Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
На стінах висіли затерті килими, але підлога виявилась чистою, отже, хтось її таки підмітав. Поряд із дверима стояла стара розсохла скриня, правлячи радше притулком для пацюків, аніж сховком для одягу та іншого нехитрого скарбу. Під вікном тіснився грубо стесаний стіл, на ньому — глек, поряд окраєць хліба і шмат сиру.
Побачивши ці нехитрі наїдки, Домінік проковтнув слину, і тільки спогад про кляте зілля стримав бранця від того, щоб не накинутись на все одразу. Їсти хотілося немилосердно. Підійшовши до столу, він найперше зазирнув у глек — там була вода. «Зрештою, тепер уже можна не боятися. Я їм потрібен живий та притомний», — подумав Людвисар і жадібно узявся до хліба та сиру.
Втамувавши голод, він визирнув у вікно. Воно виявилось достатньо високо, очевидно, в якійсь вежі. Внизу маячило невеличке подвір’я, замкнуте звідусіль мурами, за якими видніло стрімке провалля. Безумовно, кращої в’язниці годі було й шукати.
Удалині розпечене сонце вже зникало за поблизькими горами, віщуючи закінчення дня, якого Домінік не помітив. Спадало надвечір’я, і близькість ночі відлунила холодною тугою в грудях бранця.
З настанням сутінків у дверях повернувся ключ, і до кімнати зайшло двоє вартових, а з ними — худорлява молода дівчина з підсвічником і вовняною ковдрою в руках. Поклавши ковдру на ліжко, вона спробувала запалити свічку, але щербате кресало ніяк її не слухалось. Руки дівчини затремтіли від хвилювання, вона аж зблідла.
— Дозволь мені, — сказав Домінік, ступивши крок до неї.
— Стій! — гаркнув хтось із мадяр.
— Я лишень запалю свічку, — пояснив Гепнер, — не сидіти ж у темряві.
Він обережно взяв кресало, мимоволі торкнувшись дівочих рук. Від того дотику вона зашарілась і опустила очі.
— Як тебе звати? — пошепки запитав Домінік, вдаючи, ніби чистить кремінь.
Дівчина мовчала, все ще не підводячи погляду.
— Ти мене розумієш? — вдруге запитав бранець.
— Юстина… — несміло мовила та.
— Скажи, Юстино, — покрадьки спитав Гепнер, — що це за місце?
— Замок у Невицькому, — швидко відповіла вона, наважившись нарешті глянути на співрозмовника.
Дівчина не була красунею, а проте щось у ній вабило і милувало. Вона іскрилася ще не розгубленим теплом та глибоко затаєною ласкою, що, як солодкий нектар, ладна була вилитись назовні, даруючи щастя чоловікові. Без сумніву, її обранцеві можна було позаздрити.
Гепнер нарешті запалив свічку і віддав дівчині кресало.
— Ти ще прийдеш? — шепнув він.
— Я принесу вам сніданок, — відповіла дівчина.
— Годі монятись! — вартовому урвався терпець. — Іди вже, Юстино!
Вона мовчки підкорилася. Мадяри презирливо зиркнули на полоненого і подалися слідом.
Утім, години за дві вони повернулися знову, цього разу впустивши до кімнати веселого пузаня з кухлем у руці. За ним поріг переступив Іштван.
— Це він? — запитав регтливо веселун. — Це ваш грізний Гефест? Та він більше скидається на аптекаря чи астронома, ніж на Людвисара. Щоб мене чорти взяли!
— Утім, це він, ваша милість, — відповів Іштван, зовсім, видно, не поділяючи його думки, — Домініку, це граф Другет, володар замку, саме його гостинністю ми з тобою користуємось.
Бранець уклонився на відповідь.
— Ви маєте кепський вигляд, мій друже, — ламаною польською звернувся до нього граф. — Мабуть, подорож сюди виявилась нелегкою?
— Саме так, ваша милість, — відповів Домінік, трохи подивований з вияву такої приязні.
— Ет, збадьоріться! — несподівано вигукнув граф, поляпавши в’язня по плечу. — Змайстрячите нам оту проклятущу гармату, і, клянусь честю, я зумію віддячити! А поки що мій приятель, Іштван, радить вас тримати гм… в тесноті. Сподіваюсь, ви на мене не в обиді?
— Анітрохи, пане граф, — ухильно відповів той. — Утім, я б хотів…
— Я знаю, — перебив Другет, — я знаю, що вам потрібно! Ласло! — погукав він.
До кімнати зайшов похмурий здоровань з барильцем у руках.
— Налий гостеві, Ласло! — наказав граф.
Той роззирнувся, шукаючи яку-небудь посудину, і врешті уздрів глек на столі. Виливши за вікно воду, він щедро наповнив його вином.
— Це моя прогулянкова діжка, — реготнувши, пояснив Другет, — я беру її з собою, коли гуляю по замку. Ще в мене є мисливська, та утричі більша. Ласлові тоді доводиться непереливки… Пийте, мій друже!..
Гепнер зробив ковток.
— Що ж, сподіваюся, ви невдовзі візьметесь до роботи, — сказав граф, осушивши свій кухоль до денця, — я вас покидаю. Не люблю довго затримуватись на одному місці… Ласло, за мною!..
З цими словами він пропхався у двері. Вартові також, лишивши Іштвана, подалися слідом і замкнули за собою Двері.
Угорець мовчки підійшов до вікна і втупився поглядом у мерехтливі нічні зорі. Хвилину так помовчавши, він, врешті, промовив:
— Не дивуйся графові, Домініку. Старому пиякові звідусіль казна-що ввижається. От він і бігає по замку. Прогулюється…
— А може, він просто бачить довколишній світ таким, яким він є насправді, — поблажливо мовив Гепнер.
Іштван усміхнувся.
— Я помічав, що наш учитель найбільше любив тебе саме за веселу вдачу. Бо за що ж інакше? Розум, кмітливість, відвага? Усе це було і в мене… Проте, навіть Софії, що була радше його служницею, дісталося більше, ніж мені.
— Усе, чому ми навчилися, стало нашим прокляттям, — із зачаєною гіркотою сказав Гепнер. — Людвисар, відьма і вовкулака! Хіба це може комусь принести щастя?
— Даремно ти так, Домініку, — заперечив мадяр. — Треба цінувати свої здібності. А всі лиха — від людської впертості. Взяти хоча б тебе. Зізнайся, де той проклятущий камінь?
Гепнер відвів погляд убік.
— От бачиш, у тебе анінайменшого бажання поліпшити своє становище, — розчаровано підсумував Іштван.
Та раптом він зиркнув очі в очі бранцеві.
— А може, він у твоєї коханки, в Лемберзі? — додав він, зазираючи наче в самісіньку душу. — Згадав?
Угорець зайшовся диявольським реготом.
— Ах, чорт забирай! Як я раніше не здогадався!.. До речі, доволі легковажно з твого боку, Гепнере. Знав би ти, на яку небезпеку наражаєш свою обраницю.
Проте ця думка, схоже, вразила його не менше, аніж Домініка. Обличчя Іштвана сполотніло від люті і жаху водночас.
— Молися, щоб Янгольська Кров була ще в неї, а не в того демона-австріяка, якому я служив колись і проти кого повстав, — промовив він захриплим голосом.
Утім, настрій його знову несподівано покращав.
— Напиши їй листа, — сказав угорець своїм звичним тоном. — Попроси віддати камінь єпископу, а я подбаю, щоб із нею нічого не сталося.
— Вона не повірить, що лист справжній, — заперечив Гепнер.
— Напиши так, щоб повірила, — наполягав Іштван, — вкажи якусь деталь, якусь чутливу дурничку, відому тільки вам.
В’язень заперечливо хитнув головою.
— Що ж, — мадяр остаточно повернув собі холодний спокій, — не поспішай, подумай. Хоч, зізнаюся, часу дуже обмаль. Врешті-решт, Високий Замок буде взято. Тож чи багато ти втрачаєш, Людвисаре?
— Я не вірю, що ти її вбережеш, — глухим голосом сказав Домінік, — охочіше повірю дикому вовкові.
Мадяр знову засміявся.
— Подумай, — повторив він, — я невдовзі прийду за відповіддю.
Іштван прочинив вікно і виметнувся на підвіконня. У ту ж мить Домінік відсахнувся і позадкував у глиб кімнати. Замість угорця безформна тінь з палаючими очима люто дивилася на нього. Почулося приглушене гарчання, але за мить видиво щезло.
Трохи почекавши, Гепнер підійшов до вікна і обережно визирнув униз. Темно було, хоч у око стрель. Місяць десь забарився, а поодинокі вогні біля мурів слабенько розсіювали морок…
Уранці зайшла Юстина, знову принісши хліб та сир. Двоє вартових і цього разу застовбичили біля дверей, недобре поглядаючи на Домініка.
— Чого оці не йдуть? — кивнув Гепнер на вартових.
— їм наказано пильнувати вас, — пояснила вона, прибираючи крихти зі столу, — до того ж я тут ненадовго.
— Боїшся мене? — запитав Людвисар, перехопивши її погляд.
