Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович (читать книги регистрация .txt) 📗

Володимир ТЕНДРЯКОВ

ЗАМАХ НА МІРАЖІ

Фантастичний роман

© ТЕНДРЯКОВ В. Ф. Замах на міражі: Роман. Повість. Оповідання. — К.: Дніпро, 1990. — 496 с.

© ВОРОНОВИЧ В. Й., переклад з російської, 1990.

З непроглядної далини часу тече потік роду людського, наймення якому — Історія. Він несе нас через наше сьогодні далі, у невідоме.

У невідоме? Ой ні, не зовсім! Далеке проступає вже зараз, треба тільки вміти його бачити — велике через мале, у падаючому яблуці — закон всесвітнього тяжіння.

Хто в 1820 році звернув увагу на повідомлення Ерстеда про те, що стрілка компаса різко відхиляється до провідника, по якому пропущено струм?.. Людей тоді хвилювала доля Наполеона, який доживав останні дні на острові Святої Єлени, вбивство герцога Беррійського. А стрілка компаса… яка, прости господи, дурниця. Але від неї здригнулася Історія, почалася нова промислова ера, електрика увійшла в життя і змінила його, змінився світ, змінилися ми самі.

А пучка уранової солі, що випадково засвітила пластинку Беккереля… А «божевільні» прожекти скромного вчителя з Калуги — вирватися з обіймів Землі!..

Тече потік роду людського. Куди! Які сили женуть його? Чи ми безвільні раби цих фатальних сил, чи ми спроможні якось їх загнуздати? Болісні питання буття завжди викликали страх перед майбутнім. Він проривається в легендах про всесвітній потоп, що поховав під собою людство, у страхіттях одкровень від Іоанна, у жорстоких розрахунках Мальтуса. І хоч активна життєдіяльність людей перемагала цей страх, та тривога за свої долі не зникала і загадки буття не ставали менш болісними.

Чим далі, тим менше людина залежала від зовнішніх сил, тим сильніше вона відчувала — небезпека таїться у ній самій. Не хтось і не щось стороннє найдужче заважає жити, а неминуча люта взаємонесумісність.

І ми тепер гостріше, ніж колись, усвідомлюємо, що між звичайно житейськими конфліктами Іванів Івановичів з Іванами Никифоровичами і глобальними катаклізмами світових воєн існує глибинний зв’язок, те й інше — порушення спільності.

Але ж роз’єднаності в усі часи протиставляли моральність. Справіку на неї розраховували, до неї палко закликали. Та ми вже втомилися від гучних закликів, як і раніше, не впевнені ні в собі, ні у своїй буду чині. Куди занесе нас бурхлива течія Історії, яка прискорюється й прискорюється, у які кипучі пороги, у які згубні вирви?..

Прийдешнє проглядає уже зараз: у малому — велике! Як розгледіти його нечіткі ознаки? Ознаки небезпеки, що насувається, ознаки обнадійливі і рятівні. І передусім ознаки відродження моральності, без неї немислиме життя.

Майбутнє проступає вже зараз — така особливість розвитку. Щоб помітити несміливі ознаки цього майбутнього, треба, як не парадоксально, вдивлятися в минуле, у витоки нинішнього. Тільки тоді можна збагнути, яке воно мінливе і куди ця мінливість приведе. Прийдешнє бачиться через минуле.

Несе час рід людський, позаду, по ріці Минулого, у фарватері Історії залишаються людські маяки. Кожен щось собою позначає. По них найлегше орієнтуватися. І чи варто відвертатися від їхнього архаїчного світла, якщо воно навіть здається нам ілюзорним?

СКАЗАННЯ ПЕРШЕ

Про невчасно загиблого Христа

У надвечір’ї море Галілейське завмирає: хвилі відбігають від огладжених валунів, знесилено лежать на гальці і безшумно зітхають. Вздовж берега червоні, пропечені скелі рвуться з соковитої зелені, над ними зсудомлені сосонки обіймаються з цупкими олеандрами.

Зблискують весла на сонці, женуть незграбну рибальську барку. Путь недалека, у найближче містечко Віфсаїду, воно вже видніється попереду — на схилі ліпляться одна над одною пласкі покрівлі й латки садків. У барці десяток чоловіків, рибалок з Капернаума. На кормі, випроставшись, сидить хирлявий, обпалений сонцем, вкутаний у довгий вигорілий плащ чоловік. Він недавно з’явився у цих краях і про нього одразу ж заговорили. Марія з Магдали, котру він вилікував від біснуватості, бігала узбережжям і вголос славила його ім’я.

По землі палестинській з давніх-давен бродили пророки, віщуючи надії, погрожуючи загибеллю. Тепер їх заледве чи не більше, ніж у давнину. Тетрарх Ірод-Антипас не так давно відрубав голову пророкові з Іудеї Іоанну, який жив у пустелі, носив верблюжу волосяницю, хрестив водою з Йордану. З усіх кінців країни ремствують на Антипаса. А поряд у неспокійній Самарії месією оголосив себе якийсь Досифей, котрий так свято зберігав благочестя, що цілком відрікся від їжі, ходять чутки — чи то помер з голоду, чи то все-таки нетлінно живий. Досиф’ян багато, і всі вони щосили славлять учителя. І ось новий пророк — прийшов зараз з Іудеї, стрічався там з Іоанном, та родом він з Назарета.

Назарет близько, день дороги, а може, й того не буде. І кажуть про нього люди: «Не чекай з Кесарії привіту, а путнього з Назарету». У багатій язичницькій Кесарії сидить римський прокуратор, а в Назареті живуть горлопани і плутаники. І все ж у Капернаум цей назаретянин увійшов, супроводжуваний натовпом, дітвора бігла попереду й верещала півнячими голосами:

— Осанна! Осанна!

Пророк йшов берегом легким підскоком і несподівано зупинився. З води вибирали у човен сіті брати Іонові — Симон та Андрій. Заплутана у сітях риба вогнем спалахувала у призахідному сонці.

— Ідіть зі мною, — мовив чужинець, — ловцями душ зроблю вас.

Старший брат, Симон, суворо зиркнув на пророка, який стояв на березі. Той був непоказний з виду, низькорослий, довга бахмата одіж спадала з вузьких плечей, лице змарніле, темне, із скривленим носом, але скрашував його усміх і погляд чорних блискучих очей був щирий та веселий.

— Хто ти? — непоштиво спитав Симон.

— Син Людський.

Симон мовчки підгріб до берега.

Симоновій тещі того вечора нездужалось, скаржилась на голову. Гість приклав руки до її тім’я, поговорив, зняв біль, та одразу звеселіла й заходилася коло вечері.

Брати Іонові нещодавно перебралися сюди з Бетсаїди, за ними потяглася лиха слава — согрішили в суботу. Пророк не лише сів з ними за стіл, а й посадив ще підібраного дорогою митника Матфея-Левія сина Алфеєва. Нема мерзеннішої служби, як митник — збирач податків: бродячі пси, вони охороняють Іродові закони, порушують Мойсееві — деруть гроші з усякого, поважного й багатого не пропускають, бідного не милують.

Бен-Рувим, людина благочестива і дуже вчена, не переступивши порога, докірливо мовив у відчинені навстіж двері:

— Хіба ти не знаєш — не садять фігове дерево серед лози і злак серед осоту? Що вони родять тоді?

— Тобі не до вподоби, з ким я сиджу? — спитав пророк.

— Називаєш себе Сином Людським, а сидиш з грішниками й митниками, ділиш з ними хліб, п’єш вино!

Син Людський всміхнувся:

— Не здорові потребують лікаря, а хворі. Я прийшов покликати не праведників, а грішників.

І не лише ті, хто сидів за столом, здивувалися, у натовпі, за спиною Бен-Рувима, пролунало:

— Овва!

Оддалік полохливою тінню хилитався під зорями убогий Маной. Правиця його висіла, мов батіг, і був він чинбарем, і давно вже не робив своєї роботи. Він чув, що назаретянин зцілює, про це кричала біснувата Марія з Магдали. Маной хотів просити зцілення, але не зважився турбувати пророка.