Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Відповідай! — гримнув Домінік.
— Я, ваша милосте… — розгублено сказала та.
— Отже, ти гадаєш, що той чоловік — безтілесний дух? — продовжив Гепнер. — Хоча навіть духи їдять більше ніж бідоласі приносять.
— Бачить Бог, паночку любий, — заголосила молодиця, — я вділяю стільки, скільки веліла мені ясна графиня…
Сльози покотилися по її буряковому виду, аж Домінік мусив знову гаркнути, щоб вона змовкла. Подіяло це не одразу, бо, очевидно, в її огрядному тілі десь таїлася чимала діжка з ропою. Коли ж у майстерні нарешті запанувала тиша, Гепнер і сам був не радий своїй витівці і, винувато оглянувши присутніх, підкликав жінку до себе. Та боязко підійшла.
Трохи пошкрібши себе по підборіддю, він отишено зашепотів їй щось на вухо, від чого та спершу пирснула зо сміху, а потім скривилася з відрази.
— Мерщій! — додав той уголос. — Щоб зараз же принесла.
Молодиця чкурнула із завзяттям, якого від неї годі було чекати. Невдовзі вона повернулась, розчервонівшись, як призахідне сонце, несучи в руках чималий глиняний кухоль. Узявши його, Домінік звернувся до графа:
— Дозвольте, пане графе, запропонувати вам те, що одразу поверне бадьорість. Я лиш додам сюди останню складову.
Він, ніби штукар, дістав із рукава малесенький мішечок і, розв’язавши його, добув звідти дрібку якогось попелу. Дбайливо зібравши його на долоні, лікар сипнув у кухоль. Звідти спершу долинуло люте шипіння, а потім піднялася хмара білого смердючого диму.
Коли він розвіявся, Гепнер люб’язно простягнув кухоль Другету. Однак той злякано замахав руками, даючи зрозуміти, що зроду не питиме це чаклунське зілля.
— Мій пане, — звернувся до нього лікар, — моє життя — у ваших руках. Тож чи хотів би я, давши вам отруту, заслужити й собі передчасну смерть? Щире і єдине моє бажання — принести вашмосці полегшення, а собі — трохи панської милості. Мої ліки не один раз проганяли таку недугу…
— Спочатку випий сам, — прохрипів той.
— Вони нашкодять, якщо тіло здорове, — спробував заперечити бранець.
— Пий, інакше не вийдеш звідси живим! — заверещав господар замку, ще дужче залившись потом.
Солдати оголили шаблі й ступили наперед.
— Гаразд, — Гепнер зблід і, важко зітхнувши, підніс кухоль до рота.
Після ковтка його писок перекосився з огиди, ставши схожим на лиху карнавальну маску, якими відганяють злих духів десь у Венеції. Далі щось забулькотіло в його череві, і Домінік мусив ухопитись за стіну, аби не впасти.
— З Божою милістю, пане граф, — простогнав він, — тепер ви…
Той недовірливо узяв кухоль, чекаючи, що в’язня от-от розірве на шматки. Коли ж цього не сталося, він боязко зазирнув досередини.
— Пан буде мені вдячний, — сказав лікар, — це надовго прожене ваших демонів.
Останнє, видно, таки справило враження, бо, закривши пальцями носа, Другет залпом перехилив усе в роззявлену пельку.
Наступної миті бідолаху графа затрясло, як у пропасниці. Беркицьнувшись з лави на землю, він, однак, відразу схопився на ноги і з жахливим воланням став метатися з кутка в куток, як біснуватий. Під кінець він уже готовий був дертися на стіну і навіть пролізти крізь бійницю назовні, ризикуючи при цьому безнадійно застрягти.
На щастя, графа вчасно покинули сили, і він гепнувся на підлогу, так і не здійснивши свого зухвалого наміру.
Минуло добрих чверть години, а господар замку так і не подав жодних ознак життя. Він лежав горілиць, спрямувавши порожній погляд кудись у стелю і ніби з байдужістю розглядав ще свіжі, грубо обтесані балки.
— Собако! — кинулись до нього мадяри. Людвисар відчув на шиї та плечах наче залізні обценьки. — Ти його струїв, собако! Смерть тобі!
— Сюди його! — гаркнув хтось, змахнувши зі свистом шаблею.
Домініка потягли до широкого ковадла і звалили грудьми донизу. Чиїсь руки задерли комір сорочки, оголивши шию. Ще мить, і йому б кінець, аж раптом граф Другет прийшов до тями.
— Руки геть від нього, падлюки… — голос його був кволим і свистячим, як у напівздохлого цапа, а сам він і далі лежав горілиць, тому солдати спочатку вирішили, що це їм почулося. Утім, коли шабля знов нависла над Гепнером, граф сперся на лікті і прохрипів:
— Геть, падлюки…
Розворохоблена варта нарешті дала спокій бранцеві. Другет поволі зводився на ноги, але складалося враження, що це був зовсім не той граф: обличчя його осяяла щаслива гримаса, а рухи поволі набули гнучкості й зграбності.
Натомість Гепнер виглядав тепер, як побитий пес, мовби в якусь мить вони помінялись ролями.
— Хай мене грім поб’є! Щоб я здох! — радів господар замку, виказуючи чудове самопочуття. — Цей чоловік — не просто майстер! Він чарівник! Ласло, ану хутко вина!..
— Коли дозволите… — озвався Домінік.
— Так, мій дорогий цілителю, — граф по-дружньому взяв його за плечі.
— Я раджу вам відмовитись від цього трунку, — сказав лікар.
— Назавжди? — злякано перепитав Другет.
— Хоча 6 на якийсь час, — відповів Гепнер, — інакше недуга повернеться.
— Що ж, коли так, — рішуче мовив граф, — то нехай цей дурень Ласло котиться під три чорти! Разом зі своє діжкою…
Несподівано в майстерні запанувала тиша, а всі присутні схилились у поклоні. У дверях з’явилася графиня.
— Моя люба, — радісно скинувся зцілений, — вельми втішений бачити свою дружиноньку. Чи добре почуваєтесь?
— Спасибі, пане граф, — стримано відповіла та. — Усе гаразд. Ви, бачу, здорові?
— О-о-о, — вдоволено протягнув Другет, підморгнувши потай Домініку, — чесно кажучи, ніколи ще не почувався ліпше.
— Пане Гепнере, а ви? — жінка перевела погляд на нього. — Рана на голові ще дошкуляє?
— Анітрохи, ваша вельможносте, — відповів той, — хоч, зізнаюся, у ваших солдат надто лихий норов.
— Це лиш пересторога з їхнього боку, — мовила графиня, — тому будьте обачні надалі. Їм наказано стояти не тільки на варті перед дверима, а й на сторожі цноти. Гадаю, ви збагнули, про що я?
— Не зовсім, пані, — трохи розгубився Людвисар.
— Я про служницю, Юстину, — дещо роздратовано вточнила вона, — не личить панові мирськими розмовами хилити дівчину до облудливих думок.
— На Бога, моя пані… — спробував виправдатись той.
— Мовчіть, — наказала графиня, — хоч тут і не монастир, але я такого не дозволю. Їй ще рано зазнавати почуттів, які може пробудити чоловік… Чи ви не згодні?
— Ваша милість наказали мовчати, — покірно відповів бранець.
Жінка дещо милостивіше звернулась до чоловіка:
— Бачу, дорогий графе, що кузня, якою ви займалися останній місяць, вже готова?
— Людвисарня, моя люба, — уточнив той.
— Гаразд, нехай буде по-вашому, — згодилась графиня, — аби лишень я могла звернутися з проханням до майстра.
— Це — до нього, — відповів Другет, кивнувши на Домініка.
Графиня, очевидно, не одразу збагнула, про що він. Усміхнулась:
— Бачу, Господь наділив вас розмаїтими уміннями, шановний Домініку…
Той скромно вклонився.
— Чим можу прислужитись вашій милості? — запитав Людвисар.
— Уже півроку минуло відтоді, як блискавка сильно пошкодила дзвона, і вірні тепер його не чують. Чи вистачить у вас майстерності вилити новий?
— Оскільки я не розпочав іще роботи, задля якої мене тут тримають, то не бачу причин відмовити ясній пані, — сказав Гепнер. — Утім, все залежатиме від волі його милості графа, оскільки справа ця вимагатиме певних витрат.
Другет на знак згоди байдужкувато махнув рукою.
— Тож я негайно беруся до роботи, ваша вельможносте, — сказав Домінік.
Жінка відповіла на поклін і поспіхом вийшла з майстерні, все ще неабияк подивована.
Граф знову струменів радощами, як з дірявої бочки.
— Послухай, хлопче, — підморгнув він до свого спасителя, — якщо так прагнеш тої дівки, то вважай, вона твоя. Я про те подбаю.
— Спасибі, ласкавий пане. Втім, Юстина ще занадто молода. Графиня справді має рацію, — відповів Людвисар.
— Як скажеш, — розчаровано мовив Другет. — Відсьогодні матимеш право гуляти у дворі, тож приглянься до тутешніх молодичок. Їх, звісно, у нас небагато, але, може, котрась і підійде… Без жіночого тіла важко, еге ж? — Він сплюнув. — Сам я оженився на черниці, але хе-хе… це все одно, що спати з підсвічником… Єдине, що збуджує мою дружину, — це катання верхи. Глянув би ти на неї! Волосся розлітається, щоки палають, а сама гуцикає вгору-вниз, вгору-вниз…
