Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (книги читать бесплатно без регистрации TXT) 📗
известной картины Репина». В ґрунтовному матеріалі
докторів фізико-математичних наук В. Френкеля
і А. Черніна «Возвращается Г. А. Гамов» («Природа»
1989, № 9) зустрічаємо також чимало цікавих деталей.
Дід по батькові Георгія був командувачем Кишинівського
округу, мамин батько – митрополит і
настоятель Одеського кафедрального собору. В тому
числі є тут рядки: «Семейные предания восходят по
временам Запорожской Сечи – недаром репродукция
с известной картины Репина включена Гаммовым
в автобиографическую книгу».
А ще участь Георгія поряд з угорцем Тейлором
і поляком Ухамом в розробці водневої бомби
(до атомної не допустили перестрахані американці
– формально він по військовому квитку вважався
командиром Червоної армії, бо читав колись лекції
на артилерійських курсах), а ще прекрасні книги з
популяризації науки…
Ми так мало знаємо про цю людину і її поважну
сім’ю, життя в Одесі, ще менше про працю в Харкові,
у знаменитому фізико-математичному
інституті. А дарма.
В російських журналах в свій час на
групових фотографіях світових знаменитостях
Гамова замальовували, робили
подобу чорного якогось стовпа. Сьогодні
ж ці та подібні журнали «приватизовують
» Георгія Антоновича, проводячи
паралель із ставленням італійців до Расстреллі,
Россі чи Кварнегі. Не будемо
їм заважати. Справді, якщо Фредерик
Шопен виїхав у двадцятилітньому віці
із Польщі і не повернувся, але навіки залишився
польським митцем, Олександр
Герцен, процитувавши на кордоні «Прощай,
немытая Россия» осів назавжди в
Лондоні та залишився російським письменником,
скитальця Джорджа Байрона
не відцуралася Англія, то чому має українська
земля відцуратися імені Георгія
Гамова?
А пліткували ж про нього (публічно! у пресі!) на
тій землі де чорною тушшю, замальовували навіть
обличчя.
– Погнався за американськими долярами…
– Покинув сліпого і безпомічного престарілого
батька.
Насправді ж частенько Антон Гамов чимчикував
на пошту в найлютіші й найголодніші 1933–1937
роки, де одержував, як свідчили енкавеесівські доноси,
«багаті продуктові посилки» – може, тільки вони
й продовжили трішки його життя. А ділитися ними
старий Гамов починав тут же, з поштового відділення
– він не міг пересилити той стражденний погляд
очей службовців, що бачили з документів вміст посилок
– погляд несміливий, соромливий і водночас
прохальний, погляд очей, що єдині тримали висхле
тіло, аби його вітер десь не поніс, погляд з висохлого
лиця, де пожовкла шкіра обтягувала немов гіпсовий
анатомічний череп, очей, що благали малоздійсненного
– милосердя.
157
Георгій Гамов
158158
Георгій Шарпак,
фізик
ЗУСТРІЧ У ШВЕЙЦАРІЇ
На бенкеті в готелі «Метрополь» Іван Васильович
Чувило так вже пригощав ікрою швейцарських колег,
так вже пригощав, що аж друзі тихенько смикали
за рукав:
– Та облиш ту ікру, а то ще подумають, що ми самі
її ніколи не бачили…
– Для нас вона теж не картопля. Але ви на власні
очі пересвідчилися, чого та ікра мені вартувала? – не
погоджувався Іван Васильович, замилувано зирячи
на апетитні чорні ікринки, що вилискували на фоні
білого фарфору.
До делегації радянських фізиків швейцарські митники
поставилися досить-таки пильно. Йшов 1959
рік, і це була перша делегація в Європейський центр
ядерних досліджень в околицях Женеви, на кордоні
з Францією. Однак в розпал «холодної війни» митників
заінтригувала не зброя або інше з криміналу в росіян,
про що для годиться перепитали, як велика, на їх
думку, кількість горілки, що зрадливо збулькувала в
чемоданах, і така ж кількість ікри.
– Чи ви тут торгувати зібрались? – примружив
око митник і знизав плечима. – Не належить така
кількість.
– Ми не бізнес, ми наука, – захищався гонорово
ламаною мовою Чувило, який відповідав у делегації
за гостинці.
– Начебто в центрі ядерних досліджень не ікру з
горілкою досліджують, – розтягував слова митник,
буцімто подумки зважував, чи може спірітус бути
предметом наукових досліджень.
– Ми – народ гостинний, – розводив руками
Іван Васильович, як рибалка, що показує, яку здобич
він вполював.
– Не належить понад норму, – повторював своє
митник.
– Зрештою, це дипломатичний вантаж! – вигукнув
з серця Чувило.
Певно, «дипломатичний вантаж» добив затятих
митників, бо вони, перемигнувшись про щось між
собою, щиросердно розреготалися і пропустили без
подальшого догляду такі дорогоцінні для візитерів чемодани.
Несподіванки для Івана Васильовича кордоном не
закінчувалися. Спілкуючись із французькими вченими,
він помітив на собі зосереджений погляд одного з
тутешніх колег.
– Жорж Шарпак, – представився чоловік одного
віку з Чувилом – потім з’ясується, що вони й справді
ровесники, обоє з 1924-го. – Даруйте за запитання: а
звідки ви родом?
– Ворошиловградська область, Луганськ, місто перейменовують,
зате річка ймення не міняє – Лугань.
– А я народився на Рівненщині, там є така річка
Горинь… Нарекли ж мене насправді Георгієм, –
Жорж дивився кудись, примруживши очі, мов погляд
сягнути був здатен далеко за стіни банкетної зали, до
берегів лагідної Горині, яка навесні розлитись може в
безмежжя, зате як зійде та вода геть, ті береги зажовтіють
до різі в очах золотими розливами латаття… Так
далеко літa, коли він ходив благословенними берегами,
так далеко Женева від рівненської Дубровиці.
Зате на банкеті Чувило із Шарпаком могли більше
поговорити.
– Ви воювали? – обережно перепитав Шарпак,
дивлячись, як вправно Іван Чувило порається лівою
рукою – замість зап’ястя правої був протез.
– Довелося. – Іван Васильович відповів спокійно,
навіть якось буденно. – Цікаво, що з своїм батьком я
був зовсім поряд під Сталінградом, а дізнався про це,
як обоє прийшли з війни.
За військовими законами писати в листах про місце
дислокації військових частин і місце боїв, зрозуміло,
було заборонено. Батько лиш потім оповів про
своє поранення. Він залишився живим тільки тому,
що якийсь сержант переніс його з берега ріки в госпітальну
баржу, де батькові ампутували ноги. Коли ж
одного разу Іван Васильович запросив у гості до себе
кількох колег і став знайомити з батьком в інвалідному
візку, один з них сказав, що вони знайомі – то був
сержант, рятівник батька.
– Унікальні інколи доля дарує зустрічі, як це у нас
з вами, – погодився Шарпак. – Я, до речі, теж був
160160
учасником руху Опору, смакував харч концентраційного
табору Дахау, і ось уже багато літ життя пов’язав
із Францією.
Їм обом лише по тридцять п’ять, але скільки життєвих
