Діви ночі - Винничук Юрій Павлович (книги регистрация онлайн бесплатно .txt) 📗
Я пригадав, як Ярко телефонував до дружини. Номер має бути записаний на пачці з цигарками. А пачка в авті. Якщо вони перевернули всю хату, то не обминули й авто. Та ледве чи звернули увагу на цигарки.
Я вибіг з хати на подвір’я, дверцята авта були незамкнені, і я, присвічуючи сірниками, почав шукати цигарки. Вміст бардачка був весь висипаний і довелося шпирати попід бамбетлями, але пачка таки знайшлася. Я сховав її до кишені і побіг назад до хати, щоб зателефонувати Оксані.
У мить, коли я став набирати номер, раптом по вікнах ковзнуло світло фар. Можливо, це й нічого не означало — мало яке авто могло проїжджати вулицею. Але я вже звик, що все випадкове чомусь стає для мене закономірним, і обережно визирнув у вікно. Авто зупинилося, і з нього вийшло двоє, чоловік та жінка, й попрямували сюди. Я отерп і відчув, як спина моя вкрилася інеєм — я упізнав Макса та фрау Ольгу. Макс ніс дві великі каністри. Навіть не було сенсу розмірковувати про їхній вміст. Ще раз поцілуватися з кулаком Макса я не мав жодного бажання.
Я кинув прощальний погляд на Ярка, якому за лічені хвилини судилося перетворитися на вугіль, і, сховавши книжку про Швейка за пояс, вимчав на стрих.
І якраз вчасно. Скреготнув ключ, і вони зайшли до хати.
— О-о, ти гарно попрацювала, — похвалив Макс. — Тільки нетреба було так відразу на той світ відправляти.
— Хто б говорив! Сам сьогодні відзначився.
— Ну, та той нам і не був потрібен. А цей ще б згодився.
— Максе, ти в нас не для того, щоб ділитися своїми роздумами. Ти в нас зовсім для іншої мети. Часом і в мене бувають проколи. Я не думала, що він такий слабак. Взяв і вмер. Тільки стривай…
— Що таке?
— Він не так лежить, як я його покинула. Він впав ось тут біля столу, бачиш цю калюжу?
— Ну?
— А потім поповз сюди. Я думала, що він мертвий. А виходить, ще якийсь час жив.
— Дурниця. Все одно здох.
— Так, але якого чорта він повз до книжок?
— Ну ти ж там все переглянула?
— Хіба не видно? — роздратовано відповіла фрау Ольга. — Там касети не було.
— Значить, щось інше було. Може, яка фотографія…
— Чогось він туди повз. Мені це не подобається. Треба ще переглянути.
Добре, що я мав при собі сірники, на стриху панувала безпросвітна темрява.
— Та ну, не мали роботи, — буркнув Макс. — Згорить і так. Ти цілу хату обдивилася?
— Ясно, все перетрусила. Підлогу, стіни обстукала. У підвалі була.
— А на стриху?
Я затамував подих.
— Дивилася. Він цей будинок недавно купив, ще не встиг його захарастити.
Я хутенько почав відв’язувати грубого білизняного шнура.
— Ну, тоді… — сказав Макс, і я почув дзюркіт рідини.
— Ти дуже квапишся. Стривай… ці фотографії… Це його жінка?
Дзюркотіння втихло.
— Так. Колишня. А що?
— Де вона мешкає?
— На дідька вона тобі?
— Він говорив, що вже понад півроку, як вона від нього пішла. І що він не бачився ані з нею, ані з донькою.
— Ну і що?
— А те, що півроку тому була в нас осінь, так?
— Та-ак, — намагався вловити логічну нитку Макс. Я навіть уявив, як він, бідачка, морщить свого куцого лоба. — Я не розумію, до чого ти ведеш.
— Подивися — ось його дружина з букетом бузку. А поруч його донька. Дійшло?
— Ні.
— Не дійшло? А хіба бузок цвіте восени?
— Та де! Бузок цвіте у травні. Отже, ти хочеш сказати, що вони зустрічалися в травні?
— Власне!
— Але це не конче має бути цьогорічний травень. Може, вони знимкувалися минулого року.
— Виключено.
— Чому?
— Скільки зараз має його донька?
— Та десь… е-е… коли ми обмивали, як він забирав її з пологового будинку… Півтора року тому.
— Якби ця знимка була зроблена минулої весни, то дівчинку тримали б на руках, розумієш? А тут вона стоїть на власних ногах. Знимка зроблена цього травня! Дійшло? Він нас пошив у дурні.
— Не розумію, навіщо.
— Та це ж ясно. Щоб вберегти родину від неприємної несподіванки. А якщо він перебуває в контакті з дружиною, то варто і її провідати. Касета в неї. Щоб я трісла.
— Ти думаєш?
— Тепер я майже впевнена.
— Тільки як ми її знайдемо?
— Ти тільки не спіши. За нами ще ніхто не женеться. Що ми тут маємо?.. Так… рахунки за газ, світло… Рахунки на телефон… Стривай… Тут не тільки рахунки за цю хату. Тут є рахунки ще за якесь помешкання, але на те саме прізвище, бачиш?
— О, телефон! Це ж не його номер!
— Ха! Вона у нас в жмені, — втішилась фрау. — Можеш продовжувати.
Знову почулося дзюркотіння. Різкий запах бензини проникав уже в усі закамарки.
— Увімкни телевізор, — сказав Макс, — я його теж поллю.
— Навіщо?
— Щоб вибухнув. Будуть думати, що це причина пожежі.
— Чудний ти. Якщо будуть розслідувати, то й так з’ясують, що він був застрелений.
— Якщо будуть розслідувати? А розслідувати не будуть! Подумаєш — наркоман згорів! З ними всяке буває.
— О-ой, щось я вже і в ту його наркоманію не дуже вірю.
Я відмотав здоровенний шмат шнура, перекинув його через балку, а обидва кінці зав’язав на морський ґудз.
— Іди в машину, — сказав Макс, — заведи мотор і чекай.
Фрау вийшла.
— От, курва, — вилаявся Макс, поливаючи сіни.
Потім хлюпнув на сходи, що вели на стрих, вивів струмочок аж до порогу і, черкнувши сірником, затраснув за собою двері.
Полум’я гехнуло і заклекотіло, напоюючи смородом повітря. Його язики миттю шугонули по всіх кімнатах, а за мить уже горіли й дерев’яні сходи на стрих.
Я спустив обидва зав’язані кінці мотузки через віконце на двір. Потім, щоб не поздирати шкіри з долонь, зняв зі шнурів два полотняні рушники і обмотав ними долоні.
Спустився я так різко, що потовк собі ноги об дошки, але це ж дрібниця порівняно з тим, від чого я врятувався. Я розв’язав ґудз і, тягнучи за один із кінців, стягнув мотузку додолу та закинув на купу сміття. Тепер не лишиться й сліду, що хтось тут був під час пожежі і врятувався від вогню втечею.
Вогонь шугав уже так яскраво, що на вулиці став збиратися натовп. На щастя, задньою стіною будинок виходив на пустище, і я, перемахнувши через паркан, зник у темряві.
Тепер зосталася найважливіше — відшукати Оксану.
Мені довго не вдавалося натрапити на справний автомат, а коли знайшов, то номер виявився зайнятим. Незважаючи на це, автомат ковтнув останню монету. Далі ще з півгодини я тинявся в пошуках двох копійок, а це у пізній час було нелегкою справою.
Аж от, нарешті, я додзвонився, і слухавку підняла жінка.
— Добрий вечір, це Оксана?
— Так.
— Я товариш Ярка. Маю до вас справу.
— Яку справу?
— Це не телефонна розмова.
— Це вже друга нетелефонна розмова.
— Що? Вам вже хтось дзвонив?
— Щойно.
У мене шалено забилося серце і пересохло в роті.
— Оксано! Повірте мені! Це дуже важливо для вас. Ви самі вдома?
— Так. А що трапилося?
— Негайно візьміть касету…
— Яку касету?
— Оксано, ви добре знаєте, яку касету. Ту, що передав вам Ярко. Візьміть її і покиньте квартиру. Зробіть це негайно.
— А що трапилося? Я не знаю, хто ви. Чому я повинна вам вірити?
— Ну, у вас просто іншого виходу нема. Мусите мені вірити.
— Де Ярко?
— Я вам все поясню. Ярко просив мене з вами зв’язатися.
— Де він?
Я боявся її сполохати і вирішив збрехати.
— Ярко чекає на вістку від мене.
— Чому він не дзвонить?
— Він не може. Ви ж знаєте, чому.
— Ви той новий працівник?
— Так.
— Чому ви відразу не сказали? Що я повинна робити?
— Ті, що їдуть зараз до вас, дуже небезпечні. Вони за будь-яку ціну хочуть дістати касету. У вас там є неподалік знайомі?
— Так.
— Заведіть доньку до них, візьміть касету і приходьте до «Червоної гвоздики». Я вас буду чекати за півгодини біля входу.
— Я вас не знаю.
— О, Боже! Я буду тримати в руках книжку, яку ви подарували Яркові — «Пригоди Швейка»! Вам нема чого боятися. Добре?
