Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
Чоловіки миттю вихопилися на коней і рвонули ще темним полем на схід, де потроху займалася заграва. Ближче до полудня вдалині зблиснула ріка Іква, а на її березі гостро зависочіли бастеї Дубна.
Могутня вежа стерегла в’їзд, а вартові вгорі пильнували кожного пішого чи кінного, купця, селянина чи шляхтича. Утім, вершники безперешкодно подолали дерев’яний міст, проминули сторожу і широкою брукованою вулицею виїхали на простору площу. Тут височіла ратуша, яку рівним квадратом оточували зо два десятка багатих кам’яниць.
Міщани привітно знімали шапки, бачачи козаків, а ті кивали у відповідь, гордо посміхаючись собі у вуса. Вочевидь, вони добре зналися між собою.
Поза площею, за глибоким ровом стояв замок. Власне, була це могутня і водночас мальовнича цитадель, що вростала грубезними стінами в землю. Куртини гостро сходились по кутах і виступали вперед, нагадуючи вістря списа. Під час облоги воно врізалося у вороже військо, і замкові стрільці могли надійно захищати будь-які підступи до мурів.
Все це одразу впало в око Христофу, викликавши захоплення таким задумом. Очевидно, князь добре знався на оборонному мистецтві.
Міст було опущено, а брама відчинена, і тільки окута залізом герса перешкоджала в’їздові. З-за неї визирало двоє бородатих вартових, які, впізнавши соцького, не мовили ні слова, і тільки один з них дзвінко свиснув, що було, видно, знаком підіймати решітку. Вона глухо застогнала і неквапно поповзла догори.
Вершники, пригнувши голови, просковзнули під нею і, проїхавши довгим пасажем, опинилися на подвір’ї. Тут було людно і гамірно, а численні екіпажі та ще не розсідлані коні свідчили, що в замку перебуває багато приїжджої шляхти.
Праворуч височів палац, стіни якого були гарно оздоблені кам’яною різьбою, довгими фризами і увінчані аттиком, котрий, щоправда, більше нагадував бойовий кренеляж. Вочевидь, таке його застосування зодчі аж ніяк не виключали.
Христоф і козаки спішились, наказавши двом пахолкам відвести коней до стайні.
За хвилину з палацу вийшов кремезний чолов’яга в плисовій шапці з пір’ям, барвистому жупані, підперезаному золотим поясом із шаблею при боці. Вгледівши прибулих, він одразу попрямував до них.
— Чолом тобі, Богдане! — привітався соцький, коли той наблизився.
— Чолом-чолом, Андрію! — радісно відповів той, розкриваючи свої широченні обійми. — Наш світлий князь передавав тобі спасибі. Казав, що жодної нагороди не пошкодує за таку справу.
— То встигнеться, — махнув рукою Карбовник, — про Межирич подбали?
— Аякже! Одразу ж уночі пішла туди Забрамна хоругва, — відповів Богдан.
— А де мої розбишаки? — запитав сотник.
— Гостяться в челядній, — відповів той, — але не турбуйся. Казали, доки пан соцький не дозволить, питимуть іно квас та воду.
— Добре, — Андрій вдоволено засміявся. — Звели, Богдане, і нас нагодувати, та чимдуж, бо ще сьогодні хочу податися до Межирича.
— Коли пан дозволить запитати, — озвався Христоф. — Чи тут перебуває його милість, князь Острозький?
— Тут, — кивнув шляхтич, — пан має справу до князя?
— Мене звати Христоф, я кур’єр вельможного Якуба Шольца, бургомістра Львова, — представився той. — Маю листа особисто його княжій милості від каштеляна Високого Замку, Сильвестра Білоскорського.
Богдан спохмурнів і перевів погляд на Карбовника.
— Можеш бути певен, — кивнув той, — ручаюся за нього.
— Я не наполягаю на аудієнції, — знову промовив кур’єр, — нехай пан сам передасть листа єгомосці.
Христоф дістав послання від Білоскорського і простягнув його шляхтичеві. Той узяв уже з добрішим поглядом і навіть перепросив за свою мимовільну негостинність.
— Не сердься на нього, — тихо сказав Андрій по дорозі до палацу, — він береже князя, як зіницю ока, а тебе бачить уперше. Не одного підісланого до його милості вбивцю задушив своїми руками цей Богдан Сусло.
Під обід подали кусні запеченого м’яса, борщ та горохову кашу, а також вудженину, рибу, начинену грибами, сир, а до нього — діжечку пива. Пообідавши, козаки попрямували у двір. Христоф хотів був податися слідом, але крайчий, що прислуговував біля столу, пошепки попросив його йти за ним. Мовчки вони піднялися на другий поверх, де за дверима, оздобленими сріблом та перламутром, відкрилася розкішна зала. Підлога була мощена кольоровими взірцями.
Стіни прикрашали величезні гобелени, демонструючі переможні битви з тевтонцями, татарами і московитами. В полководцях, що немилосердно рубали ворогів, проглядалися постаті славетних мужів з роду Острозьких: князя Федора, Костянтина, Іллі та теперішнього, наймогутнішого серед них, Василя-Костянтина.
Поміж розкоші примхливих італійських меблів, оздоблених тонкою різьбою, коштовним камінням та слоновою кісткою, погляд раптом падав на дві старовинні скрині, щедро покриті помутнілим золотом. Пам’ятали вони, либонь, ще часи Гедиміна, а може, й короля Данила і надавали всьому простору несподіваної суворості та величі.
У ніші, в кутку, була велетенська кахляна піч, збудована у формі дзвіниці. Знизу й догори її прикрашали ліплені парсуни, кожна з яких мала свій настрій. І якщо нижні страждали від туги та розпачу, то верхні сяяли щастям і випромінювали благодать. Нарешті, над усіма височіли янголи, завершуючи собою цей німий вертеп.
Крайчий, однак, не дозволив довго милуватись, знаком запросивши іти далі. Нова зала, в якій слуга залишив кур’єра наодинці, мабуть, була особливою гордістю господаря замку. На коштовних килимах, що затуляли холодні стіни, висіла різноманітна зброя. Старовинні мечі з діамантами на руків’ях, щити, позолочені шоломи. Срібні гаківниці, півгаки, арабські вогняні труби, іспанські аркебузи та московські пищалі. На чільному місці знаходились прекрасні мушкети роботи ліонських майстрів, оздоблені перламутром та золотою лускою. А також турецькі і козацькі шаблі, сайгаки, кинджали, кольчуги і шишаки.
А ще на чільному місці була гарна кіраса з розп’яттям на грудях. Поряд з нею Христоф побачив сурму такого велетенського розміру, що важко було уявити губи, які б їй пасували. А проте цей предмет щедрістю оздоби та красою нічим не поступався решті. Кур’єр обережно повернув її розтрубом до себе, аби уважніше розгледіти дрібний візерунок на обручі. Там виявились крихітні мисливці, що заганяли ледь видимого вепра. Сцена була виконана так майстерно, що Христоф, не стримуючи захоплення, аж прилип до сурми очима, прагнучи роздивитися найменшу деталь. Несподівано з-за стіни стало чутно глухі голоси. Вочевидь, коли розтруб притулити до вуха, можна було почути перемовини за нею.
Зовсім не прагнучи вивідати чужі таємниці, а радше дослідити таке явище, кур’єр напружив слух. Почулися уривки фраз.
Перший голос (шанобливо)…Ваша Княжа Милосте… найясніший володарю наш… пане маршалку… воєводо… смію мовити… що зволікати не слід…
Другий голос (ствердно). Його милість… Август… прибуде… але боїться Вашої Мосці… тому… до Острога, а не сюди… В Острозі господарює… пес… приблуда… Ольбрахт… що п’яти королю лиже.
Третій голос (владно). Відаю.
Четвертий голос (схвильовано)…татари йдуть на Межирич…
Другий голос (ствердно). Козаки… розженуть… як зграю псів…
Третій голос (піднесено). Хто справжній володар… Волині… Русі… схопити короля…
Другий голос (насмішкувато). Або ж нехай спробує… битися з ними… кварцяним військом…
Христоф затамував подих. Очевидно, за стіною відбувалося щось дуже важливе, особливо для нього. Адже кур’єру навіть більше, ніж Польщі та Великому Князівству Литовському, король Август був потрібен цілим та неушкодженим.
Між тим, розмова притихла, а посланцю довелося різко відірватися від сурми. Двері легенько заскрипіли, і до кімнати зайшли спершу двоє озброєних слуг, а за ними міцної статури чоловік у розкішному каптані, підперезаному золотим поясом, на якому висіла гарна козацька шабля.
Здогадавшись, що перед ним сам князь Острозький, Христоф схилився у поклоні. Той кивнув у відповідь, уважно вдивившись в гостя. Погляд він мав гострий, як лезо ножа, і водночас очі були глибокі та мудрі. Високе чоло його посмугували продовгуваті зморшки, хоч князь був зовсім не старий. У короткій рівній бороді майже не було сивини, а в прямій поставі — і натяку на кволість чи недугу. Радше навпаки: перед кур’єром стояв володар і воїн, сповнений сил та завзяття.
