Діви ночі - Винничук Юрій Павлович (книги регистрация онлайн бесплатно .txt) 📗

— Ну що кіно, я кіно вдома маю. Давай, десь на люди. Я так надивилася телевізора, що мені в очах рябить, — сказала Рома.

— Давайте я вгадаю, чого вам хочеться, — встряв я.

— Ну-ну! Вся надія на тебе.

— Вам хочеться випити. Я вгадав? І, може, навіть не просто випити, а напитися.

— Ой, по-моєму він близький до правди! — зраділа Рома. — Напитися! Це якраз те, що я потребую вже другий день.

— Що вам заважало це зробити вдома? — спитав я.

— Самій? Я п’ю тільки в компанії, а Дзвінка не бажала мені компанію підтримати, і я мусила мучитись.

— Ну я бачу, що ви вже все вирішили за мене, — засміялася Дзвінка. — І що мені залишається?

— Напитися з нами, — втішила її Рома. — То що — куди їдемо?

— Я пропоную чоколядовий бар, — сказав я.

Макс поставив авто просто навпроти магазину «Світоч» на Академічній. Ми спустилися в бар. Всі столики, крім одного, були зайняті, але на вільному столикові стояла табличка «Службовий». Я підкликав офіціянта.

— За той столик можна?

— Якщо замовлення буде не менше як на п’ятдесят карбованців.

— Запросто, — заспокоїв я його і кивнув дівчатам.

Макс розмістився просто за баром — на відстані, але так, щоб мати нас весь час на оці.

— Ну, дівчатка, нам цей столик відпустили при умові, що стратимо півсотні. Так що замовляйте найкращі смаколики, — сказав я.

— Ну, старий, ти даєш! — засміялася Рома. — Я за вас дуже рада.

— За кого саме?

— За вас із Дзвінкою. Гуляємо на всю котушку.

— Вона все знає, — сказала Дзвінка. — Своя людина. Я хочу пити коктейлі.

— Я теж, — зраділа Рома. — Але ми їх приготуємо самі. Замовимо мартіні, кампарі, чінзано, сухе шампанське і коньяк.

— Ти забула про м’ятний лікер, — нагадала Дзвінка.

— Ой і справді! Без м’ятного лікеру не вийде.

— А не злипнеться? — спитав я.

— Фу, який вульгарний, — відказала Рома. — Офіціянт!

Офіціянт прийняв замовлення, до якого ще додалася гаряча чоколяда і празький торт, а за хвилю наш столик вкрився напоями.

— Так, я пропоную перший коктейль під назвою «Ночі Кабірії», — заявила Рома. — Мартіні, шампанське і коньяк. Прошу обслужити дам.

Я змішав їм трунки у тих пропорціях, які назвала Рома, але собі налив шампанське з кампарі.

— Вип’ємо за вас, — підморгнула по-змовницькому Рома. — Дзвінка у нас була завше романтичною особою, а я от не шукаю журавлів у небі. Пливу за течією.

— Кожному своє — відказав я, і ми випили.

— Як ви уявляєте ваше майбутнє? — спитала Рома.

Я перезирнувся з Дзвінкою і з її погляду зрозумів, що Ромі вона всього не розповіла. Ледве чи Ромі сподобалася б перспектива руйнації того бізнесу, яким займався її чоловік і завдяки якому вона вела безтурботне існування кімнатного гіацинта.

— Яке в нас може бути майбутнє? — вдавано засміявся я. — Ти ж чула про Трістана та Ізольду? Це ми. У нас платонічне кохання, правда, Дзвінко?

— Правда, коханий.

Ми випили ще кілька коктейлів. Я спитав:

— А ви коли-небудь були присутніми на тих забавах?

— Ніколи, — сказала Дзвінка. — Мені просто гидко дивитися на ті свинячі рила.

— Ну, я дещо бачила, — сказала Рома. — Мене теж ніхто ніколи не запрошував, але я одного разу поміняла зачіску, розмалювалася так, що мене рідний чоловік не впізнав. Правда, вже всі вони були п’яні, як белі. Ото була комедія. Я подивилася, як вони забавляються, покрутилася, а тут до мене прилип один жук. Мусила я з ним піти нагору, поклала його в ліжко і сказала, що за хвилинку буду. А сама втекла. Потім я дізналася, що він шукав мене, скандалив, вимагав, щоб йому показали всіх дівчат. Ледве чоловіка втихомирили… Але скажіть мені, ви хоч маєте якийсь план?

Я кивнув.

— Я зрозуміла, більше ні про що не питаю. Але знайте, що коли буде потрібна моя допомога, я готова. Тільки не рухайте мені мого Зеня.

Я подумав, що Дзвінка зробила дурницю, довірившись Ромі. Вона не збирається втрачати розкішне життя. І коли щось їй буде загрожувати, то може й не стриматися від зради. Я перевів розмову на іншу тему.

Грала музика. Поміж столиками шастали різні типи, вишукуючи чергову панну серця, аби запросити на танець. Біля нашого столика спинився якийсь захмелілий молодик і запросив Рому.

— Я не танцюю, — сказала Рома.

— Зате я танцюю, — вперся той.

— Ну і танцюй далі.

— Ні фіга. Хочеш салат на голову?

Він підступив ближче і поклав руку їй на рамено.

— Слухай, — сказав я, — не говори дурниць. Йди своєю дорогою.

— Що? — визвірився він. — Добре, я зрозумів. Одну хвилинку.

Він відійшов, але повернувся ще з одним типом і повторив, вигойдуючись просто над нашим столом:

— Ну, то як? Ідеш танцювати?

— А ми з дебілами не танцюємо, — сказала Рома.

Ну, все, подумалося мені. Зараз почнеться. І я не помилився, бо таки почалося, але зовсім інакше, ніж можна було передбачити. За спинами хлопців виросла могутня статура Макса. Його жилаві руки згребли обох кавалерів за обшивку і поволокли з бару. Ті пробували сіпатися, лаятися, але все це було марною справою.

— От бачиш, — сказала Дзвінка. — Макс теж став у пригоді. Ну, що — по останньому коктейлю і додому люлі?

Повернувся Макс і знову сів коло бару. Весь вечір він цмулив лише каву і сік. Ми випили і покинули кнайпу. На дворі моросив дощик, свіже повітря провітрило мені голову і здмухнуло поцимбальний настрій.

У понеділок вранці я прокинувся з поцілунком на вустах.

— Вставай, лежебоко!

Я розплющив очі й побачив біля себе Дзвінку.

— Ти не боїшся, що тебе застукають? — спитав я.

— А нікого нема. Ходи снідати.

— Снідати? Чудово. Що може бути смачніше за гарячу Дзвінку на сніданок? — сказав я, схопивши її за руку.

— Ні-ні, — вирвалася зі сміхом вона. — Не спіши. У нас все попереду. Спускайся, я тебе чекаю.

За сніданком вона сказала:

— Я маю для тебе сюрприз.

— Той самий, про який ти мені вже казала?

— Побачиш. Зараз поїдемо з тобою в одне місце.

— А де Роман?

— Його не буде цілий день. Він мені так і сказав, щоб я пішла з тобою в кіно.

— Але ми в кіно не підемо?

— Я тобі влаштую куди цікавіше кіно, — підморгнула вона мені.

— А на чому ми поїдемо?

— На моїй машині.

— Бо я вже з жахом подумав, що нас повезе Макс.

— Макс повіз Ромка.

В авті я пробував випитати в Дзвінки, куди ми їдемо, але вона тільки віджартовувалася. Заїхали ми на Кривчиці й спинилися біля якогось двоповерхового будинку.

— Ну, от ми й приїхали, — сказала вона, відмикаючи хвіртку.

— Що це за будинок? — дивувався я. — Звідки в тебе ключі?

І лише коли ми зайшли всередину, вона мене ошелешила:

— А це наш будинок! Розумієш?

Тут усе було зовсім нове й необжите — меблі, килими, посуд. Видно, що зовсім недавно скінчено ремонт.

— Це твій будинок? — перепитав я.

— Так, я купила його ще перед одруженням. Тобі подобається?

— Що за питання? А Роман знає?

— Ні, що ти. Ніхто не знає. Ми тут зможемо зустрічатися, коли вдасться нарешті вирватися від Ромка. А потім, якщо ти захочеш, поселимося тут.

Вона обняла мене і притулилася усім своїм пружним тілом…

Ми пробули тут до обіду. Дзвінка була неймовірно щаслива. Нам так хотілося, аби це щастя тривало якнайдовше, але пора було повертатись назад.

Ми вже збиралися вставати з ліжка, коли раптом скреготнув ключ знадвору, двері рвучко відчинилися і всередину ввалилися три особи, поява яких не віщувала нічого приємного. Їм вдалося нас застати в дуже пікантній ситуації. На Дзвінці не було нічого крім лаку на нігтях.

— Ах ти ж сука! — заскрипіло на зубах в пана Романа.

Фрау Ольга, зі всього було видно, вельми тішилася цією сценою. Макс зупинився на крок від мене і тільки чекав слушної нагоди познайомити свій кулак з моїми зубами.

— Ти думаєш, я не зрозумів, що це ти сама його мені підсунула? — люто сопів її чоловік. — Мені досить було кількох днів, аби дізнатися про нього все! Ти його знала віддавна і дурила мене, як хлопчика! — А повернувшись до мене, кинув: — Ти — труп!