Діви ночі - Винничук Юрій Павлович (книги регистрация онлайн бесплатно .txt) 📗
— Просимо з дороги на чарочку, — проголосив пан Зеньо.
Своїм товстеньким виглядом він не відрізнявся від гостей і чувся межи ними знаменито.
Весь тлум повалив у залу і зосередився побіля столів. Дівчата моментально попідпливали до своїх клієнтів і почали їм накладати в тарілки. Тільки обидві дівчинки відбилися від гурту й харчувалися самі.
Довкола аж гуло від голосів, плямкання, сьорбання, дзенькоту келишків і виделок. Алкоголь поволі вивільняв їхні душі. На столах лежали фаршировані коропи, заливні судаки, печені поросята, фазани з барвистими хвостами, купи м’ясива, гори шпинату, салатів, фруктів.
— Яке наше завдання, щось я не второпав, — поцікавився я у Ярка, відірвавшись від Ліди.
— Стояти і спостерігати. Трапляються різні ексцеси. Коли виберешся до Франя? — спитав упівголоса.
— Я не знаю… Може, завтра або позавтра.
— Не тягни. Час підпирає. Мені здається, вони щось затівають.
— Що вони можуть затівати?
— Проти мене.
— Чому ти так думаєш?
— Бо хочуть тепер мене весь час мати на оці.
— Ти будеш сьогодні фільмувати?
— Так. Того гостя з Києва. Це якийсь заступник Щербицького. А ще маю зняти гру в «дев’ятку». То вже гості замовили.
— Що це за гра?
— У «дев’ятку»? О, то є улюблена гра всіх партійців. Дев’ять голих дівчат стають в позу «мама миє сходи». Тоді робляться ставки. Біля кожної складають, скажімо, по сотні. Гравець повинен по порядку, переходячи від першої до дев’ятої, всім дівчатам запхати по п’ять разів. А скінчити лише на дев’ятій. Коли це йому вдасться, забирає всі свої гроші. Якщо не втримається і скінчить раніше, то вважається, що програв. Взагалі мало кому вдається виграти.
За вікнами смерклося, і в будинку спалахнуло тьмяне інтимне світло. Гості вже почали скидати піджаки. Пан Зеньо повідомив, що бажаючі грати в рулетку можуть завітати в сусідню залу.
Ярка покликала фрау, я зостався сам. Але недовго. Біля мене раптом виросла Ліда.
— Таке враження, що ти нудьгуєш.
— Я на роботі. Яка тут нудьга? Я на такій забаві вперше.
— О-о, то тебе чекає море задоволення.
Вона кокетливо до мене всміхалася, вигинаючи своє тіло і надимаючи повні груди. Була вже під газом.
— Налий мені, кіцю.
— Що ти п’єш?
— Кампарі. Собі теж налий, вип’ємо на брудершафт.
Я налив, ми переплелися руками, одним духом вихилили келихи і Ліда з таким смаком засмоктала мої вуста, що я на хвилю втратив здатність дихати. Мимоволі моя долоня лягла їй на перса, Ліда застогнала і притислася до мене всім тілом. Проте я вивільнився:
— Хвилинку! Я на праці. Ще чого доброго побачить твій шеф.
— Він зайнятий, бачиш, як тиснеться з якоюсь блондинкою?
— Цікаво навіщо він возить тебе зі собою?
— А я тут своя людина. Мені теж щось належиться від життя.
— О-о, то ти мусиш знати дуже багато про свого шефа. Може, він тебе навіть боїться?
— Тут усі всіх бояться. Так і живуть. Налий мені ще. Ти за мною зовсім не пильнуєш. Я ж дама.
— А чим ти займаєшся, коли відбуваються якісь пікантні забави?
— Ну, які, наприклад?
— Наприклад, «дев’ятка».
— Ха, то ти вже й про це знаєш. А я розважаюся разом зі всіма.
Я розкрив від подиву рота. Але вона не дала мені його закрити.
— Я і є «дев’ятка».
— О… дуже приємно… Мабуть, тобі нелегко чекати, поки до тебе дійде черга.
— Нелегко… Але зате я вже маю діло зі справжнім мужчиною. Мені здається, ти б у цю гру виграв.
— Я?.. М-м, не знаю, не пробував.
— А спробуй! Я тебе буду чекати.
— Але я тут не на забаві, а на роботі.
— Це не має значення. Якщо я захочу, то і тебе введуть до гри. Ну, то як?
— Е-е, знаєш, може, якось іншим разом. Я ще новачок.
— Ну, гаразд. Але наступного разу ти так легко не викрутишся, — сказала вона.
На щастя, наступного разу не буде, подумав я собі. А вголос сказав:
— Отже ти справжня секс-бомба, якщо тебе приберегли на сам останок.
— Ти не помилився. Все, що я добилася в житті, я завдячую своїй задниці. Відповідно мене можна вважати дамою найвищої класифікації. Я коштую дорого, але ніхто ще не сказав, що він дурно стратив гроші. Хочеш перевірити? Я для тебе зроблю скидку.
— Ти знаєш, я тобі вірю й так. Але я ніколи не платив за любощі. Бо вважаю себе теж кавалером високої кваліфікації.
— О-о! І кілько коштує задоволення з тобою?
Я вдав, що замислився.
— Ходімо, пора, — смикнула мене за руку і потягнула за собою у зал, де грали в рулетку.
Гра була в розпалі. Пан Зеньо, як заправський круп’є, хвацько виконував свою справу. Але коли в повітрі сяйнуло чарівне слово «дев’ятка», усі миттю позривалися з крісел і помчали до бенкетної зали.
Обидві дівчинки і собі подалися туди ж. Я спинив їх:
— Зачекайте, давайте я вам включу телевізор. А сюди не йдіть.
— А чому?
— Ну, там будуть дорослі в щось грати.
— В «дев’ятку»?
— Так.
— Думаєте, ми «дев’ятки» не бачили? — спитали вони таким буденним голосом, що я зрозумів — вони вже все бачили.
Дівчатка зайшли в залу, сіли під стіною і стали чекати захоплюючого видовища.
Бажаючі грати в «дев’ятку» виходили в роздягальню і з’являлися звідти в халатах. Восьмеро дівчат і Ліда розібралися наголо просто в залі. Ліда кидала на мене грайливі погляди, цікавлячись, видно, яке враження на мене справить її статура. Там звичайно, було на що подивитися, і я весело їй підморгнув.
Раптом залою прокотилося пожвавлення, котре перейшло в бурхливі оплески.
На сцену вийшла фрау Ольга. Вигляд її викликав вигуки захоплення геть у всіх. Фрау мала на собі з чорної шкіри вузенькі майточки і бюстгальтер. На ногах чорні панчохи, які підтримував так само чорний шкіряний пояс, і чорні чобітки на шпильках. Пасочками шкіри були оздоблені її руки і шия. На плечі з-під гестапівського кашкета спадало хвилями смоляне волосся. Фігура її була бездоганна, і в багатьох просто щелепи повідвисали.
Фрау Ольга ляснула канчуком і скомандувала початок гри.
Дівчата поставали навкарачки, розставивши ніжки. Бобрик, Ярчук і гість із Києва не грали. Останній мав такий живіт, що це б йому і не вдалося. Гравці один за одним займали позицію і всі їхні рухи голосно коментувалися глядачами:
— Ну, давай, засади! Встав пістон! Вали її, дуй!
Перші п’ятеро гравців вибули з гри, не добравшись і до восьмої дівчини. Зате шостий добрався до Ліди і скінчив справу під бурхливі оплески. Зрештою, це був чоловік середнього віку.
Незабаром я побачив, як гість із Києва наблизився до фрау Ольги і почав з нею шепотітися. Та кивнула, і вони разом покинули забаву.
Ярко припинив фільмувати і теж подався до виходу.
— Що трапилося? — перепинив його я.
— Маю діло. Треба увічнити того жевжика.
— Я піду з тобою.
— Зачекай. Ольга повела його нагору до новенької дівчинки. Коли вона повернеться, можеш підійти. Зайдеш у четверті зліва двері.
Фрау хутко повернулася, і я під шумок вислизнув із зали.
За четвертими дверима знаходилася тісна кімнатка з вікнами в стінах по обидва боки. Вікна виходили в сусідні покої.
— У них там дзеркало, — пояснив Ярко. — І вони нас бачити не можуть.
За вікном на постелі лежала Мартуся в голубій сорочині. Мала якийсь напівпритомний вигляд. Високий гість непоквапливо розбирався. Я затамував подих. Ярко старанно фільмував.
— Вона дістала наркотик, — пояснив мені. — Взагалі нічого не тямить.
— Чи нема якоїсь можливості її врятувати?
— Врятувати? Від чого? Ти гадаєш, він їй щось зробить? Ця жаба?
— Адже він нарихтувався таки щось зробити.
— Нічого в нього не вийде. З таким пузевищем!
Голий ідеолог виглядав і зовсім огидно. Він виліз на ліжко, підповз до дівчинки і почав цілувати її ноги, поволі підбираючись усе вище і вище, аж поки не задер на ній сорочку і не розсунув стегна.
— Ну, бачиш, нічого страшного, — всміхнувся Ярко. — Старе одоробло більше ні на що не здатне, крім цілування.
