Діви ночі - Винничук Юрій Павлович (книги регистрация онлайн бесплатно .txt) 📗
— А чого нам боятися?
— А того, що заметуть і питати не будуть. А як розберуться, то вже пізно буде. Між іншим я збираюся провідати дружину.
Ярко пригальмував біля телефону.
— Зачекай секунду я їм задзвоню, — сказав порпаючись у бардачку. — Не маю пам’яті на цифри. Мусить пройти хіба з півроку, заки запам’ятаю. А то ще новий телефон… Ага, ось він.
Нарешті видобув пачку «Космосу» і вибіг з авта. Я знічев’я дивився, як він розкриває пачку і набирає номер, записаний на внутрішній стороні пачки. Розмова триває не більше півхвилини.
— Я їду до них, — сповістив, шпурляючи цигарки назад у бардачок. — Тебе де висадити?
— Нагорі Личаківської. Години через дві підбереш. Тобі вистачить часу?
— Вистачить. А ти чим збираєшся в цей час зайнятися?
— Зроблю одну візиту.
— І не хочеш мені сказати, кому?
— Краще тобі менше знати. Скажу тільки, що це в наших інтересах.
Я висів на Личаківській, під’їхав нагору на «двійці» і пішки перейшовся до будинку пані Аліни. Господиня приймала сонячні ванни в садку, розлігшись у шезлонгу і смалячи якусь білу тоненьку цигарку на довжелезному мундштуку. Була вбрана по-домашньому у китайський шляфрок. Біля неї на столику стояла ціла батарея алкоголю, кілька тарілок із закускою і фруктами. Судячи з порожніх келихів, пані Аліна щойно приймала гостей.
— О-ой, пане Юрцю! Як я ся тішу! Ну, як там ваша нова праця? Сідайте і вгощайтеся. Мала-м ту гостей з Польщі.
В її голосі вчувалося легке захмеління. Я вигідно розвалився у плетеному кріслі з доброю порцією югославського вермуту і сказав:
— Не знаю, чи маю вам дякувати, чи навпаки…
— Я була проти того, щоби ви йшли на цю роботу, — зітхнула пані Аліна. — Але Дзвінка так просила… Я не могла їй відмовити. Ви вже пробачте мене за всю ту комедію. Але хіба не хочете сказати, що вам там зле?
— А хіба ви не орієнтуєтеся, яка то банда? Я ще з таким криміналом справи не мав. Торгівля дівчатами і малолітніми дівчатками — це вам не забава.
— За малолітніх я вперше чую.
— Невже вам Дзвінка не розповідала?
— Ні. Можливо, не хотіла мене полохати. Бо якби я дізналася аж про таке, то нігди би вас не рекомендувала на ту роботу. Я давно знаю пана Ромця, знаю, чим він займається, але щось такого навіть не уявляла. І що — тепер? Що ж ви тепер хочете робити?
— Рятувати Дзвінку.
— Яким чином?
— Пані Аліно, не будете ж ви заперечувати, що Дзвінка потрапила туди завдяки вам? Ну от, маєте тепер можливість загладити свою провину.
— Що від мене вимагається?
— У цю хвилю тільки обіцянка допомогти, коли така допомога буде потрібна.
— Я готова для вас із Дзвінкою на все. Мене нічого з паном Ромком не єднає. А чи Рома теж потребує рятунку?
— Не думаю. Вона, здається, прижилася. А нам із Дзвінкою можливо треба буде підшукати якийсь надійний схрон.
— Не бійтеся, я вас так сховаю, жи вас вся міліція Совітського Союзу не знайде. Як вам подобається вілія в Карпатах?
— Чудово.
— А десь так за місяць я підготую вам документи для виїзду за кордон. Спочатку до Угорщини, а звідти до Австрії.
— Ви справді це можете?
— Я можу все, — проказала вона не без пихи.
Її план мені припав до вподоби настільки, що я замислився, чи варто діяти в парі з Ярком. Його план був куди небезпечніший і при цьому досить непевний.
Ярко спинив авто коло будинку фрау Ольги і сказав:
— Завтра ввечері приїдеш до мене додому. Після того, як зв’яжешся з Франьом.
У саду я побачив Мартусю, вона гралася з козеням. У вікні сиділа фрау і зображала на обличчі привітну усмішку.
— Ну, як ся маєш? — спитав я дівчинку.
— Добре. Це мені вчора було погано. У мене була грипа?
— В тебе просто була температура, — збрехав я.
— Мене зранку боліла голова.
— Вже пройшла?
— Пройшла. Давай погуляємо?
Я гукнув фрау Ользі:
— Ми підемо прогулятися.
Фрау радісно помахала нам ручкою.
Ми пішли на луг, Мартуся рвала квіти і весь час зиркала на мене.
— У мене таке вражання, що ти хочеш мені щось сказати, — промовив я.
— Я все пам’ятаю.
— Що ти пам’ятаєш?
— Все, що було уночі.
Я отерп.
— А що було?
— А ви ніби не знаєте?
— Ні.
— Мене виціловував якийсь товстий дядько… Але не так а інакше…
— Ти ж спала…
— Я вдавала. Мені дали якісь пігулки, я одну випила, а інші за щокою потримала, а тоді виплюнула. Я таке ще в нашому дитбудинку робила. Мене тягло трошки на сон, але не так сильно. Я чекала, що зі мною буде далі. А тоді прийшов той кабан і почав мене цілувати.
— Тобі не було страшно?
— Ні, я вже знаю, що це таке.
Я не втримався і засміявся.
— Що ти можеш знати?
— У нас був учитель, він мене садив собі на коліна, гладив і цілував. Намагався весь час залізти під сукенку.
— І цей учитель тільки тебе вподобав?
— Ні, не тільки. Але потім ми домовилися між собою, і всі разом прийшли до нього, і пригрозили, що все розкажемо директорці. Тоді він відстав.
— Ну добре, а що було далі вночі?
— Кабан обслинив мене з ніг до голови, а потім захропів і врешті забрався. Я поспала, а рано встала і вийшла в сад. Там гуляли дві дівчинки. Вони мені все пояснили, куди я попала. Їх так само з дитячого будинку забрали. Але з ними ще й не таке виробляють. З ними усе по-справжньому. Спочатку, вони розказували, це дуже болить, але потім можна терпіти. Залежить тільки від клієнта.
— Ого! Я бачу ти тут сильно просвітилася. Але навіщо ти мені все це говориш? Думаєш, я не такий, як всі інші?
— Думаю. Я підслухала, що про вас говорила пані Ольга панові Ромкові.
— О, це цікаво.
— Вона сказала, що за вами треба дивитися, бо ви слизький тип. Вона за вами весь час пильнує. Пан Роман сказав, що треба й справді про вас щось більше дізнатися, бо він довірився якійсь пані Аліні, а більше ні в кого не питався. А пані Ольга сказала, що краще поки що вас не дуже залучати в діло, бо хтозна, що від вас можна чекати. І ще про якогось Ярка, що ви з ним поїхали.
— А що про Ярка?
— Що пора з ним покінчити.
— Покінчити? — насторожився я. — Ти нічого не переплутала?
— Ні. Вони так і сказали: покінчити. Скажіть мені, а ви справді проти них?
— Якщо чесно, я сюди потрапив цілком випадково. Але хочу виплутатися з цієї компанії.
— Тоді й мене не забудьте виплутати. Поки не пізно.
— Добре. Я тебе заберу звідси, як тільки з’явиться нагода.
— І коли вона з’явиться?
— Вже скоро.
— Добре. А то я вже думала тікати.
— А-а, то ти навмисне вирішила зі мною прогулятися, аби вирватися з-під пильного ока твоєї нової матусі?
— Спочатку я й справді так планувала.
— А зараз?
— Зараз я думаю, що можу довіритися вам.
— Це добра думка. Я все одно не дозволив би тобі втекти. Ти мені б тоді зруйнувала всі плани.
— Я ж чесно призналася. Я вам вірю.
— Мабуть, нам пора, а то ще щось запідозрять.
У садку в альтанці сиділи пан Роман і пан Зеньо з дружинами в товаристві фрау Ольги. На столику перед ними парувала кава, але не бракувало й алкоголю.
— Ми тут вчора погуляли, а бідні наші жіночки вже другий день нудяться, — сказав до мене шеф. — Поїдь з ними до міста. У кіно підіть, чи ще куди. Макс буде за кермом.
Дзвінка і Рома, мовби тільки й чекали цієї пропозиції. Обидві були вбрані в обтислі білі штани і такі самі обтислі білі футболочки, які не досягали пупа, залишаючи для любування звабливу місцинку. Крізь тоненьку тканину майок звабливо просвічували темні вишеньки пиптиків.
— Познайомся, це Рома, — сказала голосно Дзвінка.
Рома ледве себе стримувала, щоб не пирснути сміхом. Я стис її долоню і ввічливо вискалив зуби. Біля авта нас уже чекав Макс в костюмі і при краватці. Я сів біля нього, дівчата — за спиною і відразу ж почали вирішувати, куди податися.
— Я не знаю, чи мені хочеться в кіно, — задумалась Дзвінка.
