Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (книги читать бесплатно без регистрации TXT) 📗
доріг пройдено, не квітами всипаних із далекого
дитинства, а болем і стражданнями. Про Івана
Васильовича напишуть: «Видатний російський фізик,
один із засновників Лабораторії високих енергій (в
Підмосковній Дубні), лауреат Державної премії, директор
Московського інституту теоретичної та експериментальної
фізики, він вніс надзвичайний вклад
в міжнародну співпрацю фізиків багатьох наукових
центрів світу». Ще більша слава заслужено випаде
Георгію. «Жорж Шарпак, видатний французький фізик,
який народився у Польщі» – читаємо в сотнях
довідників. В 1992 році йому вручать Нобелівську
премію за розробку детектора елементарних часток,
створення багатопровідникової пропорційної камери.
Обійде світ його книга (в Росії вона вийшла під
назвою «Жизнь, как связующая нить», в Україні перекладу
досі немає), де оповідається про дитинство
і юність, шлях у велику фізику, зустрічі з людьми зі
світовими іменами. А ще в його домі знаходитимуть
прихисток відомі вчені і радянські дисиденти. Ось
як згадуватиме про це знаний фізик і радянський
політв’язень, сподвижник Сахарова, Юрій Орлов:
«Десять лет заключения сделали меня теперь арестантом
времени: слишком мало лет осталось на науку,
слишком мало часов в сутках на исследования…
Мне поэтому не удалось по-настоящему разглядеть
изумительные швейцарские горы… Зато дружеская
теплота, окружавшая нас, компенсировала все эти
потери… Жорж Шарпак, знаменитый изобретатель
проволочных камер для регистрации элементарных
частиц, нередко привозил нас с женой на своей говорящей
по-французски машине к себе домой, где
можно было расслабиться и выпить вина на выбор:
заложенного ли в год моего ареста, или в год моего
суда, или в год моего освобождения». Дещо по-різному
жилося вченим в Росії та Женеві…
– Я навіть не знаю, чи досі зберігся наш родинний
будинок в Дубровиці, – з сумом говорив Жорж
Шарпак Іванові Васильовичу. – Зате певен, що бага
161
то домівок з батьківської цегли ще довго служитимуть
моїм землякам.
Батько Георгія володів підприємством із виробництва
цегли, що прислужилося вельми в прямому розумінні
у розбудові поліських сіл та містечок.
– Я теж рідко навідуюся в рідні краї. Таку вже
собі ми вибрали долю, – зітхнув Іван Васильович.
…В банкетному залі гамір і шум наростав, бо таки
не пропали марно митні старання Чувила, люди з
вельми різних країн з перекладачами й без них знаходили
спільну мову, але Чувило з Шарпаком на це
мало зважали – їм було про що переговорити, людям
з берегів різних річок, але які течуть по одній землі,
ймення якій Україна.
Жорж
Шарпак
162162
Віктор Петі,
командир 2-го
Українського
Батальйону
НА ФРАНЦУЗЬКІЙ ЗЕМЛІ
Полковник Легарде вийшов на середину площі й
повільним поглядом окинув стрій. Півтисячі стрільців
вишикувалися сотнями, по троє в колоні, поперед
них – кулемети, міномети й гармати, а за спинами
розмістилася обозна господарка з кіньми й возами.
В пообідній порі спека спала, подих юної осені вже
відчувався в повітрі, і вітер лиш злегка ворушив український
прапор над площею – не бачений досі французьким
полковником, але такий щемкий для стрільців
своїми кольорами пшениці і неба, вельми далекої
від французьких гір України.
Наступала урочиста мить, і з одного боку від Легарде
виструнчився майор Віктор Петі, капітан Лекрерк,
а з іншого – американський льотчик, англійський
лейтенант Тома Гарвель та польський лейтенант Паолі.
Розкотисто над площею лунає команда «Курінь на
– струнко!»
Курінний Негребецький, муштрований в армії
Української Народної Республіки та німецькій армії,
карбуючи крок, проходить понад строєм і зупиняється
для доповіді полковнику Легарде.
– Український курінь імені Тараса Шевченка повністю
готовий боротися за волю Франції та славу
України!
На хвильку після слів перекладача зависла тиша,
сторожка і вичікувальна, а тоді Легарде вдихнув на
повні груди:
– Спасибі за допомогу бідній поневоленій Франції!
Хай живе Україна!
Після трикратного «Слава! Слава! Слава!» розпочалася
церемонія призначення майора Віктора Петі
командантом куреня та видача пов’язок з французьким
триколором й українською символікою. В історії
півтисячного загону українських вояків у Другій
світовій війні розпочалася нова сторінка, писана на
французьких полях, горах і перелісках.
Гарчали вівчарки, рвучи повідки білими, як з
нержа війки, зубами, з одних вагонів в інші перевантажували
ще безвусих юнаків, яких планували везти
десь у німецькі каменоломні нацистські рабовласники.
Так само з інших вагонів вивантажували радянських
військовополонених, українських юнаків, що
нерідко від виснаження і незагоєних ран хилилися
від одного лиш вітру. Так в 1942 році окупаційний
режим в Києві формував «шуцманшафт» – батальйони.
Вони мали охороняти об’єкти і битися з радянською
партизанкою, українці мали воювати з українцями.
Частина їх, кому пощастило, відразу втікали
до повстанців у волинські ліси, когось розстрілювали
перед строєм, просто на подвір’ї казарми, аж доки гітлерівці
не втямили: близькість українського підпілля
робить такі батальйони для них вельми непевними.
Батальйони перекидають у Білорусію з тією ж метою.
Через багато літ совість білоруського народу, народний
письменник Василь Биков, напише про ті часи:
«Боротьба білорусів проти німецьких загарбників
була використана більшовиками у політичних цілях.
Партизанський рух з початку викликався і контролювався
партійними органами, засланими через
фронт чекістами, які продовжували звичну довоєнну
діяльність. Білорусія в цій війні опинилася між вогнем
і полум’ям: з одного боку жорстокість окупаційної
влади, з іншого – не менша жорстокість «народних
месників» стосовно всіх, хто не з ними. Національна
воля білорусів до власного самовизначення і самовираження
до уваги не бралися; війна з обох боків велася
безжальними методами середньовіччя без всякого
милосердя до мирних жителів». Позаду тяжкі бої
з радянськими партизанами, дезертирство у зовсім
близькі волинські ліси до українських повстанців.
Ні в кого найменших сумнівів не було, що війну
розв’язали спільно фашизм німецький і фашизм російський,
бо давно вже відомими стали слова «прем’єра
» Молотова, мовлені ним 31 жовтня 1939 року на
сесії Верховної Ради СРСР: «Не тільки безглуздо, а
й злочинно вести війну за «знищення гітлеризму»,
прикриту фальшивим прапором «боротьби за демократію
». Німеччина одержала в Радянському Заполяр’
ї базу, що забезпечувала дії підводних човнів
проти британських кораблів. Усі німецькі потреби в
марганці, без якого неможливо виплавити панцирну
сталь, покривав Радянський Союз. А ще ж збіжжя,
