкорялися одному безкомпромісному закону — чим вищі продуктивні сили, тим вищий темп розвитку, що їх пожирає.
Провісниця машинної ери — примітивна «дженні» — вже заміняла шістнадцять — вісімнадцять ткачів. На початку XIX століття машини поширюються по світу, відбувається вибух росту продуктивних сил, і зразу ж набирає шаленого темпу розвиток людства: лавиноподібно множаться заводи і фабрики, бурхливо здіймаються міста, здійснюються нечувано грандіозні задуми, такі, наприклад, як спорудження трансконтинентальних залізниць. Ніколи ще не виникало потреби у таких колосальних витратах. Парові машини, які вражали уяву сучасників, були неспроможні покрити їх. Недостатню продуктивність таких машин доводилося компенсувати жорстокою експлуатацією робітника — не мрій про відпочинок, горбаться від зорі до зорі, за каторжну працю отримуй мідяки. Темп розвитку вимагає жертв!
Варто лише пожаліти трудівника, скоротити нестерпно непосильний робочий день, збільшити заробітну платню — і… темп загальмується. Скорочуй тоді витрати на розширення виробництва — не будуй заводи і фабрики, не випускай машини у потрібній кількості, скороти виробництво необхідних продуктів, а це означає зубожіння суспільства, страхітливе безробіття, пауперизм, голод, злочинність, і врешті-решт катастрофічний розвал. З темпом розвитку жарти кепські.
За вікном стороною прошуміла рання машина. Ніч минула. Я підвівся, вимкнув лампу, відсунув фіранку. Повітря у кімнаті примарно димчате, та речі вже набувають своїх обрисів, а Мислитель на столі втратив свою одухотвореність — сидить розкарякою щось віддалено схоже на людину, чужий пластиці витвір ще недосконалих рук.
І знову напориста машина, мов далекий буревій. Хтось квапився з одного дня в інший. Він на порозі, черговий день. Він виріс з дня минулого. У ньому люди їстимуть хліб, випечений учора, переживатимуть біду, яка сталася вчора, втілюватимуть надії, які з’явилися вчора. А наше вчора виросло з позавчора, позавчора — з третього дня… І так далі — тягнеться пуповина в пережите, до часів Мислителя і далі, далі…
Минуле закладене в нас, воно — наша плоть і наш дух, без нього нас нема, ми — концентрат минулого.
Концентрат усього, вистражданого нашими предками?.. Ми — вмістилище вселюдського лиха?.. Але ж цього нема! Робітник тепер працює по вісім годин на добу, має два вихідні дні у тиждень, не надривається, не нидіє у злиднях…
Е-е, ні! Не все зразу. Зароджувався новий сплеск, та я рішуче його придушив — треба лягти і постаратися заснути. Продовження буде, але вже на свіжу голову. Постережи мій сон, недремний друже Мислителю.
Прокинувся з неспокійним відчуттям — попереду у мене щось велике, незавершене, наче повернувся у молодість, в ту пору, коли натхненна власними успіхами фізика з хвилини на хвилину очікувала завершальних тріумфів, а я, серед багатьох, які подавали надії, самовпевнено тішився — а раптом, чого на світі не буває… а раптом я перший — на заповітну стежину, що веде до святая святих, до легендарного Єдиного Поля! Фізика трохи заспокоїлася і досі терпляче чекає, а ми, ті, хто подавав надії, застрягли десь на манівцях… Але які все ж таки були хвилюючі дні! І сьогоднішній сонячно яскравий день, і заливчастий дитячий сміх, що долинає з подвір’я…
Щоправда, день очікувався сум’ятливий, в інституті назбиралося справ, які я безтурботно відкладав на потім. Відкладати на далі було вже просто непорядно, мене і так не вельми обтяжували обов’язки — ходив на вчені ради, ділові наради, знайомився з працями молодих колег, зрідка був опонентом на захистах. Та, коли навіть і продовжувати цей список, то однаково виявиться, що я у легкому припрязі. Часи надривних зусиль, коли я запрягав себе то в одну нерозв’язану проблему, то в іншу, давно минули. Нове покоління фізиків з усмішечкою позиркує на дивацтва професора Гребіна…
Зараз у нашому інституті чергове пожвавлення — очікується галасливий симпозіум, у якихось відділах гармидер, щось підраховують, цього разу теоретики стоять осторонь, але і їм не дають спокою. Згадали і мене, наш директор запросив сьогодні до себе — «конфідейційно, Георгію Петровичу, на кілька слів».
Сонце вривається у вікна, і з подвір’я дитячий сміх… Наповненість дня мене не пригнічує, навпаки — мені необхідна розрядка. Занурюся з головою у звичні води, змию з себе налиплі обов’язки й обросту, мабуть, новими, наберуся свіжої інформації, та й зустріч з директором вельми цікава — куди свататиме? Директор любить загнуздувати тих конячок, які вже не кидаються долати перешкоди, вони за звичкою добре тягнуть адміністративні посторонки. День наповнений, отже, віддамся йому, але вчорашнє незавершене таємниче житиме у мені, пронесу, не розплескаю, а вже вечір і ніч будуть моїми на пару з терплячим Мислителем.
Виголений, наодеколонений, у свіжій сорочці, з пов’язаною краваткою, я вийшов до сніданку.
— Доброго ранку, Катю. Доброго ранку, Сево.
Так, і Сева тут, за столом, Не кожного ранку нам щастить перестрітися — піднімаємося порізно, порізно розбігаємося, він раніше, я належу до «сов», засиджуюся до пізньої ночі. Вдень Сева рідко забігає додому. Я і мати майже з перших днів збагнули — син не має наміру приростати до нас, зараз живе десь, а з часом і зовсім полетить. Видно, що живе він активно, але його клопоти, радощі й тривоги від нас приховані. Він привчив нас не хвилюватися, коли допізна десь затримувався, іноді дзвонив: «Зриваюся з приятелем до нього на дачу, там і заночую у теплі та затишку. Прошу не панікувати. Завтра увечері побачимося». А колись ми не вірили у самостійність нашого сина. Інколи мені западала в голову страхітлива думка: «Чи здивуємося, коли раптом з’ясується, що Сева опинився серед злодіїв або бандитів?» Щоразу картаю себе — як можна до такого додуматися! — та від цього віри у сина не додавалося.
Він виріс серед книг і колись час від часу захоплювався літературою, доступною його віку. Та після повернення Сева жодного разу не підійшов до полиць. І коли йому читати? Він ніколи не залишався наодинці з собою — у діяльності, у спілкуванні. Справді ж, треба чимось дуже захоплюватися, щоб бути таким непосидющим. Але ніякі науки його не захоплювали, ніяких особливих пристрастей за ним не водилося, навпаки, мій потяг до історії він вважав невинною слабкістю — у батька хоббі. І, напевне, на будь-кого, хто до чогось небайдужий, він дивився зверхньо — людина зі слабинкою, а я ось не такий.
Сева охоче (навіть дуже охоче погоджувався — світ не ідеальний, ненадійний, невлаштований і взагалі, як він казав «лажа довкола», та погоджувався спокійно, не обурюючись. Навчений досвідом своїх двадцяти трьох неповних літ, він поблажливо остуджував мене безтурботною порадою: «Не витрачай пороху, тату. Бережи адреналінчик».
І при цьому всьому він мав свої уявлення про честь і совість. Не можна ходити в боржниках, коли тобі хтось зробив послугу, постарайся якомога швидше прислужитися йому. Але схоже на те, що це правило не зачіпало жінок, їм можна не відповідати послугою на послугу, від їхніх докорів можна відмахнутися, їм можна збрехати. Позичати у батьків він вважав принизливим для себе, і хоча попервах йому доводилося брати у матері на дрібні витрати, та робив він це явно з важким серцем, у крайньому разі. Делікатність, яка нас гнітила.
Страхітливі думки, що лізли мені у голову від таємничості Севиного життя поза домом, були не більш, ніж абстрактне припущення — неймовірно, але у принципі навіть і таке можливе. Проте прискіпливі спостереження чим далі, тим більше переконували мене у протилежному. Мабуть, затятому моралісту було б важко дорікнути Севі за аморальність. Він щонайменше думав про десять заповідей Мойсея, але, здається, виконував їх з бездоганністю пуританина, окрім, можливо, однієї — «не зажадай жони ближнього свого». Тут я б не поручився за безгрішність свого сина.
